Ділан Томас. Портрет митця за щенячих літ

 Уявимо на хвилинку людину що добре знає фізику, яка йде по вулиці. Дивиться на людей, дерева, машини, будинки, натягнуті дроти, сонце нагорі, і крім звичайної картинки, яку бачимо ми всі, у нього, чи у неї в голові виникає додана реальність: усі ці вектори швидкостей, прискорень, сил, електричні поля, магнітні поля, і потоки формул які це все добро описують. Причому воно так було з самого раннього дитинства, просто все спочатку було розмитим і інтуїтивним, а далі, паралельно зі здобуттям освіти, картинка наповнювалась все більше і більше, розставляючи все по поличкам, на наукою відведені місця, допоки ця додана реальність не сформувалась повністю. Звучить як маячня. Це або діагноз, або неправда, бо воно якось не зовсім так працює.

Але от подібна “Нарнія” в голові у майбутнього митця нам чомусь видається цілком логічною і реалістичною. Про це люблять розповідати в інтервʼю, книги пишуть. І от часом не знаєш чи по-доброму заздрити, бо в тебе такого і близько не було, чи це просто така свідома брехлива маніпуляція, для того щоб підкреслити свою виняткову талановитість з самого раннього дитинства. Коли маленька дитина, з не бідної нормальної сімʼї (ок, сімʼя може дозволити собі служницю), каже що піднімаючись темними сходами і йдучи темним коридором він “Подумав, що все своє життя отак і ходив довгими вогкими коридорами, здіймався сходами крізь темряву, сам-один”, то це виглядає свідомою брехливою маніпуляцією, щоб читачі відчули цю винятково тонку чутливість. Так само як в брехливу маніпуляцію перетворюється і вся інша “Нарнія” в голові майбутнього поета. (Цього до речі немає у “Портреті…” Джойса, реверанс до якого зашито в назві книги).

Хоча оповідання нічо так, запам’ятовуються.

Генрі Міллер. Тропік Рака

 Мабуть був якийсь неоголошений челендж у письменників першої половини XX століття: приїхати до Парижу, трохи пожебракувати, написати про це книгу. Чи книги. Щось на кшталт того як художник пише купу автопортретів, в різний час, за різних обставин, в різних станах свідомості: фізіономія та сама, але нюанси відрізняються. Так і тут: Париж приблизно той самий: ті самі готелі, ті самі борделі, ті самі повії, ті самі клопи, ті самі консьєржки в тих самих задрипаних будинках з тим самим запахом нечистот і вигрібною ямою у внутрішньому дворі, і та сама вічна нестача грошей. Все те саме. Фізіономія міста, якщо в тебе обмаль грошей не сильно відрізняється, як і враження що місто до тебе розвернуте скоріше не лицем, а задом. А от як ти це все переживеш, що будеш думати про себе і оточуючих (і чи будеш думати взагалі), і в решті-решт як ти про це все напишеш - от оце, так, відрізняється. Можливо, зараз, Париж втратив привабливість для оцього от мистецького паломницького жебракування, за “духовним” стало популярним їздити на схід, в ашрами усяких там гур, що здебільшого потроху розводять нащадків колонізаторів на бабло, продаючи штучне запліднення високими ідеями. Але цей духовний атракціон поки що не зміг дати таких же цікавих і розмаїтих результатів як жебракування в Парижі.

Якщо ви звикли судити книгу за морально-етичними якостями головного героя/оповідача, то ця книга вам точно не сподобається. Так само як вона вам не сподобається якщо ви звикли блюзнірські кривитися від обсцентної лексики, чи абсентної оповіді (хоча абсент вони там здається не вживали), з купою натуралістичних подробиць. Плюс трохи расизму, багато сексизму, і декілька росіян: і в якості персонажів, і в якості згадки про російських письменників (Це може додатково тригерити, тому що той же Достоєвський спливає не як співець “загадкової російської душі”, чогось незрозумілого і дуже цікавого, що дає надію на те що просте пояснення того що ніякої душі там нема, може викреслити цього персонажа з загальносвітового пантеону. От тут якраз є ілюстрація того що все не так просто).

Оповідь, особливо роздуми, схожі або на трохи відфільтрований “потік свідомості” імені Лео Блума (тобто дещо з того шо приходить в голову таки пропущене), або на такий собі онлайн-чат “для своїх”. Коли розмова починається з одного, швидко переходить в щось інше, потім ще в інше, потім всі уже й забули що там було на початку, хоча якщо погортати назад, то якась логіка цих переходах таки присутня. Прикольно.

Бернард Вербер. Її величність кішка

 В мене не було великих сподівань на цю книгу: перша частина мені не сподобалась, і другу я б навіть не думав купляти, якби її в мене вже не було. Обидві книги - непогані прикраси для смітника, друга ще гірша за першу. Загальне враження: “це була б непогана історія, якби…”, але “якби” не сталося.

Суто теоретично, це така собі СтарТрек-like історія, в постапокаліптичному світі, де головні герої подорожуючи цим світом, зустрічають мікро-соціуми виживших, потрапляють з ними в якісь халепи, і “розумники” або ж просто автор через своє “божественне втручання” всіх рятують. Ну і в кінці сезону битва з фінальним босом.

Але, на відміну від СтарТреку, всі ці мікро-соціуми людей і тварин цілком одноманітні, з однаковою “вождиською” формою самоорганізації, і відрізняє їх тільки те чи вони “погані” у ставлені до головних героїв, чи не дуже погані; ну і відповідно автор не дуже занурюється в те як і чому склалося це суспільство і його правила. Трошки там, трошки тут, та і все. Так само як і самі пригоди героїв: щось сталось, якось порєшали, 1-2 сторінки, йдемо далі. Без подробиць. Ну тобто фантастично-пригодницька складова цього фантастичного, якщо вірити анотації, роману ніяка. Це десь третина всієї книги.

Ще третина - це випадкові статті про факти з історії людства з місцевої Вікіпедії. Згадується у тексті щур на ім’я Тамерлан, і далі буде глава з короткою історичною довідкою. У першій книзі це подавалось як історія людства з точки зору котів: їм то поклонялися, то намагалися знищити, тут автор вирішив не паритись і просто робити короткі енциклопедичні вставки. Іноді “художня” глава ілюструє явище про яке розказано в енциклопедичній, іноді енциклопедична - просто довідка, читачі ж тупі, і не можуть загуглити, якщо щось не знають. Коти гуглять усю книгу, у пост-апокаліптичному світі, в якому як не дивно продовжує існувати і інтернет, і гугл, а читачі тупі, і нічого загуглити не можуть.

Ну і, звичайно, ще третина книги - це “філософські” роздуми головної героїні, і оскільки велика частина цих роздумів присвячена сексу, то відповідно маємо ще й трохи котячого порно. Далеко від першої книги ці роздуми не пішли, це все ще цитати від Джейсона Стетхема в фейсбуці, рівня “не треба відкладати на завтра те що можна зʼїсти сьогодні”. Сама героїня: це абсолютне кліше на “тупу блондинку”, яка нічого путнього не робить, час від часу стає причиною проблем, часто намагається вирішити проблеми за допомогою сексу, і в той же час приписує собі заслуги всіх інших, - і це не стьоб чи іронія, скоріше щось дуже недоречне.

В принципі це могла б бути цікава фантастично пригодницька історія, могло б бути дослідження про взаємодію різних форм суспільного устрою в пост-апокаліптичного світі, це могла б бути цікава сатира на сучасний світ, і ще багато чого могло б бути. Але від цього всього урвали декілька шматків, якось перемішали в тексті, і нічого з цього не вийшло. Хоча ні, дещо вийшло: якщо ви любите задумливо гортати сторінки, підкреслювати вумні думки чи “красиві вислови” і обклеювати це все стікерами - от тут прям дофіга цього. Можна розмалювати кожну сторінку.

Якщо уявити книгу як дорогу, ви їдете, милуєтесь краєвидами, цікаві будиночки, люди, поля, ліси, і тут.. бац, машину тряхнуло, зненацька налетіли на глибоку яму/думку, треба обгородити яму прапорцями, щоб запамʼятати і іншим розповісти… то тут, ви їдете по дорозі яку давно не ремонтували, яка вся вкрита дрібними ямами, і вас від цих ям увесь час трясе. Це скоріше бісить, починаєш турбуватись за машину, і якось вже не сильно звертаєш увагу на всі ці дерева, квіточки і будиночки навкруги.

