Жорж Перек. Речі. Людина що спить.

 Речі. Пишуть що це критика суспільства споживання, і вона там дійсно є, але більше скидається на те що це критика того факту що молодим людям властиво досліджувати світ і себе в цьому світі. Половину першої частини я взагалі не міг зрозуміти чому автор перелічує цілком адекватні і приємні вайби, але оцінює їх як щось погане. В наших реаліях дуже схоже на те як батьки кажуть “ми 40 років пропрацювали на заводі - і ти повинен”, і будь-що що ти робиш, що не веде тебе до заводу - це неправильно.

За формою це скоріше не художній текст, а вигаданий репортаж, з нагромадженням оціночних суджень, тому якщо оцінки що їх розставляє автор не дуже близькі - майже немає на що відволіктись. З іншого боку: це всього близько ста сторінок, не встигає вибісити. 

—

Людина що спить. Не зайшло. Якщо в “Речах” проглядається любов автора до ліричних відступів, які майже повністю побудовані на довжелезних списках (іноді випадкових речей, перелічених через кому), і воно виглядає цікаво, то тут цей прийом експлуатується ледь не на кожній сторінці і це відверто набридає. Виникає враження що автора більш цікавить просто красивий текст, ніж те про що саме йдеться. 

В центрі оповіді студент, який певним чином відмежовується від світу. Оповідь ведеться від другої особи, тобто тебе просять уявити себе цим студентом: уяви що ти прокидаєшся, дивишся в дзеркало, і далі і далі. Хоча всю оповідь обʼєднує відмежування від світу, відмежування не дуже однорідне: починається все як таке собі вигорання, чи депресія, дуже грубо: лежиш і нічого не хочеш; далі йде спроба такої собі медитації, коли ти примушуєш/навчаєш себе ні на що не звертати увагу; і в решті-решт третій стан - коли здається у тебе це вийшло і тобі ні до чого нема діла. 

Всі три стани відразу здаються трохи фейковими, така собі хіпстерська депресія, хіпстерська медитація і хіпстерський сон наяву. Головний симптом фейковості: автора, а відповідно і тебе, адже автор весь час звертається до тебе, дуже турбує щоб не дивлячись ні на що, всі ці переживання, або радше їх відсутність, виглядали естетично привабливими. Як в кіно: герой грає страждання, але кадр красивий, деталі красиві, страждання красиве. Під кінець ще й виявляється що герой якому 100 сторінок було на все пофігу, страждає від самотності, хвилюється з приводу того а що скажуть інші, і взагалі у нього є досить чіткий розклад справ на день/тиждень/місяць. Далі автор підводить риску відверто кажучи що так це все фейк, не треба так робити, це не має практичного сенсу. “Вигорання? Депресія? Перевтома? - не треба оцього всього, не витрачайте марно час.” - виглядає десь так. Хоча ще раз повторю: це більше скидається на спробу написати красивий текст, ніж на спробу донести якусь конкретну думку.