Роман Воронков. Стрьомні нетрі Аллервельту

 Дивна асоціація, але саме вона переслідувала під час читання: це якби дія трилогії про “Нейроманта” Гібсона розгорталася в українському селі, але при цьому б і кіберпанкова похмурість, і художність “кібер-“ складової, були б витіснені “стендапом”. Особливо враження підсилилося після початку боротьби Аллервельту і Вільтхеру.

Прямі посилання, непрямі посилання, і просто думки про те що це на щось схоже, переслідують усю книгу. Така собі каша з багатьох компонентів: їстівна, але не шедевр кулінарного мистецтва, могла б бути кращою. Навіть на загальному рівні - це трохи каша. В книзі чотири розділи і ці розділи досить помітно відрізняються.

Перший розділ. Таке собі знайомство зі світом. Якби “Дизель-шоу” вирішили додати в свій побутовий гумор фантастичні елементи - це для них чудовий сценарій, який особливо навіть не прийшлось би переробляти. От тупо: ха-ха-ха задтроти - на сцену виходить типовий задрот - жарти про те як же ми їх не ненавидимо, бо вони зарозумілі і в них умови проживання кращі - публіка регоче, аж падає з крісел, моржі ревуть, у роялі тихо плавають шпроти.

Другий розділ. “Дизель-шоу” потроху перемішується з пєлєвінщиною, стає гірше. Складається враження що автора сильно недолайкали в інстаграмі, і він видає брєдову хейтерську теорію всього, за лекалами п’яти-десятирічної давності, яка зводиться до того що соціальні мережі - то все напоказ, несправжнє, зомбаки втикають в телефони а інші цим живляться. Дякую, ми це вже давно перетравили, але й дякую що було коротко і не має ніякого практичного впливу на подальший сюжет.

Третій розділ. На сцені з’являється його величність Абсурд, стає набагато краще. Біси займають належне їм центральне місце в оповіді і видають офігенну історію про борщ. Хейт до соціальних мереж переходить від брєдової теорії, до цілком пристойної практики. Починає розгортатися основна сюжетна лінія, помірно цікава, з інтригою. “Дизель-шоу” йде зі сцени.

Четвертий розділ. Це, нарешті, - просто нормальний кінець історії, написаний з гумором.

Третій-четвертий розділи цілком ок. Хотілося б звичайно більше деталей, більше сюжету, краще промальованих персонажів, але навіть в такому вигляді цілком можна читати. Початок - він навіть не дуже потрібний, якісь елементи могли б просто бути поступово вплетені в основу історію, а щось не варто було б взагалі чіпати.

Скоріше за все я не цільова аудиторія цієї книги. Особисто для мене це більше в кошик “такі книги також потрібні [але я не хочу їх читати]”. Хоча допомогло зрозуміти, що гумор, коли чи не єдиною метою автора є розсмішити, в друкованому вигляді мені геть не заходить.

Жан Марі Ґюстав Ле Клезіо. Ритурнель голоду

Заможна паризька родина тріщить по швах. Чоловік літає в хмарах, зраджує, вкидає гроші в сумнівні фінансові оборудки, постійні сварки. Родичи і знайомі які приходять в гості ненавидять лівий уряд Леона Блюма і покладають великі надії на Гітлера, що врятує Францію від комунізму. Єдиною адекватною людиною виявляється дитина, яку трохи заразила більш практичним поглядом на життя подружка-росіянка (збідніла дворянська родина що втекла від революції). Потім приходе Друга Світова і … стає гірше.

Написано як таке собі “навіювання” спогадів: ліричне, химерне, не дуже послідовне. У другій половині ще й трохи втрачається логіка. Таке враження що у одинадцятирічної дівчинки спогади більш консистентні, - не дивлячись на те що вони трохи вкриті туманом і вона не завжди розуміє що відбувається, - ніж у 18-20-річної, коли вона вже все чітко усвідомлює і приймає активну участь. Наприклад: війна, їжі мало, гроші закінчуються, та на них вже й нічого не купиш, але.. ну так, ми віддавали рис, бо не так він нам був і потрібний. То для вас голод - це не коли ви не маєте чого їсти в принципі, а коли ви не маєте того чого ви хочете?

Кінець сильно розмитий. Виникло враження що він написаний декількома різними людьми, які боролися за друкарську машинку. З одного боку і коло (соціальних) проблем (післявоєнної Франції) ніби-то окреслене, з іншого: його елементи, крім одного (який неочікувано виринув наприкінці), дуже розмиті.

