Ольга Кобилянська. За ситуаціями.

 Коли я тільки почав читати “За ситуаціями”, мені прийшло в голову, що якщо повість, що була написана в 1913-му році, починається з “девідкоперфільдівської муті”, то десь по тому ж сценарію вона і буде розгортатися. Єдина інтрига: це буде happy end, чи всі помруть (або якщо не всі, то хоча б головна героїня).

Сценарій десь такий: в дитинстві у головного героя (чи героїні) з’являється щось “центральне” в житті: явище, ідея, особливості вдачі.. щось. Тут музика. Якби героїня прочитала книгу про те що завжди треба заселяти ліжко, це могло б бути застелене ліжко. Всеодно. Це “щось” майже ніколи не буде в центрі оповіді, і глобально не буде рухати сюжет, але майже завжди буде існувати фоном, і буде джерелом мотивації безглуздих подій і вчинків, які треба було б якось пояснити чи обґрунтувати, але логічного пояснення для того нема. В центрі ж оповіді будуть якісь соціальні взаємодії, увесь час буде здаватись що ось-ось і повинно б уже бути все добре, але якась незначна маячня буде відволікати від “все добре”: хтось десь не зустрінеться вчасно, хтось комусь чогось не доскаже, хтось щось не так зрозуміє, автор буде смакувати ці невдачі на повну, а читач переживати. Ну і в решті-решт, або герой зненацька знайде своє щастя, тому що отримає приз за найкраще застелене ліжко, або, в перший раз в своєму житті не застеливши ліжко, перечепитися об ковдру і помре. При цьому усі “пригоди” персонажів будуть не надто яскраві, не надто емоційні, так.. щось відбувається, є якісь переживання, але помірно; хвилююче, але не занадто.

Десь так воно і є в повісті, при цьому повість є скоріше поганим, ніж хорошим прикладом такої літератури. Цілком логічно на це звертали увагу критики, цитовані в передмові і післямові видання від “Віват”. Автори передмови і післямови з ними, звичайно, не погоджуються, та це вже питання того на який із контекстів питання “Чому це офігенно?” ми будемо відповідати. Чи ми, приймаючи тезу про те що це офігенно, намагаємось знайти авторські прийоми що роблять твір таким, шукаємо в біографії авторки ключі до розуміння; чи ми просто намагаємося зрозуміти чи варто це взагалі читати і рекомендувати іншим.

В мене від повісті склалося враження що це чернетка, а не закінчений твір. Або ж це великий лист, до когось, що розповідає якою буде повість, з великими кусками вже готового тексту, але десь-щось ще треба доробити, дописати, переробити. Та твір закінчений, надрукований за життя авторки, більш того вона приймала активну участь у підготовці його до друку. Тому, якщо відкинути ідею що тут просто все погано, можна припустити що це було зроблено спеціально. Це могло б бути зроблено спеціально для того щоб, наприклад, внести трохи недовіри до оповідача, і відповідно до головної героїні.

Головна героїня вважає, головним чином з лестощів знайомих, що вона офігенний музикант, і її чекає блискуча сценічна карʼєра. Оповідач(ка) вважає що вона офігенна письменниця і дуже круто розповідає про тяжкий вибір між сімейним життям і мистецтвом. Одна wannabe артисткою, інша wannabe письменницею. Обидві трохи себе дурять, а їх бульбашки їм у цьому допомагають. Опосередковано це підтверджує і закінчення повісті: там треба звернути увагу що воно відбувається всього через три роки після основних подій, і трьох років трохи замало для того щоб все те про що там говориться було правдою. Скоріше то правда в очах рідної людини. Власне, якщо допустити що нам трохи пребріхують, і формою це підкреслюють - стає трохи цікавіше. Але це просто логічні побудови на тему “якщо це все має сенс, то от він може бути такий”.

В заявленій темі про вибір між сім’єю і покликанням, також все якось не дуже однозначно. По-перше, не факт що покликання існує (і героїня прямим текстом в цьому також сумнівається), по-друге, не те щоб обставини описані в повісті реально примушують цей вибір робити, по-третє, не те щоб героїня надто переймалася цим вибором, і по-четверте, не те щоб вона цей вибір робить. При тому не робити вибір (що також може бути варіантом вибору) - не є усвідомленим рішенням. Просто якось так воно саме стається. Й та сама потреба постійно знаходитись в нових ситуаціях (яка і дала назву твору), трансформується в те що першу ж велику ситуацію героїня не вивозить, чи скоріше не бере в фіналі “ситуації” активної участі. Так, в фіналі феміністичної повісті, героїня не приймає жодної участі, хоча мова йде про її подальше життя. Не тому що кляте патріархальне суспільство щось за неї вирішило, до чогось її примусило, щось їй заборонило, не тому що чоловіки її зневажають, чи якось погано до неї ставляться.. нічого такого. Вона просто в доску буха.

