Г'юберт Селбі-молодший. Реквієм по мрії.

До таких книг важко застосовувати слово “сподобалась”, але напевно вони можуть “вражати”. Ця книга вражає. Кажуть що вона гірша за фільм. Як на мене і фільм ок, і книга досить ок. Фільм точно передає книгу, в принципі це не дивно, автор книги був одним з сценаристів фільму.

Ця книга, великою мірою є якщо не дослідженням, то ілюстрацією двох процесів руйнації: руйнування мрії і саморуйнування героїв. Дуже натуралістичною і послідовною ілюстрацією, без зайвих міркувань, багатосторінкових теоретичних пошуків, чи чогось такого. Все робить сюжет, вчинки героїв, їх наслідки. Ну або майже все.

Єдина проблема з цими руйнаціями, як на мене, в тому що автор, за великим рахунком, руйнує ці мрії не тому що мрії погані, не тому що вони нездійснені, не тому що герої роблять, або не роблять погані вибори на шляху досягнення цих мрій, - хоча воно все так і є. Механізм руйнації прописаний ідеально. Просто герої не мають права на мрії і на їх справдження за фактом свого існування. 

Це от як: в Україні зараз війна, і на думку цивілізованої європейської публіки, українські біженці повинні були б бути злидарями в лахмітті, єдина доля яких: страждати. А для тих хто залишається в Україні є дві опції: страждати і помирати. При цьому різні експерти, міжнародні інституції, журналісти і письменники з завзяттям готові досліджувати цей процес страждань і смертей, показувати його механіку, смакувати кожною подробицею, в новинах, документальних фільмах, в прайм тайм по телебаченню. І це може викликати цілу купу емоцій: стурбованість, занепокоєння, співчуття, etc.. але за дужками неодмінно буде одне: вони українці, вони приречені на це просто за фактом свого існування, народились там - тепер страждайте. Так само як Селбі-молодший міркує стосовно однієї з героїнь роману: ти одинока пенсіонерка, чоловік помер, син наркоман, ти живеш на пенсію, єдине що в тебе залишилось в житті - смачна їжа, телевізор, і інколи спілкування з сусідками: пфф які мрії? Ти на них не маєш право. Загорнись в постільну білизну і повільно починай повзти в бік кладовища, а то так і будеш усім заважати. Олівер Твіст, Сара, українці - вони винуваті просто по факту свого народження і не заслуговують на просто гідне, нормальне життя, в цивілізованому суспільстві, просто по факту свого народження. А от Джо, що володіє і працює на заправці десь на пів-шляху від Нью Йорку до Маямі, який вірить в Бога, ходить щопʼятниці до бару, щосуботи до церкви і щонеділі смажить барбекю на задньому дворі, ненавидить чорних, геїв і далі за списком - от Джо заслуговує на все. Також просто по факту свого народження і існування. Принаймні, Джо це має. 

На сам кінець: в оригіналі книга написана сленгом. Переклад сленгу - це складна задача і перекладач з нею не впорався. Десь перші 40-50 сторінок в мене пригорало від діалогів, пригоріло настільки що я пішов на Amazon, купив книгу на для Kindle англійською і почав дивитись а шо ж воно там насправді. Виявляється що: “пацан” - це “man” , “пупс” - babe, обидва - просто “слова-паразити”, “ліцаї” - cops, і таке інше. Важко зрозуміти такий вибір слів для перекладу. Ці пупси і пацани відверто гвалтують оригінальну ідею цих діалогів. Єдине що рятує: там не весь текст такий, концентрація “пацанів” на квадратний сантиметр тексту поступово зменшується.

Інша не дуже зрозуміла штука: і в перших сторінках скану паперової книги на amazon, і в Kindle-варіанті, книга розбита на частинки. Кожного разу коли розповідь переключається на інших героїв - абзаци розділяє пустий рядок. Більш того ці “частинки” обʼєднані в 9 розділів. Куди це все поділося в виданні від КСД - не дуже зрозуміло. (Діалогів там дійсно нема, репліки ніяк не виділені, і абзаци дійсно дуже великі, тут нема питань - це авторський стиль, до цього можна звикнути, це не дуже важко читати)