В цілому: якщо інші книги написані в такому ж стилі, буде цікаво почитати. Але тут, можливо тому що хотілося сказати дуже багато особистого, в відносно малому обʼємі, “втримати” оповідь не вийшло.

Тімоті Снайдер, Тоні Джадт. Роздуми про двадцяте століття

 Ця книга - це запис розмов Тімоті Снайдера з Тоні Джадтом. Тоні Джадт на той час вже невиліковно хворий, не має змоги писати, але може говорити - звідси такий трохи нестандартний формат. Тімоті Снайдер виступає в ролі інтерв’юера: ставить питання, певною мірою скеровує розмову, Тоні Джадт висловлює свої міркування. Основна тема розмови - інтелектуальна історія XX століття, з декількома зауваженнями:

а) співрозмовників цікавлять перш за все інтелектуали які були заглиблені в політичні і економічні питання. Певним антигероєм більшості розмов є Сартр, якраз за те що він довгий час ігнорував політику.

б) Тоні Джадт - єврей, і у нього є очевидна особиста зацікавленість в темі ролі євреїв в інтелектуальному житті Європи і Сполучених Штатів.

В будь якому випадку: це - розмова, вона субʼєктивна, вона не має на меті побудувати цілісну картину чи розказати читачу про все на світі, більше про відрефлексувати те що цікавить. Ближче до кінця книги один з розділів присвячений історії як науці, і, поміж іншим, Тоні Джадт там жаліється що зараз історію люблять викладати через призму оцінок: тобто учні/студенти можуть ще навіть не знати про що саме йдеться, що саме відбулося, коли/хто/яким чином, а їм уже кажуть що про це думали різні люди і чому вони були не праві. Не знав що таке буває, але цілком вкладається в логіку нашого часу. Так от: почасти ця розмова також така: іноді Джадт задає контекст, іноді вже треба мати уяву про що йдеться. Буває заскладно, написано/проговорено без особливого співчуття до потенційного читача: не проблема, але треба мати на увазі.

Буде, мабуть, дивно звучати, але як є: особисто мені для набагато більш комфортного сприйняття великої частини цих роздумів не вистачає знань про праці Карла Маркса і марксизм як такий. Колись-десь-щось ми вчили, я можу зрозуміти тезу про розділення Маркса-аналітика і Маркса-віщуна, але коли заходить мова про те хто/як/чому інтерпретував догми цього віровчення - стає дуже тяжко, приблизно так якби ви не знали б про що йдеться в Біблії а вам розповідали про різницю між православними, католиками і протестантами.

--

Я не дуже люблю теми типу “Україна в творчості Джойса”, але … ну якщо є - то чому б і ні. Тоні Джадт як історик не займався темою України, але в розмові вона згадується, і тим це й може бути цікавим, бо це скоріше не професійна оцінка, а думки які базуються на “тому що люди кажуть”, де, звичайно, “люди” здебільшого мають наукові ступені.

Взагалі картинка Східної Європи в розмові виглядає десь так, якщо застосувати терміни Римської Імперії: румуни, поляки, і деякі інші на захід від України і Білорусі - це такі собі окультурені варвари, на яких трохи вплинула цивілізація, вони спромоглись на свої поганенькі державні утворення; а українці і білоруси - то цілком варварські племена, які чубляться одне з одним, та й по тому. І ті і інші варвари ненавидять євреїв, що й продемонстрували під час Другої Світової, а євреї ненавидять ці території, бо їх там вбивали. Єдині ознаки справжньої високорозвиненої цивілізації доступні в великих містах бувшої Австро-Угорщини, перш за все у Відні, Празі і Будапешті, там євреї асимілювалися з місцевими і мали змогу зробити великий внесок в інтелектуальну спадщину Європи, перед тим як змушені були тікати або були вбиті.

Якщо не вірите, ось кілька цитат.

“Поясню схематично: через мовні поділи й інституційну нестабільність східна частина Європи стала регіоном, особливо негостинним до численних чужинців на зразок євреїв. Поки українці, словаки, білоруси й інші розвʼязували власні проблеми з визначенням і утвердженням національного простору, відмінного від сусідського, присутність євреїв могла лише ускладнити ситуацію і наразитися на протидію, стаючи мішенню для вираження національної непевності.” [с. 35].

Або:

“Східноєвропейські євреї […] навряд чи могли ідентифікуватися з мовою та культурою вороже налаштованих поляків, українців чи румунів, серед яких жили: стосунки з ними ґрунтувалися здебільшого на самому лише неприйнятті, незнані та взаємному страхові” [с. 32]

Або:

“... мої батьки і діди, попри своє походження, нічого не знали про Польщу й Литву, Галичину чи Румунію. Вони знали імперію: зрештою для більшості євреїв важили тільки рішення, які приймав центр, і протекція, надана згори. Євреї жили здебільшого не периферії, проте звʼязки інтересів та ідентифікації поєднували їх лише з імперським центром. Люди на кшталт моєї бабусі […] нічого не знали про світ довкола. Як і бабуся, вони знали тільки штелт, знали столицю своєї частини імперії, […] - а далі світ. Усе решта - регіон, довколишнє населення, місцеві християнські практики тощо - було для них не більше, ніж порожнім простором, у якому їм судилося жити. Сьогодні часто зауважують - і цілком слушно, - що їхні християнські сусіди (українці, білоруси, поляки, словаки та інші) мізерно мало знали про єврейські громади. Не надто цікавилися, і плекали прадавні упередження. Однак те саме неабияк стосувалось і євреїв, з їхніми почуттями до “ґоїм”. Ці взаємини, безперечно, були глибоко нерівними. Але принаймні в одному була певна симетрія.” [c. 35-36]

Мені не цікаво коментувати самі твердження, скоріше, тут цікавить “якщо така логіка має місце бути, то де ще вона може бути застосована”. Наприклад, останнє дуже нагадує росіян в Україні, та й не тільки, після розпаду Радянського Союзу: продовжують дрочити на Москву і потім на “Руський мір”, місцеве їх не обходить, більш того, вони ставляться до нього вороже. І тут є прямий логічний перехід до “распятого мальчіка”, “дамбілі бамбас” з неодмінним висновком “всьо нє так однозначно”, за аналогією з “спочатку вони не любили євреїв, потім приймали участь у їх знищенні”.

В будь-якому разі, в ідеї того що Східна Європа, і відповідно вся Європа закінчується на східному кордоні Польщі немає нічого особливо нового, очевидно ідея ідіотська, але проскакує. Примішування в цю тему антисемітизму виглядає дивно, але ок, якщо перенестись в сьогоднішні реалії, це напевно камінчик до пояснень чому держава Ізраїль взахльоб цілується з росіянами, а українцям після повномасштабного вторгнення закрили в’їзд. (сарказм)

Але це не основна тема оповіді, просто побіжні згадки, хоча й помітні. Можна було б і не звернути увагу, але стає прям дуже цікаво якщо додати в це рівняння теми які пронизують майже всі розмови: Голокост і комунізм (або вже згаданий марксизм, але комунізму як такого також вистачає). Власне перша розмова великою мірою присвячена Голокосту і відповідальності за нього.

З різних кутів Джадт приходить до тези що злочини Голокосту - це не лише проблема нацистів які вбивали і євреїв яких вбивали, і певною мірою покладає провину і відповідно принаймні моральну і етичну відповідальність на всіх мешканців територій на яких це відбувалося, тому що допустили, толерували, були зайняті справами власного виживання і так далі. Думка суперечлива, трохи далі він критикує державу Ізраїль, яка активно експлуатує цю ідею колективної провини, але ідею колективної провини як таку не чіпає. Знову ж, в цій ідеї цікаво не сперечатись з нею, а трохи інше: якщо ми вважаємо таку логіку справедливою, давайте тепер поговоримо про злочини комуністів. І.. Тімоті Стайндер ставить ці питання, і… Тоні Джадт віртуозно з цих питань з'їжджає. “Шо за фігня?” - думає читач що зміг продертися через усі ті -ізми, і ще не втратив можливості конструювати схеми в голові, і правильно думає в принципі.

А фігня ось у чому. Голокост - це знищення євреїв, нацистами, які засновувались на брєднях Адольфа Алоїзовича і його скаженого оточення. Нацизм, як і багато інших тоталітарних режимів, доволі естетичний, але безглуздий. Там нема простору для інтелектуалів. Ті хто в певний момент співчував, якось потім відхрестилися, хоча питаннячка залишилися, абсолютної довіри нема. Але таких всеодно мало. Тобто нацисти і чинили погано, і доробку не те щоб залишили. А от комунізм - “єто другоє”. Комунізм - це улюблена іграшка інтелектуалів XX століття, тут є проблема.

