Фернандо Арамбуру. Стрижі

 Це мєрзость, але читається легко.

П’ятдесятирічний викладач філософії, що має собаку, сина-фашиста і купу скелетів у шафі, вирішує що через рік закінчить своє життя самогубством. Мовляв: пожив, та й хвате, ніякої вартості життя вже не має, нехай інші живуть. І книга - це його щоденник за цей останній рік, в який він кожного дня вписує чи то спомини про минуле, чи то те що ось-ось відбулося.

Рішення покінчити з життям приносить йому певне полегшення. Так ніби якщо ти довго мучаєшся над якоюсь проблемою, потім до чогось приходиш, і далі вже спокійно видихаєш і починаєш просто виконувати план. Тому можна ставитись до проблеми самогубства з певною долею гумору, іноді дуже чорного, ну і трохи подивись на те що відбувалось і відбувається ніби зі сторони. Якихось особливо похмурих думок вже нема, хоча й позитиву, очевидно, нема звідки взятись. Підхід, звичайно, не дуже однозначний, але має право на існування.

Філософ-невдаха дивиться на людей які траплялись на його життєвому шляху в основному під двома кутами: політичних поглядів і сексуальності. Хто за кого коли голосував, як ставився до Фрáнко, як ставиться до референдуму в Каталонії, і як коли з ким спав - це чи не єдині характеристики які мають персонажі що виринають на сторінках щоденника, і які мають пояснювати мотивацію тих чи інших їх дій що пригадує автор.

Ок. Дуже складно… Дід сидить під підʼїздом, спіймав молодого сусіда-студента, і навішує йому про “яку країну просрали” в вперемішку з “а як в тебе з дівками? У твої роки я жодної не пропускав. Ох скільки ж я тоді…”. Тільки з іспанським шармом: ну тобто не водяра, а червоне вино.

Так минає перша частина книга. Не шедевр, купа тригерних моментів: здається автор вирішив зачепити все що хвилює сучасне західне суспільство, так щоб зібрати щонайбільше негативних відгуків, але якось це можна переварити. Можливо нам це ще й трохи легше робити - у нас свої тригери кожного дня, набагато болючіші.

А потім, виявляється що історії закінчилися, писати вже нема про що, а герою ще жити пів року, і 350 сторінок ще треба нафігачити. Починаються безкінечні повтори, переливання з пустого в порожнє, сторінки тексту яких могло б і не бути, поміж яких виринають дві нові сюжетні лінії. Чи скоріше дві нових теми: таке собі виправдання доведення до самогубства і толерування сталкінгу. І фінал книги - це власне фінал цих двох тем, питання чи вʼбється герой сам по собі - якось виходить на другий план. І це дуже неприємна частина оповіді, в яку тебе не занурюють, як до цього занурювали в різні історії з життя головного героя, а яку тобі поступово, непомітно навіюють. І воно якось не дуже ок, якщо тобі таке намагаються навіяти. Тому мєрзость.