Яцек Дукай. Старість аксолотля

 Оповідання розтягнуте на 200 сторінок. І як оповідання воно мені сподобалось: в найкращих традиціях оповідань золотої доби наукової фантастики: яскрава ідея, навколо неї щось відбувається, і кінцівка “на подумати” або ж просто залишити післясмак, легке загравання в філософію, але без фанатизму. Тут все є, все на місці, як і повинно бути: один раз прочитати і запамʼятати післясмак якщо сподобався.

А от 200 сторінок - якось забагато. Таке враження що автор накопичував матеріал для чогось іншого, а потім вирішив втулити накопичене в ту форму що була під рукою. І вийшло оповідання, яке перенасичене подробицями, деталями, посиланнями, які нікуди не ведуть, нічого не значать, і їх можна забути відразу після прочитання. Причому всі ці речі роблять текст набагато складнішим для сприйняття.

Ну тобто: стається такий собі апокаліпсис, фактично від людства залишається лише “цифрова” копія декількох десятків тисяч людей, які змогли якось себе “дітжиталізувати” (ги-ги) в останні години, і ці цифрові копії знаходять змогу керувати людиноподібними роботами. Нічого складного. Але: якщо сюди додати купу технічних термінів, і видуманих і не дуже, опис кожної моделі робота що зустрічається в тексті, описи компʼютерних ігор, коміксів, аніме з якими пов’язані якісь дрібниці - стає якось дуже складно, і головне: без потреби складно, все це не приймає участі в оповіді, хоча воно там є.

Наприклад, якщо ви не знаєте що таке Dwarf Fortress, і взагалі в компʼютерні ігри не грали, то коротка примітка відчути весь масштаб того про що йде мова вам не дозволить. З іншого боку, якщо ви знаєте про що йде мова: трохи посміялись що один з кланів роботів був утворений з гравців в цю гру, подякували автору за згадку, а далі можете забути про цей факт, він не має жодного подальшого впливу на сюжет. І такого дуже-дуже багато.

Можливо, така кількість подробиць мала б сенс, якщо б це була дуже товста книга, з складним сюжетом, з поступовим введенням цього всього в сюжет, щоб читач міг якось звикнути і пристосуватись. Деталі могли б знаходити свій розвиток, за яким було б цікаво спостерігати. Не факт що це була б цікава книга, або серія, і не факт що це не стало б просто кіберпанково-геймерським клоном “Дюни”, але мало б більше сенсу. З іншого боку це могла б бути серія коміксів, де частина “зайвого” тексту перемістилася б в картинки. Але вийшло те що вийшло.

Скоріше за все основна цільова аудиторія цієї книги - це герої серіалу “Теорія великого вибуху”. Їм не потрібна література з художніми образами, їм потрібний технічний опис світу, специфікація, над деталями якої вони будуть годинами сперечатись у себе в вітальні, додумувати те що не прописав автор та тлумачити мізерні технічні деталі. Мені таке не дуже цікаво, хоча маю знайомих яким би могло “зайти”.

А може це просто якась мета- пост- щещосьтам- іронія на геймерський світ. Написана вона трохи дьоргано. Приблизно так якби ви спостерігали за тим як хтось грає в яких небудь MechWarrior (стрілялка з роботами): екран застигає на долі секунди, зір встигає щось вхопити, потім гравець дьоргає мишею - нова статична картинка, знову декілька секунд, знову зміна кадру, і ще, і ще ,і ще, щось вибухає, щось стріляє, знову дьоргається, дуже цікаво і нефіга не зрозуміло. А потім гравець відривається від екрану, і починає щось пояснювати, половина слів - якась тарабрщина, половина здається звичайні слова, але як вони склалися з тією тарабарщиною в одну закінчену думку - хто його зна. От десь так і в тексті.

Фернандо Арамбуру. Стрижі

 Це мєрзость, але читається легко.

П’ятдесятирічний викладач філософії, що має собаку, сина-фашиста і купу скелетів у шафі, вирішує що через рік закінчить своє життя самогубством. Мовляв: пожив, та й хвате, ніякої вартості життя вже не має, нехай інші живуть. І книга - це його щоденник за цей останній рік, в який він кожного дня вписує чи то спомини про минуле, чи то те що ось-ось відбулося.

Рішення покінчити з життям приносить йому певне полегшення. Так ніби якщо ти довго мучаєшся над якоюсь проблемою, потім до чогось приходиш, і далі вже спокійно видихаєш і починаєш просто виконувати план. Тому можна ставитись до проблеми самогубства з певною долею гумору, іноді дуже чорного, ну і трохи подивись на те що відбувалось і відбувається ніби зі сторони. Якихось особливо похмурих думок вже нема, хоча й позитиву, очевидно, нема звідки взятись. Підхід, звичайно, не дуже однозначний, але має право на існування.