Якщо на всіх хто в певний момент надрочував на комунізм, на Радянський Союз, або будував навколо комунізму повітряні замки своїх глибоких мисленнєвих експериментів, поставити печатку “неадекват, на довіру не заслуговує”, то… виявиться що майже весь інтелектуально-політичний продукт XX століття було згенеровано неадекватами. Але є вихід: можна сказати що Голодомор і розстріли 30-х - то злочини Сталіна (“війна Путіна”, ага). Голокост - то колективна відповідальність, а не злочин Гітлера, а от Голодомор - то все Сталін, а якщо вам щось не подобається - то ти не професіонал, для того щоб це оцінювати.

Тим більше що.. (повертаємось на початок) то все відбувалось на “варварських” територіях які нічого світу не дали і дати не могли, то чого особливо переживати. І новини сьогодення перестають дивувати: Байден, Шольц і далі за списком, можуть спокійно толерувати знищення українців, розмірковувати про швидкість цього знищення “швидкість не дуже велика, поки нічого страшного”, і все норм, бо якщо їх найвищі морально-етичні авторитети доволі паскудні, й упродовж майже ста років займались тим самим і не муляло, то чого зараз почне муляти. Відповідальність можлива тільки перед одним народом.

І.. так, Тоні Джадт велику частину своєї карʼєри досліджував ліві рухи, товаришував з західними комуністами і.. якось йому оте все ліве ще й на рівні особистих уподобань ближче.

Тому: дуже неоднозначне ставлення до книги. Мабуть можна зупинитися на тому що це подорож в чужий спосіб мислення, він не обовʼязково повинен подобатися.

Жорж Перек. Речі. Людина що спить.

 Речі. Пишуть що це критика суспільства споживання, і вона там дійсно є, але більше скидається на те що це критика того факту що молодим людям властиво досліджувати світ і себе в цьому світі. Половину першої частини я взагалі не міг зрозуміти чому автор перелічує цілком адекватні і приємні вайби, але оцінює їх як щось погане. В наших реаліях дуже схоже на те як батьки кажуть “ми 40 років пропрацювали на заводі - і ти повинен”, і будь-що що ти робиш, що не веде тебе до заводу - це неправильно.

За формою це скоріше не художній текст, а вигаданий репортаж, з нагромадженням оціночних суджень, тому якщо оцінки що їх розставляє автор не дуже близькі - майже немає на що відволіктись. З іншого боку: це всього близько ста сторінок, не встигає вибісити. 

—

Людина що спить. Не зайшло. Якщо в “Речах” проглядається любов автора до ліричних відступів, які майже повністю побудовані на довжелезних списках (іноді випадкових речей, перелічених через кому), і воно виглядає цікаво, то тут цей прийом експлуатується ледь не на кожній сторінці і це відверто набридає. Виникає враження що автора більш цікавить просто красивий текст, ніж те про що саме йдеться. 

В центрі оповіді студент, який певним чином відмежовується від світу. Оповідь ведеться від другої особи, тобто тебе просять уявити себе цим студентом: уяви що ти прокидаєшся, дивишся в дзеркало, і далі і далі. Хоча всю оповідь обʼєднує відмежування від світу, відмежування не дуже однорідне: починається все як таке собі вигорання, чи депресія, дуже грубо: лежиш і нічого не хочеш; далі йде спроба такої собі медитації, коли ти примушуєш/навчаєш себе ні на що не звертати увагу; і в решті-решт третій стан - коли здається у тебе це вийшло і тобі ні до чого нема діла. 

Всі три стани відразу здаються трохи фейковими, така собі хіпстерська депресія, хіпстерська медитація і хіпстерський сон наяву. Головний симптом фейковості: автора, а відповідно і тебе, адже автор весь час звертається до тебе, дуже турбує щоб не дивлячись ні на що, всі ці переживання, або радше їх відсутність, виглядали естетично привабливими. Як в кіно: герой грає страждання, але кадр красивий, деталі красиві, страждання красиве. Під кінець ще й виявляється що герой якому 100 сторінок було на все пофігу, страждає від самотності, хвилюється з приводу того а що скажуть інші, і взагалі у нього є досить чіткий розклад справ на день/тиждень/місяць. Далі автор підводить риску відверто кажучи що так це все фейк, не треба так робити, це не має практичного сенсу. “Вигорання? Депресія? Перевтома? - не треба оцього всього, не витрачайте марно час.” - виглядає десь так. Хоча ще раз повторю: це більше скидається на спробу написати красивий текст, ніж на спробу донести якусь конкретну думку.

Луї Ґію. Чорна Кров.

 В цій книзі міг би зʼявитись Пес Патрон. Він би відбув корпоратив, пішов би у шинок, нажерся, зняв повію, отримав би повістку від мера міста, знав би що це смертний вирок розтягнутий у часі, вирішив би час не розтягувати і повісився б на центральній площі. Наступного ранку мешканці б побачили велику ростову ляльку що тіліпається на дереві, діти б фотографувалися з нею і водили хороводи, промовці виголошували б патріотичні промови… допоки запах і невеличка калюжа не почали б викликати підозри. Пса Патрона в книзі звичайно нема (мер є, повії також), але настрій десь такий. Відшматувати мочку вуха, прострелити печінку і спостерігати за своєю повільною смертю.

Дія роману відбувається протягом доби, у невеликому тиловому французькому місті, під час Першої Світової Війни. Приблизно: зима 1917-18 років. В центрі оповіді місцева “еліта”: головним чином викладачі ліцею, декілька офіцерів, чиновники. Для когось війна вже “закінчилась”, для когось і не розпочиналась, хтось експлуатуючи тему війни намагається робити карʼєру, хтось все ще повернутий на патріотизмі, хтось на третьому році неочікувано дізнається що на війні помирають і це не брава хоробра смерть на яку з радістю йдуть заради батьківщини як те виставляє пропаганда. По різному. Старі пердуни виголошують палкі промови, хвалять один одного, булять один одного, мріють про молоденьких служниць - “чим молодше - тим краще” - і йдуть на уроки розповідати студентам про мораль.

Тим часом армія виснажена, в армії спалахують бунти, солдати приїжджають у відпустку з пустими очима, не розуміють навіщо це все, думають про добродіїв які їх навчали в ліцеї як про шахраїв, мріють про те щоб це все закінчилося. Більшовицький переворот і вихід Російської Імперії з війни дає надію на те що у Франції такий сценарій також можливий. (В решті воно так і станеться, але не у Франції: війна закінчиться революцією в Німеччині, та це вже інша історія).

На цьому фоні розгортається невеличка персональна драма головного героя. Хоча драм в книзі більше одної, кожного разу коли здається що гірше вже бути не може, автор турботливо знаходить що ще докинути. “Головна” історія не повʼязана з війною, це скоріше страждання за безглуздо прожите життя. (Вибачте за згадку) У відомій дилемі імені Раскольнікова “тварь ли я дрожащая или право имеющий”, головний герой обрав “тварь”, причому "тварь" у різних сенсах цього слова, оточуючі також поступово здогадались “о-о-о, а він-то тварь”, також у різних сенсах цього слова, і… ну а що хороше з цього могло вийти, не дивлячись на те що головний герой - розумна, добре освічена людина, автор декількох наукових праць.

Специфічний стиль, до нього треба звикнути. Текст трохи дьорганий, багато недоговорених фраз і незакінчених речень. Складається таке враження що ти сидиш в театрі, а за зачиненими лаштунками йде вистава, ти чуєш репліки, але не завжди відразу зрозуміло хто говорить. Тим часом автор описує що відбувається на сцені, випадково концентруючись то на окремих деталях, то на загальному враженні від сцени в поточний момент. Деякі деталі декорацій то виринають, то пропадають: вони власне увесь час там, але автор не концентрує на них увагу, а сцену ми не бачимо. Тому буває таке: “а памʼятаєте там висіло ружжо… так от...”. Це додає додаткового сумʼяття й у так досить похмуру картину усього що відбувається. Читається дуже швидко, зупиняєшся скоріше тому що складно витримати настільки концентровану темряву. Пишуть що роман зацінив Камю, теми і настрій дійсно схожі, стилістика геть інша.

Переклад дуже крутий, як на мене. У тексті багато “простої” народної мови, в перекладі надзвичайно доречно підібрано відповідники.

Загалом: вражає. 10 з 5. По перших сторінках не було великих сподівань, але потім складно було відірватися. Хоча це ще одна книга в колекцію “мені сподобалось, але рекомендувати не можу”. Мій нормальний настрій/спосіб мислення він геть не позитивний і такий текст гірше зробити не може, скоріше навпаки, але люди люблять любити в книжках доброту, чи хоча б надію, тут цього нема. Як то кажуть: viewer discretion is advised.