Написано дуже дивною мовою. Першою асоціацією в мене було що це дуже схоже на так звану “одеську мову”, коли речення з російських (з дрібкою українських) слів формувалися за правилами ідишу/німецької. Тут теж саме, але російська і українська поміняні місцями. Воно можливо прикольно, якщо це вкраплення, але коли весь текст такий - трохи складно.

Чи варто це читати якщо вас до цього не примушують - ні, не варто.

Eдвард Резерфорд. Лондон

В принципі можна читати: не дивлячись на обʼєм воно читається досить легко, і майже не нудно, а от чи варто читати - це більш складне питання. 

Коли я вчився в школі і ходив на олімпіади з історії, там любили ставити питання типу такого: “Уявіть що ви подорожній, який перетинає сучасну територію України в [якомусь-там] столітті: кордони яких держав ви будете перетинати, що ви будете бачити навкруги? Що там як, коротше”. Питання досить складне, оскільки територія України до УРСР ніколи не була під контролем однієї держави, та ще й держави і їх кордони постійно змінювались. Звичайно вчителів більш цікавила політична складова, утиски мови, ситуація з кріпацтвом, розвиток промисловості, а не ліси, поля і бджілки (хоча, якщо бджілки в вулику, то можна згадати, якщо той вулик придумали в потрібному столітті). Ця книга приблизно про те ж саме, але замість того щоб подорожувати територією Англії, точку на карті більш-менш зафіксовано в межах Лондону, замість подорожніх виступають сімʼї що вже живуть на цій території, чи з’являються там в результаті завоювань і переселень, а подорожуємо ми з ними здебільшого в часі. Бачимо як змінюється місто, як змінюється політика, економіка, релігія, зовсім трохи про культуру, з певними перервами на сюжет. Вчителі були б задоволені. 

Звичайно, порівняно з курсом історії, трохи незвично, бо шкільна історія як правило досить людожерська, вона більш тяжіє до підкорення і винищення, ніж до асиміляції і виживання. Здається, що після кожного завоювання, пожежі, епідемії: все, тут більш ніхто не живе, історія цього місця починається з нуля, тих хто тут був до цього більше нема і не буде, нічого не залишилось. Хоча, ті хто вижив є, і якраз вони, пристосувавшись до нових умов, якось продовжують життя і розвиток на цій території. Великою мірою ця книга є ілюстрацією цього дивного явища. 

За формою, це скоріше не роман (хоча здається про те що це саме роман нам кажуть багато разів на перших сторінках, бо читач може й не здогадатись), а збірка оповідань. Деякі оповідання обʼєднані героями, і зовсім рідко обʼєднані сюжетними лініями. В принципі, якщо почати читати з середини, чи читати лише про історичні періоди які вас цікавлять - ви майже нічого не втратите. 

Самі оповідання досить прості, із серії: “вони були дуже бідні, в неї було красиве волосся, в нього годинник. Вона вирішила подарувати йому на Різдво ланцюжок для часів, тому продала волосся, а він вирішив подарувати їй гребінець для волосся, тому заклав годинника в ломбарді”. Отаке от фігове планування сімейного бюджету… (Це не спойлер, цього сюжету в книзі нема, але дуже проситься.) Крім цього автор прочитає вам невелику лекцію (або лекції) про те хто винайшов годинник, звідки взялась назва “ломбард” і чи було прийнято бухати на Різдво в цьому історичному періоді. І так, це буде прямо лекція на пару абзаців, сучасною мовою, про те що відбувалось тоді. Ніякі там не художні витребеньки. І навіть герої будуть “самоусвідомлювати” себе через терміни і визначення як ми їх знаємо зараз. 

При цьому оскільки це все-таки оповідання: у героїв недостатньо “екранного” часу для того щоб розкритися, в наступному оповіданні будуть вже їхні нащадки, та й за декількома виключеннями, “роди” не трансформуються у такого собі мета- героя, коли характер роду з часом стає більш виразним, і проноситься через покоління (автор трохи намагався в це грати, але вийшло суто арифметично, і не особливо виразно). 

Під кінець “лекцій” з історії стає все більше, а сюжету все менше. 

Якщо вам хочеться почитати про історію Лондона, але підручник з історії - це вже якось занадто нудно, то ця книга буде дуже ок. Якщо ви очікуєте глибоку сімейну сагу, чи історичний роман - це, можливо, трохи не те. 