Філософ-невдаха дивиться на людей які траплялись на його життєвому шляху в основному під двома кутами: політичних поглядів і сексуальності. Хто за кого коли голосував, як ставився до Фрáнко, як ставиться до референдуму в Каталонії, і як коли з ким спав - це чи не єдині характеристики які мають персонажі що виринають на сторінках щоденника, і які мають пояснювати мотивацію тих чи інших їх дій що пригадує автор.

Ок. Дуже складно… Дід сидить під підʼїздом, спіймав молодого сусіда-студента, і навішує йому про “яку країну просрали” в вперемішку з “а як в тебе з дівками? У твої роки я жодної не пропускав. Ох скільки ж я тоді…”. Тільки з іспанським шармом: ну тобто не водяра, а червоне вино.

Так минає перша частина книга. Не шедевр, купа тригерних моментів: здається автор вирішив зачепити все що хвилює сучасне західне суспільство, так щоб зібрати щонайбільше негативних відгуків, але якось це можна переварити. Можливо нам це ще й трохи легше робити - у нас свої тригери кожного дня, набагато болючіші.

А потім, виявляється що історії закінчилися, писати вже нема про що, а герою ще жити пів року, і 350 сторінок ще треба нафігачити. Починаються безкінечні повтори, переливання з пустого в порожнє, сторінки тексту яких могло б і не бути, поміж яких виринають дві нові сюжетні лінії. Чи скоріше дві нових теми: таке собі виправдання доведення до самогубства і толерування сталкінгу. І фінал книги - це власне фінал цих двох тем, питання чи вʼбється герой сам по собі - якось виходить на другий план. І це дуже неприємна частина оповіді, в яку тебе не занурюють, як до цього занурювали в різні історії з життя головного героя, а яку тобі поступово, непомітно навіюють. І воно якось не дуже ок, якщо тобі таке намагаються навіяти. Тому мєрзость.

Герман Брох. Смерть Верґілія

 Це дійсно про смерть Вергілія. Того самого що написав “Енеїду”, в Давньому Римі. Але, якщо вас цікавить власне Давній Рим, його історія, культура, люди, то цього в книзі майже нема. Так, на сцені присутні і власне Вергілій, і навіть Октавіан Август, лунають інші імена відомих римлян, сама книга це така собі (хочеться сказати “епічна”, але все таки ні, не епічна) поема в прозі, але обираючи між історичною достовірністю і “красівше”, автор надає перевагу “красівше”. Тобто якби десь “для красоти”, і перш за все для красоти слів (навіть не думок), треба було б щоб з’явився вісімнадцятий айфон - там би з’явився вісімнадцятий айфон. Власне красиві слова - це все що там є.

З майже п’ятиста сторінок: Вергілій буде помирать приблизно чотириста. З цих чотирьохсот: десь двісті п’ятдесят будуть його марення, сто - розмова з Цезарем, ну и власне пʼятдесят сторінок буде щось дрібне відбуватись. Закінчується все також мареннями, але вже після смерті, як не дивно, вони більш притомні (тому що більш предметні), ніж ті що були на початку. Про марення пишуть як про натхненний Джойсом потік свідомості, хоча я б його так не називав. Потік свідомості - це скоріше про ретельний запис того що, власне, фіксує свідомість, все на чому хоча б на якусь мить зосереджується увага. Тут - це скоріше (тобто якщо вважати що це взагалі має якийсь сенс, що, насправді, не факт) внутрішній монолог людини, яка намагається сформулювати думку, з першого разу не виходить, і монолог заходить на друге коло, на третє, з новими аргументами, з новими поняттями, і так поки не вийде. Це не чиста фіксація свідомості, це вже фіксація тих трохи фальшивих голосів в голові від яких буддисти пропонують позбавлятися за допомогою медитацій.

Де-факто, всі ці глибокі внутрішні монологи - це надзвичайно розлогі, багатослівні тексти, що зводяться до якихось банальностей типу: “Все має свій початок і свій кінець, а може й не має, а може й не кінець, а може кінець і початок - це одне й те саме”. Один абзац на п’ять сторінок. Потім спочатку, але з додаванням краси, пізнання, ніщоти, клятви чи ще чогось. Причому, як і в цьому прикладі: кожне речення буде містити і саме поняття і його заперечення, все є і не є, усюди і водночас. Прийти до якоїсь думки так звичайно важко, але звучить красиво, поетично, глибоко. Як там десь сам Вергілій думає собі “форма без пізнання”.