Томас Манн. Сповідь афериста Фелікса Круля

 Прикольна ідея: вести оповідь від імені афериста. Людини яка хоче сподобатись, втертись в довіру і трохи зманіпулювати своїми жертвами, причому одною з жертв тут може бути і сам читач. Тобто все що говорить герой, все що йому, за його словами, відповідають, ну і звичайно самі події, можуть бути якщо не цілковитою неправдою, то десь напівправдою (навіть якщо згадати що це все таки художній твір, великою мірою вигаданий, як такий). Якщо щось не так з сюжетом, ідеями що проголошують персонажі, чи взагалі будь з чим, можна завжди сказати: “пфф, та це ж аферист, що ви від нього хотіли?”.

Хоча, нічого такого там насправді й нема. Трохи житія, трохи збочень, трохи філософських лекцій, дрібка гумору, багато самовихваляння. Філософськи лекції не дуже нудні, одна з них прям вилазить нізвідки і сама по собі є нефіговим сюжетним поворотом; як кажуть нотатки перекладача наукові факти в ній трохи переплутані, але вийшло цікаво. Розумні люди в післямові пояснюють що насправді все набагато складніше, але, навіть якщо у вас немає PhD з літератури, і за кожним кущем в творі ви не будете бачити тіней Шопенгауера, Ніцше, Гете чи Бергсона, все теж нормально буде читатися. Хоча, звичайно, якщо ви можете уявити що під час гарячих сцен в кімнату влітає Фрейд з сигарою в зубах і розглядаючи неподобство що там коїться кричить “а я що казав!” - вам буде ще більш веселіше; я, нажаль, такого уявити не можу.

Увесь текст написаний довгими складнопідряними реченнями, але читається дуже легко. Тобто на кінці речення ти або ще памʼятаєш про що було на початку, або не так вже й сильно той початок вже й треба.

Луї-Фердинанд Селін. Книга Подорож на край ночі

 В цій книзі є сцена, в якій лікаря кличуть до двох важкохворих пацієнтів, що помирають на різних поверхах одного будинку. Біля дверей кожної з квартир, де це відбувається, збирається невеличкий натовп, стежить за всіма подіями, дає поради, жадібно ковтає людські страждання. Коли один з пацієнтів помирає, натовп, до якого приєднуються і родичі померлого, пересувається до дверей квартири де ще не все закінчилось. І, звичайно, публіка дуже розчаровується, коли лікар радить вести людину в лікарню, бо це ж означає що далі шоу не буде. В принципі, ця сцена добре описує те чим є ця книга як така: страх, презирство, нерівність, жалюгідність, ницість, you name it, зібрані на одному блюді, приправлені песимізмом та іронією й подані шляхетній публіці. “Кушайтє, не обляпайтесь”.

Це як ресторан “високої кухні” єдиним блюдом якого є гнилі хот-доги. Кухарі в підвалі вибирають з них червʼяків, розкладають по золоченим тацям, а офіціанти в дорогих лівреях виносять це в шикарний зал ресторану. Публіка вдягає пенсне, роздивляється, принюхується, і, смакуючи цю дивну страву маленькими шматочками, шляхетно труїться. Натовп за вікном заздрісно ловить кожен рух, і сподівається хоча б колись долучитись, та столики заброньовані на місяці вперед. Пізно ввечері офіціанти і власник, добре розуміючи що відбувається, посміюючись над йолопами, рахують чайові і виручку, а потім поспішають додому нормально поїсти.

В цілому, якщо ваше почуття прекрасного дозволяє вам вживати отруту, то все нормально. Можливо, трохи затягнуто. Як на мене, розділів про Африку і Америку могло б не бути взагалі, нічого не змінилося б, можливо було б трохи логічніше. В них загальна токсичність героя виглядає аж занадто штучною. Хоча суміш страху, іронії, і жебрацької зневіри та безпорадності взагалі виглядає трохи штучно, а коли туди додати ще любовні походеньки, то взагалі уявити це все в одній особі стає дуже важко, але то може просто “загадкова французька душа” така.