Особливістю цієї книги є велика купа речень, які не можна прочитати правильно з першої спроби. Не зрозуміти, а саме прочитати, вимовити. Як правило це виглядає так: автор починає описувати одну річ, з великою купою порівнянь, потім асоціює її з іншою річчю, описує ту іншу річ, а потім різко обриває оповідь і дає тій першій речі якісь фінальні характеристики. І можливо з точки зору граматики все ок, і зрозумівши побудову думки з другого-третього разу ви можете це прочитати навіть в голос, але з першого разу спотикаєшся. Це все ще й добре приправлене дивними, іноді архаїчними, іноді дуже специфічними словами, які точно не почуєш кожного дня, значення яких може бути не дуже зрозумілим, чи взагалі хто його знає що то таке, і таке враження що автор просто відкривав словник з певної теми і виписував всі слова що подобаються через кому, але то таке. В принципі суттєву частину тексту значно легше “сканувати”, і ну його нафіг той авторський голос.
Коли я читаю художні книжки, я, як правило, проговорюю текст “про себе”. Це не допомагає швидкому читанню, дуже далеке від швидкочитання, і скоріш за все змушує певну частину снобів презирливо поморщитись: “прямо як в першому класі, ще б в голос читав”, але мені так подобається. Мені подобається “чути” (чи скоріше усвідомлювати) голос оповідача в голові, уявляти що це дуже довга розмова, під час якої тобі розповідають історію, іноді дуже дивну історію.
Хоча й пишуть що це “роман”, по-суті, ця книга - це збірка есеїв про естетичні вподобання автора в колористиці, парфумерії, літературі, музиці, і в-чому-ще-він-мав-вподобання, обрамлена певним сюжетом, не дуже складним, який би вмістився сторінок на десять. Є дуже популярні питання на кшталт: “якби ви збирались на безлюдний острів, які б книги/картини/музику/etc ви б хотіли взяти з собою”. Великою мірою ті есеї є відповідями на це питання, від людини яка такий острів влаштувала для себе в передмісті Парижа наприкінці XIX століття. Щоправда, цей ідеальний штучний острів не ставить перед людиною проблеми фізичного виживання: не треба добувати їжу, не треба турбуватись про укриття, і мова перш за все йде просто про усамітнену деградантську насолоду. Така собі декадентська робінзонада.
Якби ця книга була таким собі 5D-відео: з відео, звуком, запахом, смаком, дотиком і шо там ще буває, то глядач після “перегляду” отримував певне перенавантаження всіх органів чуттів. Дуже швидко, дуже багато всього. Але оскільки це просто текст, і у нас є лише уява, то перенавантаження отримує лише мозок, іноді. Такі от вони страждання, з втомленим пошуком задоволення у параді найвитонченіших речей часу.
Не можу сказати що сподобалось, не можу сказати що рекомендую просто як хорошу книгу, але якщо хочете враження про декадентську літературу - то тут ви їх отримаєте.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар