Ця збірка оповідань - можливо найкраще що я читав з української літератури. Дуже субʼєктивне враження, в принципі розумію чому це може не сподобатись. Для мене це одна з небагатьох книг в які майже не треба “занурюватись”. Тобто, за звичай, коли читаєш, ти відволікаєшся від реальності, занурюєшся в вигаданий світ, в ідеалі емоційно, через відчуття, не в ідеалі треба ще трохи подумати, і потім автор намагається тебе цим своїм світом вести. Тут нікуди занурюватись не треба: треба трохи пригадати себе станом десь на пʼятнадцять років тому, і все стає на своє місця, нічого не дивує: ні реалістичні моменти, ні цинічно-саркастичні коментарі, ні сюрреалістичні повороти сюжету, все як і повинно бути, все логічно, так ніби ти сам це написав, потім забув, і от зараз гортаєш свої власні нотатки.
Сьогодні, на фоні війни і телемарафону, ідея інтелект-шоу, в якому учасникам за неправильні відповіді ампутують кінцівки, виглядає ніби трохи аж занадто. Ну можливо якщо учасники представники країни-сусіда, тут можуть бути варіанти, але мотивація трохи інша. А от на фоні вакханалії тєліка 2000-х, цілком ок, нічого не дивує, можливо десь за горизонтом воно вже виднілося, суто техніко-юридичні складнощі зупиняли. Якщо вас ідея такого шоу нервує - краще не читати, це сеттінг одного з оповідань, і це початок історії, а не кінець. Є більш жорсткі моменти. Сатанізм все-таки.
Молодим творчим людям властиво щось шукати. В основному себе, звичайно, але до того “себе” можуть додаватися більш конкретні абстракції. Зараз от додатково шукають ідентичність, і власну і національну, бо здається щось втратили. Тоді шукали адекватність. Залізна завіса впала, інтернет розвивався, поступово у всіх зʼявлялися можливості доступу до всього того шо змогла осмислити і придумати західна цивілізація, але після певного сп’яніння від можливостей, народонасєлєніє поступово замість Альбера Камю почало обирати Дарью Донцову, “Окна” і ностальгічне бухання з “Голубим Огоньком” під Новий Рік. І питання було більше не в тому де і ким те блювотиння було вироблене, питання було у тому шо воно блювотиння. І ти в свої 20-25 років розумів що в принципі в цьому блювотинні жити. І шукав адекватності. І не знаходив. І починав це блювотиння “масштабувати”: а як буде через 20 років? через 50? через 100? через 1000? І от він: сюрреалістично-антиутопічний “Побутовий Сатанізм”.
Зараз, звичайно, ця книга сприймається трохи по-іншому ніж могла сприйматися 15 років тому. Деякі “реалістичні” моменти, деякі проблеми, це все таки про часи і проблеми коли не було війни. Можливо навіть трохи може бути ностальгії. З іншого боку “совковість” сприймається трохи гостріше, бо тоді це було таке собі чисте “ідеалістичне зло”, мислення яке заважає нам рухатися далі, зараз - це зло набрало ідеологічного забарвлення. В модних зараз пошуках ідентичності ця книга навряд є хорошим помічником, а от коли настане час шукати адекватність в процесі пошуку ідентичності (а всі передумови для цього вже є), хто зна.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар