Г'юберт Селбі-молодший. Реквієм по мрії.

До таких книг важко застосовувати слово “сподобалась”, але напевно вони можуть “вражати”. Ця книга вражає. Кажуть що вона гірша за фільм. Як на мене і фільм ок, і книга досить ок. Фільм точно передає книгу, в принципі це не дивно, автор книги був одним з сценаристів фільму.

Ця книга, великою мірою є якщо не дослідженням, то ілюстрацією двох процесів руйнації: руйнування мрії і саморуйнування героїв. Дуже натуралістичною і послідовною ілюстрацією, без зайвих міркувань, багатосторінкових теоретичних пошуків, чи чогось такого. Все робить сюжет, вчинки героїв, їх наслідки. Ну або майже все.

Єдина проблема з цими руйнаціями, як на мене, в тому що автор, за великим рахунком, руйнує ці мрії не тому що мрії погані, не тому що вони нездійснені, не тому що герої роблять, або не роблять погані вибори на шляху досягнення цих мрій, - хоча воно все так і є. Механізм руйнації прописаний ідеально. Просто герої не мають права на мрії і на їх справдження за фактом свого існування. 

Це от як: в Україні зараз війна, і на думку цивілізованої європейської публіки, українські біженці повинні були б бути злидарями в лахмітті, єдина доля яких: страждати. А для тих хто залишається в Україні є дві опції: страждати і помирати. При цьому різні експерти, міжнародні інституції, журналісти і письменники з завзяттям готові досліджувати цей процес страждань і смертей, показувати його механіку, смакувати кожною подробицею, в новинах, документальних фільмах, в прайм тайм по телебаченню. І це може викликати цілу купу емоцій: стурбованість, занепокоєння, співчуття, etc.. але за дужками неодмінно буде одне: вони українці, вони приречені на це просто за фактом свого існування, народились там - тепер страждайте. Так само як Селбі-молодший міркує стосовно однієї з героїнь роману: ти одинока пенсіонерка, чоловік помер, син наркоман, ти живеш на пенсію, єдине що в тебе залишилось в житті - смачна їжа, телевізор, і інколи спілкування з сусідками: пфф які мрії? Ти на них не маєш право. Загорнись в постільну білизну і повільно починай повзти в бік кладовища, а то так і будеш усім заважати. Олівер Твіст, Сара, українці - вони винуваті просто по факту свого народження і не заслуговують на просто гідне, нормальне життя, в цивілізованому суспільстві, просто по факту свого народження. А от Джо, що володіє і працює на заправці десь на пів-шляху від Нью Йорку до Маямі, який вірить в Бога, ходить щопʼятниці до бару, щосуботи до церкви і щонеділі смажить барбекю на задньому дворі, ненавидить чорних, геїв і далі за списком - от Джо заслуговує на все. Також просто по факту свого народження і існування. Принаймні, Джо це має. 

На сам кінець: в оригіналі книга написана сленгом. Переклад сленгу - це складна задача і перекладач з нею не впорався. Десь перші 40-50 сторінок в мене пригорало від діалогів, пригоріло настільки що я пішов на Amazon, купив книгу на для Kindle англійською і почав дивитись а шо ж воно там насправді. Виявляється що: “пацан” - це “man” , “пупс” - babe, обидва - просто “слова-паразити”, “ліцаї” - cops, і таке інше. Важко зрозуміти такий вибір слів для перекладу. Ці пупси і пацани відверто гвалтують оригінальну ідею цих діалогів. Єдине що рятує: там не весь текст такий, концентрація “пацанів” на квадратний сантиметр тексту поступово зменшується.

Інша не дуже зрозуміла штука: і в перших сторінках скану паперової книги на amazon, і в Kindle-варіанті, книга розбита на частинки. Кожного разу коли розповідь переключається на інших героїв - абзаци розділяє пустий рядок. Більш того ці “частинки” обʼєднані в 9 розділів. Куди це все поділося в виданні від КСД - не дуже зрозуміло. (Діалогів там дійсно нема, репліки ніяк не виділені, і абзаци дійсно дуже великі, тут нема питань - це авторський стиль, до цього можна звикнути, це не дуже важко читати)

Жоріс-Карл Гюїсманс. Супроти єства

Особливістю цієї книги є велика купа речень, які не можна прочитати правильно з першої спроби. Не зрозуміти, а саме прочитати, вимовити. Як правило це виглядає так: автор починає описувати одну річ, з великою купою порівнянь, потім асоціює її з іншою річчю, описує ту іншу річ, а потім різко обриває оповідь і дає тій першій речі якісь фінальні характеристики. І можливо з точки зору граматики все ок, і зрозумівши побудову думки з другого-третього разу ви можете це прочитати навіть в голос, але з першого разу спотикаєшся. Це все ще й добре приправлене дивними, іноді архаїчними, іноді дуже специфічними словами, які точно не почуєш кожного дня, значення яких може бути не дуже зрозумілим, чи взагалі хто його знає що то таке, і таке враження що автор просто відкривав словник з певної теми і виписував всі слова що подобаються через кому, але то таке. В принципі суттєву частину тексту значно легше “сканувати”, і ну його нафіг той авторський голос.

 Коли я читаю художні книжки, я, як правило, проговорюю текст “про себе”. Це не допомагає швидкому читанню, дуже далеке від швидкочитання, і скоріш за все змушує певну частину снобів презирливо поморщитись: “прямо як в першому класі, ще б в голос читав”, але мені так подобається. Мені подобається “чути” (чи скоріше усвідомлювати) голос оповідача в голові, уявляти що це дуже довга розмова, під час якої тобі розповідають історію, іноді дуже дивну історію.

Хоча й пишуть що це “роман”, по-суті, ця книга - це збірка есеїв про естетичні вподобання автора в колористиці, парфумерії, літературі, музиці, і в-чому-ще-він-мав-вподобання, обрамлена певним сюжетом, не дуже складним, який би вмістився сторінок на десять. Є дуже популярні питання на кшталт: “якби ви збирались на безлюдний острів, які б книги/картини/музику/etc ви б хотіли взяти з собою”. Великою мірою ті есеї є відповідями на це питання, від людини яка такий острів влаштувала для себе в передмісті Парижа наприкінці XIX століття. Щоправда, цей ідеальний штучний острів не ставить перед людиною проблеми фізичного виживання: не треба добувати їжу, не треба турбуватись про укриття, і мова перш за все йде просто про усамітнену деградантську насолоду. Така собі декадентська робінзонада.

Якби ця книга була таким собі 5D-відео: з відео, звуком, запахом, смаком, дотиком і шо там ще буває, то глядач після “перегляду” отримував певне перенавантаження всіх органів чуттів. Дуже швидко, дуже багато всього. Але оскільки це просто текст, і у нас є лише уява, то перенавантаження отримує лише мозок, іноді. Такі от вони страждання, з втомленим пошуком задоволення у параді найвитонченіших речей часу.

Не можу сказати що сподобалось, не можу сказати що рекомендую просто як хорошу книгу, але якщо хочете враження про декадентську літературу - то тут ви їх отримаєте.

Майкл Свонвік. Донька залізного дракона.

Коли Єйтс збирав по Ірландії свої “Кельтські Сутінки” на межі XIX і XX століть (так випадково вийшло що я цю збірку дочитав саме перед “Донькою…”), виявилось що фейрі майже зникли, давно їх вже ніхто не бачив, і тільки старі люди могли ще пригадати давно минулі часи і свої зустрічі з цим дивним народом. Розвиток міст, індустріалізація, і оцей весь ваш прогрес брали своє.

А що як це не фейрі зникли, а просто межа між нашими світами потовстішала? А що як цивілізація фейрі продовжила свій розвиток, паралельно з людською цивілізацією. Маючи свої науки, свої технології, що можливо і відрізняються від того що працює в нашому, людському світі, але добре слугує у їхньому. І звичайно трохи магії, фейрі все ж таки. Ну і як і в нашому світі весь цей розвиток цивілізації неодмінно знаходить своє застосування у війні і розвагах (законних і не дуже).

Десь про щось таке це дивне кіберпанковане не-зовсім-фентезі.