Джейн Остін. Менсфілд Парк.

 Дівчинку з бідної сімʼї бере на виховання тітка, яка свого часу вдало вискочила заміж і тепер разом з чоловіком і дітьми мешкає в Менсфілд Парк. Вимоги до племінниці доволі специфічні: вона не має бути кращою за "панських" доньок, але й не гіршою за певний базовий рівень, щоб не соромно було показати сусідам; вона не служниця, але водночас має певні домашні обовʼязки, яких, очевидно, власні діти не мають. Тобто для слуг вона точно "пані", а для "панів" - не рівня. Серединка на половинку.

Тут, за традицією, я мав би сказати "але, не дивлячись на це, вона змогла,...". І змалювати отой тип супермена, чи супервумен, в нашому випадку, що "один проти всіх", красивий-сильний-розумний, пре напролом, долає перешкоди, розбавляє пригоди відбірним гумором і врешті-решт перемагає. Ну й ще трохи страждань на початку, бо звідкись це все мало б взятися. Але всього цього тут нема, і я так розумію це одна з основних претензій сучасних читачів до цієї книги. Претензія, що зводиться до того що... ФАННІ ПРАЙС - НЕ МУЖИК! (я не стільки про стать, скільки про стереотипні вимоги до того що СПРАВЖНІЙ МУЖИК має й не має робити). Щоб далеко не бігати: інший ряд претензій грунтується на ігноруванні того що це не любовний роман, в сучасному розумінні, хоча й романтичні лінії тут вимальовують багатокутник.

Але все ж обставини не можуть не позначитися на характері героїні, просто це відбувається не “всупереч”, а "за течією". Це людина яка може сидіти на лавці в парку, в той час як всі інші парочками розбіглися по кущах (це реальний епізод), не відчуваючи заздрості й того що здається десь її в цьому житті наїба... сильно обділили, а, навпаки, відчуваючи щиру радість за інших. Таке споглядання, знаходження більше поза ситуацією, ніж в середині неї, розвиває спостережливість, а спостережливість породжує оціночні судження. І оскільки вимоги до самої Фанні були трохи суворіші, а її найліпший друг в цьому домі - панський син Едмунд - майбутній священник (очевидно, людина не самих легковажних поглядів), то й судить інших вона також за вельми консервативними лекалами.

Проте це не історія в якій зіштовхуються характери й ідеали, що ведуть непримиренну битву, поки не переможе Добро. Все-таки це англійське вище суспільство, воно тут скоріше не жорстке й пристрасне, а стримане й відсторонене, навіть злість і роздратування загорнуті так, що “наче й зрозуміло що послали, але не зрозуміло куди”. Історія з суперечками, куди ж без них, але без глобального конфлікту, який мав би щось-кудись рухати.

Звичайно, якщо є час і натхнення, конфлікти можна пошукати, й ви безперечно їх знайдете... але це дуже специфічне заняття: шукати те чого нема. Он в Вікіпедії є декілька екранів тексту про рабство в романі, які грунтуються на *одній* згадці:

“But I do talk to him more than I used. I am sure I do. Did not you hear me ask him about the slave-trade last night?”

“I did—and was in hopes the question would be followed up by others. It would have pleased your uncle to be inquired of farther.”

“And I longed to do it—but there was such a dead silence! And while my cousins were sitting by without speaking a word, or seeming at all interested in the subject, I did not like—I thought it would appear as if I wanted to set myself off at their expense, by shewing a curiosity and pleasure in his information which he must wish his own daughters to feel.”

й тому факті що в цієї сімʼї були плантації на Антігуа, на які по справам на деякий час відлучалися батько з сином, без конкретизації по яким саме справам. Люди про це на повному сурьйозі наукові роботи пишуть. (Я бачив цей розділ в Вікіпедії на початку читання, й усю книгу думав "ну, ну, ну де ж рабство? що про рабство думала головна героїня?", яке ж було моє розчарування, коли я нарешті той розділ прочитав, так і не знайшовши рабства в романі).

Те що відбувається насправді: такий собі міні-серіал. Багаті молоді люди придумують собі розваги: поїздку в сусідній маєток, домашній театр, бал, etc, на деякий час та чи інша подія стає місцевою топ темою, до неї то готуються, то розхльобують наслідки, й загалом відносно весело й безтурботно проводять час. В основному, все дуже мило й затишно. Є щось заспокійливе в цій атмосфері заможних англійських віталень.

Ніколи нічого не читав в Джейн Остін, я чогось завжди думав що це більше про "ах почуття", "ах кохання", а виявляється воно скоріше "смішне про людей", ніж оте "ах".

Тоні Джадт. Після Війни.

 Якщо уявити історію як місцевість, то Тоні Джадт ходить по ній, ставить штатив з камерою у певних точках, робить детальні панорамні знімки, потім бере все своє приладдя, прямує до інших точок, знову штатив-камера-знімки… і так багато-багато разів. Світлини, з одного боку, доволі обʼєктивні, в силу так би мовити “фізики” процесу, з іншого - все ж містять виразні елементи авторського стилю. Стиль навряд щось може сильно викривити, скоріше спрямовує увагу глядача на те що варте уваги з точки зору автора. Натомість, місця де стояв штатив - от вони субʼєктивні, й тут може бути більше питань, від “навіщо нам це взагалі було бачити?” до “нє, ну міг би на пару метрів в отой бік ще посунути, було б краще”.

В мене складні стосунки з історичним, та й взагалі “гуманітарним”, нон-фіком. Гіпотетично цікаво, а як починаєш читати, питання довіри до автора дуже швидко починає перекривати все інше. Як правило це стосується українських авторів, і проблема полягає у… відсутності логіки. Якійсь незбагненно глибокій прірві що розташована між фактами і висновками. Висновки чомусь завжди потребують віри: чи то віри в те що з цього набору доказів такі висновки дійсно можна зробити, чи то віри в ті ж самі метафізичні сутності в які вірить автор. З Тоні Джадтом це не так, він не потребує віри. Питання “Чому ти так вирішив?” - не виникає, - зазвичай, зрозуміло чому. Можна дискутувати з тим чи це єдина можлива інтерпретація, чи варто було б додати до коктейлю з фактів ще щось, подивитись на питання з іншого боку - але це нормальна предметна суперечка. Він залишає можливість перевіряти, інтерпретувати й заперечувати, замість того щоб охрестити невігласами всіх хто спробує це робити.

В післявоєнній історії автора перш за все цікавить “інтелектуальна” історія, причому “інтелектуальне” повинно бути зв’язаним з політикою, чим лівіше - тим краще. Тому, якщо в якій-небудь західній країні в цей період існувала комуністична партія, навіть якщо її максимальний результат на виборах був не більше 4-5% і великого впливу вона ніколи не мала - ми все одно про неї прочитаємо. Більш того, навіть якщо компартії не було - ми також про це довідаємось. В то же час про “правих” буде згадано лише якщо без цього вже точно ніяк не обійтись. Тим не менш, незважаючи на цю гіперфіксацію на “лівиці”, й навіть згадки про те що СРСР вкидав в неї гроші, Джадт не розглядає її як “ідеологічну” зброю часів “холодної війни”. В його варіанті це все здебільшого мисляче-віруючі, адекватні люди, за еволюцією ідей яких ми маємо змогу спостерігати. Точка зору що відрізняється від того що ми можемо зараз чути в Україні з усіх радіоточок. Особливо контр-інтуїтивною оця ідея щиросердного сповідування комунізму як системи поглядів є коли вона застосовується до країн соц-табору й СРСР. Навіть, стверджуючи що після 1968-го року щиро віруючих вже не було, він продовжує гратися з “системою поглядів” в чистому вигляді, а не з системою пристосуванства до тоталітаризму.

Звідки це викривлення добре пояснюється в післямові, в роздумах чи можна порівнювати злочини комунізму і нацизму. Спойлер: ні. Бо комунізм - це улюблена інтелектуальна гра Заходу, а нацисти знищували євреїв (тут нічого нового, ця думка була й в діалогах Джадта і Снайдера). Голокост - це геноцид, а голодомор - “майже геноцид” (оцей “майже геноцид” повторюється декілька разів).

Ну й ще одна дивина: “інтелектуальна історія”, “історія ідей”, крім лівацтва, подекуди охоплює мистецтво й перші кроки масової культури, але абсолютно ігнорує науку і технології. Ця дивовижна короткозорість залишила білу пляму замість пояснення “а за рахунок чого живе Європа, яка нічого не виробляє?”, й не дозволила побачити очевидного, конкурентного до “традиційного” інтелекуталізму середовища, залишивши лише скиглення про занепад того самого “традиційного” яке нікому стало непотрібним.

Ще один складник “історії ідей” який було б складно проігнорувати, і який, на відміну від технологій, в книгу таки потрапив - це сам Європейський Союз. Хоча тут є парадокс, бо ЄС - не є результатом імплементації якогось величного задуму, і, якщо й є результатом інтелектуальної роботи, то лише побіжно. Як говорить Джадт: ЄС - це скоріше найбільший спільний знаменник до якого змогли домовитися so far, і від самого початку він був саме цим. Випадкові люди, випадкові економічні проблеми, випадкові політичні умови, й те до чого за таких обставин змогли домовитись викладене на папері, ото й все. Ніякої магії, ніякого вищого задуму, нічого про те що “вони знали що роблять”. Дуже симптоматично, що навіть в контексті цієї книги, патетика про цінності, верховенство права, прозорість інститутів, сталість демократії з’являється лише і виключно коли мова йде про причини відмовити у членстві. Коли причин не шукали - то й рожевих поні не потребували.

Загалом було цікаво прочитати. Не можу сказати що змінив про щось думку, але в дечому можливість побачити якісь події і тенденції під іншим кутом. У нас, серед “говорячих голів” (щоб не казати “інтелектуалів”, бо тут є сумніви, див. абзац про факти і висновки) прийнято ідеалізувати Європу. Ця книга може бути непоганим фільтром проти наших новітніх міфів і легенд.

Максим Гах. Aurora Borealis

 “Неоднозначні враження” - проситься на язик, хоча насправді ні, враження доволі однозначні, однозначно позитивні, просто без великого захвату. Це доволі обʼємний епічний твір з купою локацій і ситуацій в які потрапляють головні герої, і кожен окремий його епізод дуже навіть ок. Цікаві події в дуже виразних декораціях з колоритними другорядними персонажами. Все як повинно бути.

Але до купи це все звʼязано не найкращим чином. Іноді здається що логікою подій керує просто сам факт того що це епічна історія в вигаданому світі (вигаданих світах), в ній повинні бути пригоди, автор це усвідомлює і просто про них пише, читач це усвідомлює і просто про них читає, герої це також усвідомлюють (ги-ги) і в якийсь момент впадають в екзистенційну кризу і починають задаватись доволі справедливими питаннями по типу “а що я тут взагалі забув?”, і якось не те щоб з цієї кризи вони адекватно вирулювали, але герої не контролюють сюжет, логіка подій не контролює сюжет, сюжет контролює автор, тому оповідь просто продовжується. Якщо в цьому була певна задумка (цілком можливо), що “загальна конструкція” твору підкреслює певною мірою філософію розвʼязки, то ідея цікава, але якось не зайшло.

