Стен Надольний. Відкриття повільності

 Така собі історія життя людини, яка не дивлячись на свій вроджений психічний розлад, робить доволі стрімку карʼєру. Розлад має зовнішні ознаки чогось на кшталт легкої форми аутизму. Дія відбувається на початку XIX століття.

Якби книга була написана в наш час, то з такими вихідними даними, оповідь неодмінно крутилася б навколо конфлікта героя з клятим суспільством, яке не хоче сприймати індивідуальні особливості, герой страждає і оце от все. Але вона написана в 1983-му році і ця проблематика якось майже і не зʼявляється. Іноді ненадовго виникає за задньому плані. Що, ретроспективно, породжує купу питань. Якщо за сорок років що пройшли з написання книги очікуваний кут зору так змінився, то що ми взагалі знаємо про початок XIX століття? Як там було? Наскільки ставлення до людей з особливостями зараз, критику якого ми могли б очікувати, зумовлене “стандартизацією” людини яке принесло XX століття через освіту, загальний військовий обов’язок, економічне планування etc, etc, etc?

Автор насправді не задається цими питаннями, він просто вигадує суспільство в якому людина з особливостями може більш-менш нормально функціонувати. І, відповідно, фокус зміщується на те як герой вчиться пристосовуватися до життя. Вчиться, використовуючи такий собі сьогочасний “антипаттерн”, на мові співбесід він формулюється досить просто: “використовувати свої сильні сторони, компенсуючи або й ігноруючи слабкі”. Від нас часто очікують натхненних історій про те як ми здолали свої слабкості, як ми витрачаємо купу сил на те щоб “в лоб” навчитись робити те що в нас не виходить, замість того щоб визнати що “я ніколи не зможу … так як це роблять інші”, і зайнятись тим що можеш робити краще. Тут може відкритись простір для розвитку трохи нездорової, можливо згубної самовпевненості, і трохи воно проскакує у героя, але.. ну ідеальних рецептів взагалі нема.

Психічний розлад з яким має справу головний герой - це таке собі сповільнене відчуття часу і дослідження того “як це” - фактично центральна тема книги. В тому вигляді яке це подано в розповіді:

- це цілком вигаданий психічний стан (навіть якщо подібний розлад і є, те що тут описується цілковита вигадка)

- його зовнішні прояви (як я казав на початку, схоже на легкий аутизм) мають вплив на сюжет і “рухають” деякі епізоди

- роздуми героя, в той же час, - це така собі гра в філософію, намагання осмислити час, сприйняття часу і все з цим повʼязане.

Буде дивно звучати, бо книга мені вцілому сподобалася, а сповільнене відчуття часу - її центральна тема, яка винесена навіть в назву, і воно там в тому чи іншому вигляді ледь не на кожній сторінці, але… як на мене це сама слабка складова. В більшості випадків це десь між “сім раз відміряй - один раз відріж” і маячнею яка красиво звучить. Глибоким аналізом, спробою показати явище з різних боків і не пахне. По колу, одне й теж, багато разів.

Ну і на сам кінець: у цьому трохи вигаданому світі, з вигаданим психічним розладом діє головний герой, ім’я і біографія якого співпадає з ім’ям і біографією цілком реальної людини - англійського морського офіцера, мандрівника, дослідника Півночі - Джона Франкліна, що перетворює книгу на захопливу пригодницьку історію, дуже навіть цікаву.

Луї Ґію. Чорна Кров.

 В цій книзі міг би зʼявитись Пес Патрон. Він би відбув корпоратив, пішов би у шинок, нажерся, зняв повію, отримав би повістку від мера міста, знав би що це смертний вирок розтягнутий у часі, вирішив би час не розтягувати і повісився б на центральній площі. Наступного ранку мешканці б побачили велику ростову ляльку що тіліпається на дереві, діти б фотографувалися з нею і водили хороводи, промовці виголошували б патріотичні промови… допоки запах і невеличка калюжа не почали б викликати підозри. Пса Патрона в книзі звичайно нема (мер є, повії також), але настрій десь такий. Відшматувати мочку вуха, прострелити печінку і спостерігати за своєю повільною смертю.

Дія роману відбувається протягом доби, у невеликому тиловому французькому місті, під час Першої Світової Війни. Приблизно: зима 1917-18 років. В центрі оповіді місцева “еліта”: головним чином викладачі ліцею, декілька офіцерів, чиновники. Для когось війна вже “закінчилась”, для когось і не розпочиналась, хтось експлуатуючи тему війни намагається робити карʼєру, хтось все ще повернутий на патріотизмі, хтось на третьому році неочікувано дізнається що на війні помирають і це не брава хоробра смерть на яку з радістю йдуть заради батьківщини як те виставляє пропаганда. По різному. Старі пердуни виголошують палкі промови, хвалять один одного, булять один одного, мріють про молоденьких служниць - “чим молодше - тим краще” - і йдуть на уроки розповідати студентам про мораль.

Тим часом армія виснажена, в армії спалахують бунти, солдати приїжджають у відпустку з пустими очима, не розуміють навіщо це все, думають про добродіїв які їх навчали в ліцеї як про шахраїв, мріють про те щоб це все закінчилося. Більшовицький переворот і вихід Російської Імперії з війни дає надію на те що у Франції такий сценарій також можливий. (В решті воно так і станеться, але не у Франції: війна закінчиться революцією в Німеччині, та це вже інша історія).

На цьому фоні розгортається невеличка персональна драма головного героя. Хоча драм в книзі більше одної, кожного разу коли здається що гірше вже бути не може, автор турботливо знаходить що ще докинути. “Головна” історія не повʼязана з війною, це скоріше страждання за безглуздо прожите життя. (Вибачте за згадку) У відомій дилемі імені Раскольнікова “тварь ли я дрожащая или право имеющий”, головний герой обрав “тварь”, причому "тварь" у різних сенсах цього слова, оточуючі також поступово здогадались “о-о-о, а він-то тварь”, також у різних сенсах цього слова, і… ну а що хороше з цього могло вийти, не дивлячись на те що головний герой - розумна, добре освічена людина, автор декількох наукових праць.

Специфічний стиль, до нього треба звикнути. Текст трохи дьорганий, багато недоговорених фраз і незакінчених речень. Складається таке враження що ти сидиш в театрі, а за зачиненими лаштунками йде вистава, ти чуєш репліки, але не завжди відразу зрозуміло хто говорить. Тим часом автор описує що відбувається на сцені, випадково концентруючись то на окремих деталях, то на загальному враженні від сцени в поточний момент. Деякі деталі декорацій то виринають, то пропадають: вони власне увесь час там, але автор не концентрує на них увагу, а сцену ми не бачимо. Тому буває таке: “а памʼятаєте там висіло ружжо… так от...”. Це додає додаткового сумʼяття й у так досить похмуру картину усього що відбувається. Читається дуже швидко, зупиняєшся скоріше тому що складно витримати настільки концентровану темряву. Пишуть що роман зацінив Камю, теми і настрій дійсно схожі, стилістика геть інша.

Переклад дуже крутий, як на мене. У тексті багато “простої” народної мови, в перекладі надзвичайно доречно підібрано відповідники.

Загалом: вражає. 10 з 5. По перших сторінках не було великих сподівань, але потім складно було відірватися. Хоча це ще одна книга в колекцію “мені сподобалось, але рекомендувати не можу”. Мій нормальний настрій/спосіб мислення він геть не позитивний і такий текст гірше зробити не може, скоріше навпаки, але люди люблять любити в книжках доброту, чи хоча б надію, тут цього нема. Як то кажуть: viewer discretion is advised.