Це дійсно про смерть Вергілія. Того самого що написав “Енеїду”, в Давньому Римі. Але, якщо вас цікавить власне Давній Рим, його історія, культура, люди, то цього в книзі майже нема. Так, на сцені присутні і власне Вергілій, і навіть Октавіан Август, лунають інші імена відомих римлян, сама книга це така собі (хочеться сказати “епічна”, але все таки ні, не епічна) поема в прозі, але обираючи між історичною достовірністю і “красівше”, автор надає перевагу “красівше”. Тобто якби десь “для красоти”, і перш за все для красоти слів (навіть не думок), треба було б щоб з’явився вісімнадцятий айфон - там би з’явився вісімнадцятий айфон. Власне красиві слова - це все що там є.
З майже п’ятиста сторінок: Вергілій буде помирать приблизно чотириста. З цих чотирьохсот: десь двісті п’ятдесят будуть його марення, сто - розмова з Цезарем, ну и власне пʼятдесят сторінок буде щось дрібне відбуватись. Закінчується все також мареннями, але вже після смерті, як не дивно, вони більш притомні (тому що більш предметні), ніж ті що були на початку. Про марення пишуть як про натхненний Джойсом потік свідомості, хоча я б його так не називав. Потік свідомості - це скоріше про ретельний запис того що, власне, фіксує свідомість, все на чому хоча б на якусь мить зосереджується увага. Тут - це скоріше (тобто якщо вважати що це взагалі має якийсь сенс, що, насправді, не факт) внутрішній монолог людини, яка намагається сформулювати думку, з першого разу не виходить, і монолог заходить на друге коло, на третє, з новими аргументами, з новими поняттями, і так поки не вийде. Це не чиста фіксація свідомості, це вже фіксація тих трохи фальшивих голосів в голові від яких буддисти пропонують позбавлятися за допомогою медитацій.
Де-факто, всі ці глибокі внутрішні монологи - це надзвичайно розлогі, багатослівні тексти, що зводяться до якихось банальностей типу: “Все має свій початок і свій кінець, а може й не має, а може й не кінець, а може кінець і початок - це одне й те саме”. Один абзац на п’ять сторінок. Потім спочатку, але з додаванням краси, пізнання, ніщоти, клятви чи ще чогось. Причому, як і в цьому прикладі: кожне речення буде містити і саме поняття і його заперечення, все є і не є, усюди і водночас. Прийти до якоїсь думки так звичайно важко, але звучить красиво, поетично, глибоко. Як там десь сам Вергілій думає собі “форма без пізнання”.
Це просто страшенно нудне переливання з пустого в порожнє. Треба віддати шану перекладачу: я не уявляю як це можна було перекласти і залишитись при здоровому глузді.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар