Яцек Дукай. Старість аксолотля

 Оповідання розтягнуте на 200 сторінок. І як оповідання воно мені сподобалось: в найкращих традиціях оповідань золотої доби наукової фантастики: яскрава ідея, навколо неї щось відбувається, і кінцівка “на подумати” або ж просто залишити післясмак, легке загравання в філософію, але без фанатизму. Тут все є, все на місці, як і повинно бути: один раз прочитати і запамʼятати післясмак якщо сподобався.

А от 200 сторінок - якось забагато. Таке враження що автор накопичував матеріал для чогось іншого, а потім вирішив втулити накопичене в ту форму що була під рукою. І вийшло оповідання, яке перенасичене подробицями, деталями, посиланнями, які нікуди не ведуть, нічого не значать, і їх можна забути відразу після прочитання. Причому всі ці речі роблять текст набагато складнішим для сприйняття.

Ну тобто: стається такий собі апокаліпсис, фактично від людства залишається лише “цифрова” копія декількох десятків тисяч людей, які змогли якось себе “дітжиталізувати” (ги-ги) в останні години, і ці цифрові копії знаходять змогу керувати людиноподібними роботами. Нічого складного. Але: якщо сюди додати купу технічних термінів, і видуманих і не дуже, опис кожної моделі робота що зустрічається в тексті, описи компʼютерних ігор, коміксів, аніме з якими пов’язані якісь дрібниці - стає якось дуже складно, і головне: без потреби складно, все це не приймає участі в оповіді, хоча воно там є.

Наприклад, якщо ви не знаєте що таке Dwarf Fortress, і взагалі в компʼютерні ігри не грали, то коротка примітка відчути весь масштаб того про що йде мова вам не дозволить. З іншого боку, якщо ви знаєте про що йде мова: трохи посміялись що один з кланів роботів був утворений з гравців в цю гру, подякували автору за згадку, а далі можете забути про цей факт, він не має жодного подальшого впливу на сюжет. І такого дуже-дуже багато.

Можливо, така кількість подробиць мала б сенс, якщо б це була дуже товста книга, з складним сюжетом, з поступовим введенням цього всього в сюжет, щоб читач міг якось звикнути і пристосуватись. Деталі могли б знаходити свій розвиток, за яким було б цікаво спостерігати. Не факт що це була б цікава книга, або серія, і не факт що це не стало б просто кіберпанково-геймерським клоном “Дюни”, але мало б більше сенсу. З іншого боку це могла б бути серія коміксів, де частина “зайвого” тексту перемістилася б в картинки. Але вийшло те що вийшло.

Скоріше за все основна цільова аудиторія цієї книги - це герої серіалу “Теорія великого вибуху”. Їм не потрібна література з художніми образами, їм потрібний технічний опис світу, специфікація, над деталями якої вони будуть годинами сперечатись у себе в вітальні, додумувати те що не прописав автор та тлумачити мізерні технічні деталі. Мені таке не дуже цікаво, хоча маю знайомих яким би могло “зайти”.

А може це просто якась мета- пост- щещосьтам- іронія на геймерський світ. Написана вона трохи дьоргано. Приблизно так якби ви спостерігали за тим як хтось грає в яких небудь MechWarrior (стрілялка з роботами): екран застигає на долі секунди, зір встигає щось вхопити, потім гравець дьоргає мишею - нова статична картинка, знову декілька секунд, знову зміна кадру, і ще, і ще ,і ще, щось вибухає, щось стріляє, знову дьоргається, дуже цікаво і нефіга не зрозуміло. А потім гравець відривається від екрану, і починає щось пояснювати, половина слів - якась тарабрщина, половина здається звичайні слова, але як вони склалися з тією тарабарщиною в одну закінчену думку - хто його зна. От десь так і в тексті.