PS: срібляста фарба з обкладинки легко стирається, тому якщо для вас важливо зберегти оригінальний “товарний” вигляд - краще книгу в щось загорнути. В примірнику який дістався мені, один з “зошитів” погано зшитий, листи майже відвалюються. Є деякі помилки, здебільшого в оформлені, з того шо я помітив: розділу “Червень” який є в змісті, насправді не існує, це “частина” розділу “Мер”; колонтитул “Глобус, 1533рік” - повинен бути 1588 рік (доречі, було б зручніше, якщо б колонтитул містив не дату з якої починається розділ, а дату конкретного підрозділу, дія деяких оповідань відбувається в продовж декількох десятків років); імена Дакетів на родинному дереві чомусь подані російською: “Генри” та “Юлиус”, замість “Генрі” та “Джуліус”, у розділі “Суфражетка” перекладач не може визначитись: вони “суфражетки” чи “суфражистки”. Ну і дивний підхід до перекладу двох імен: Тітус Оутс, чомусь “Тітус”(як в російській), а не “Тайтус”, як це ім’я вимовляється, але адмірал Гораціо Нельсон, перетворився в “Горейшіо”, тому що, очевидно, якось так воно вимовляється.

Роберт Гайнлайн. Двері в літо.

 З цієї книги бере свій початок історія роботів-пилососів. Звісно, для того щоб сконструювати і вивести на ринок, те що придумав Хайнлайн в 1956-му році знадобилось не 20 років, а більше 50-ти, та й зараз роботи-пилососи не такі вже й вправні як “Покоївка”: не оббиває “лобом” кожен поріг і взагалі кожну перешкоду - і вже добре. Як дуже влучно помітив автор: до речей які допомагають нам по-господарству черга приходить останньою. Машина на автопілоті вже може відносно безпечно доставити вас з пункту А в пункт B, а от винести сміття все ще нема кому.

“Двері в літо” - це така собі “інженерна казка” - зі своїми принцами, принцесами, лиходіями, вірними друзями і чудесами. Але оскільки казка інженерна, то чудеса походять зі світу науки, лиходії - зі світу бізнесу, а найкращий друг - кіт-алкоголік (ок-ок, Імбирне Пиво - це не алкогольний напій, містить алкоголю приблизно стільки ж скільки квас). Як усяка казка: вона світла, добра, і насичена відчуттям того що в решті-решт буде happy end; ну і трохи іронії, кляті інженери, що зробиш.

Переклад мені не дуже сподобався. Таке враження що перекладачку не влаштовував оригінальний текст, і вона вирішила додати туди трохи “від себе”. Не може ж все бути настільки простим (але це казка, розказана інженером, а не доктором філології, може).

Наприклад:

“I was complaining to the bartender about the air conditioning–it was turned too high and we were all going to catch cold. ‘No matter,’ he assured me. ‘You won’t feel it when you’re asleep. Sleep . . . sleep . . . soup of the evening, beautiful sleep.’ He had Belle’s face.”

“Я скаржився бармену на кондиціонер - мовляв, нащо так накручувати потужність, ми ж усі тут застудимося.

- Байдуже, - заспокоював мене цей чолов’яга. - Ви геть не відчуватимете, коли прийде сон. Сон, сон… Ох же й смачний черепаховий суп, ах, який суп, страх, який сон… - У бармена чомусь було обличчя Бель.”

“мовляв…” - просто щоб було красівше, “чолов’яга” - це не просто “він”, це додає “йому” досить специфічних рис, яких тут нема, “геть не відчуватимете” - “геть..” - просто щоб було красівше, підсилює ефект додатково (в оригіналі повинно було б бути “You won’t feel it at all” щоб в перекладі було “геть”) , “у бармена чомусь” - там нема “чомусь”, там нема здивування, там є тільки суха констатація факту.

І так далі, це випадковий приклад, але воно майже все таке. Не дуже розумію навіщо було додавати додаткових відтінків, в оригінальний, досить сухий, текст.

Крістоф Рансмайр. Хвороба Кітахари

 Як на мене тут прям сильно проступають вайби “Ста років самотності” і Макондо. Звичайно, замість магічності тут скоріше присутні краплини альтернативної історії, але поетичність, химерність, ірреальність - все на місці.

Історія будується на тому, що після Другої Світової Війни союзники вирішують не відбудовувати Німеччину, а, навпаки, загнати все що залишилося в камʼяну добу. Конфіскується техніка, розбираються залізниці, заводи, електростанції, все повертається до ручної праці доіндустріальної доби.

В принципі якщо ви з України і читаєте це після повномасштабного вторгнення, і можете уявити що події відбуваються не десь в Альпах, а десь за Уралом, то історія набуває більш яскравих кольорів. Звичайно, автор-німець, був би не проти щоб ви поспівчували героям, вони може теж трохи люди, і якось “всьо нє так однозначно”. Але якщо не гратися в цю гру, і не давати співчуттю себе намахати, то все виглядає напрочуд логічним. Ні, не люди, ні не сильно нелогічно страждають, ні не покаялись, і навіть їх діти не сильно від них відрізняються. І навіть фінал є досить закономірним.