Це просто страшенно нудне переливання з пустого в порожнє. Треба віддати шану перекладачу: я не уявляю як це можна було перекласти і залишитись при здоровому глузді.

Олексій Жупанський. Побутовий сатанізм

 Ця збірка оповідань - можливо найкраще що я читав з української літератури. Дуже субʼєктивне враження, в принципі розумію чому це може не сподобатись. Для мене це одна з небагатьох книг в які майже не треба “занурюватись”. Тобто, за звичай, коли читаєш, ти відволікаєшся від реальності, занурюєшся в вигаданий світ, в ідеалі емоційно, через відчуття, не в ідеалі треба ще трохи подумати, і потім автор намагається тебе цим своїм світом вести. Тут нікуди занурюватись не треба: треба трохи пригадати себе станом десь на пʼятнадцять років тому, і все стає на своє місця, нічого не дивує: ні реалістичні моменти, ні цинічно-саркастичні коментарі, ні сюрреалістичні повороти сюжету, все як і повинно бути, все логічно, так ніби ти сам це написав, потім забув, і от зараз гортаєш свої власні нотатки.

Сьогодні, на фоні війни і телемарафону, ідея інтелект-шоу, в якому учасникам за неправильні відповіді ампутують кінцівки, виглядає ніби трохи аж занадто. Ну можливо якщо учасники представники країни-сусіда, тут можуть бути варіанти, але мотивація трохи інша. А от на фоні вакханалії тєліка 2000-х, цілком ок, нічого не дивує, можливо десь за горизонтом воно вже виднілося, суто техніко-юридичні складнощі зупиняли. Якщо вас ідея такого шоу нервує - краще не читати, це сеттінг одного з оповідань, і це початок історії, а не кінець. Є більш жорсткі моменти. Сатанізм все-таки.

Молодим творчим людям властиво щось шукати. В основному себе, звичайно, але до того “себе” можуть додаватися більш конкретні абстракції. Зараз от додатково шукають ідентичність, і власну і національну, бо здається щось втратили. Тоді шукали адекватність. Залізна завіса впала, інтернет розвивався, поступово у всіх зʼявлялися можливості доступу до всього того шо змогла осмислити і придумати західна цивілізація, але після певного сп’яніння від можливостей, народонасєлєніє поступово замість Альбера Камю почало обирати Дарью Донцову, “Окна” і ностальгічне бухання з “Голубим Огоньком” під Новий Рік. І питання було більше не в тому де і ким те блювотиння було вироблене, питання було у тому шо воно блювотиння. І ти в свої 20-25 років розумів що в принципі в цьому блювотинні жити. І шукав адекватності. І не знаходив. І починав це блювотиння “масштабувати”: а як буде через 20 років? через 50? через 100? через 1000? І от він: сюрреалістично-антиутопічний “Побутовий Сатанізм”.

Зараз, звичайно, ця книга сприймається трохи по-іншому ніж могла сприйматися 15 років тому. Деякі “реалістичні” моменти, деякі проблеми, це все таки про часи і проблеми коли не було війни. Можливо навіть трохи може бути ностальгії. З іншого боку “совковість” сприймається трохи гостріше, бо тоді це було таке собі чисте “ідеалістичне зло”, мислення яке заважає нам рухатися далі, зараз - це зло набрало ідеологічного забарвлення. В модних зараз пошуках ідентичності ця книга навряд є хорошим помічником, а от коли настане час шукати адекватність в процесі пошуку ідентичності (а всі передумови для цього вже є), хто зна.

Стівен Фрай. Міфи.

 В мене міфи Давньої Греції, та й не тільки, як правило асоціюються з чимось нудним. Товсті “академічні” видання, в яких суворі науковці досить сухою мовою переповідали що там ті греки колись собі напридумували. Можливо ще й з купою таких же ж нудних приміток, щоб точно все пояснити і розжувати. Можливо є й інші книжки з міфами, де все не так погано, але коли це вивчалось в школі, і тобі задавали прочитати міф про “Когось і щеКогось” то було саме нудно й не цікаво. Хоча була й інша сторона медалі, на перервах, друзі, що прочитали трохи не по програмі, дуже яскраво і цікаво розповідали про те що “все не так однозначно” і греки були ще тими шибениками в своїй невгамовній фантазії.

От “Міфи” від Стівена Фрая - це скоріше другий варіант, “міфи на перерві”. Це ті самі давньогрецькі міфи, добре відомі, але розказані просто, з фірмовим гумором, з величезною любовʼю автора до героїв і сюжетів, з купою асоціацій з сучасністю. Власне, це міфи розказані так, якби їх зараз розповідали і переповідали, так само як це робили колись, а не просто вивчали в суворих застінках освітніх і наукових інституцій.

Дуже прикольно.