Власне десь після перших 200 сторінок зловив себе на думці, що [пора б вже закінчувати, але це нажаль тільки перша чверть] з одного боку все подобається, з іншого - це ненадовго. Тому що:

a) цілі які стоять перед обома головними героями доволі дрібні, вони не варті 800-та сторінок

b) відповіді на додаткові питання які виникають “по ходу” набагато цікавіші за ті цілі

c) отримання відповідей на додаткові питання не має прямого причинно-наслідкового звʼязку з досягненням цілей

d) ситуація стрімко розвивається, питань стає все більше, тримати таку динаміку і надалі буде складно

e) до того ж “світ” (обидва його варіанти) можливо аж занадто складний як для не дуже складної історії.

Просто виходячи з обʼєму можна було б очікувати що темп уповільниться, цілі якимось чином зміняться, історія трохи розвернеться, наскільки це все вийде у автора - хто його знає. ( Наприклад, один з героїв міг би знайти батька і далі вони вже вдвох намагалися б “порєшать” всі інші питаннячка. А ціль іншого персонажа: “знайти попереднього власника” й так була de facto виконана майже на самому початку, і “це не те, продовжуємо пошуки” - ніколи не було проговорено, і воно не додає зрозумілості й так не дуже адекватним з точки зору виконання цілей подальшим діям.) В будь якому разі, певні зміни в плині історії дійсно відбулися, певні розмови дійсно відбулися, але, здебільшого, автор просто фігачить далі ігноруючи проблеми. Пригоди важливіші.

Пригоди важливіші і за логістику. Наприклад: герой може прийти до тями на маленькій залізничній станції маючи лише торт і ще один предмет, купити квиток, поїхати в інше місто, зняти номер в готелі, вмовивши прийняти у нього оплату місцевим аналогом готівки, бо він ніби переховується, піти погуляти, повернутись до номеру, переодягтися, піти в казино, купити фішки, побухати, після деяких пригод повернутися в готель на таксі, через декілька днів вибираючись з готелю усвідомити що речей тут і нема, й піти собі як є. Увага питання: речей не було на початку, речей не було в кінці: в що він перевдягався? У світі де він мешкає оплата відбувається здебільшого за відбитком пальця, іноді приймають “купони”, як наприклад в готелі, але це не 100% конвертована валюта: за яке бабло він їхав в інше місто, грав в казино, чи їздив в автоматичному таксі, якщо за відбитком пальця - то чому в готелі вмовляв на купони? Якщо за купони - чому він каже що це не зовсім готівка?

Або: ця вся фігня с кешем - тому що герой переживає що за ним стежать, можливо хочуть вбити, в тому числі й тому що в нього з собою артефакт який багато кого цікавить. Спочатку артефакт в спеціальному футлярі він таскає в кармані, потім, в якийсь момент він опиняється в нього висячим на шиї - як? коли? чому? Герой декілька разів “плаває” чи то в річці чи то в лазнях: де артефакт в цей момент? чому він не переживає що його просто вкрадуть? Чи логікою рухає знову ж та сама епічність: щось погане може трапитися тоді коли відбувається “пригода” з поганими пацанами, коли пригода з поганими пацанами ще/вже не відбувається, - все добре, можна не паритися. Etc, etc. Знову ж таки: це про звʼязок між окремим епізодами. Тут вже не структурний, а горизонтальний. Про “долю дрібниць” так би мовити, яка не завжди прослідковується.

За сумішшю жанрів, і тим які саме ці жанри, за певною концентрацією на “внутрішньому” житті персонажів, дуже нагадує Роджера Желязни, в тому числі “Хроніки Амбера” але не тільки. Хоча це схожість скоріше формальна, в деталях вони зовсім різні. В решті-решт Роджер Желязни був набагато лаконічнішим, його світи - це скоріше навіювання через знайомі стереотипи. Світи в Aurora Borealis - це складні конструкції з дуже великою кількістю дрібних деталей, хоча світ тут не є самостійним персонажем чи чимось із серії “все одно що там відбувається мені просто подобається/цікаво там знаходитись”, але.. вражає. Без оцих от давньої і майбутньої античності це була б доволі посередня фантастика, нічого особливого, а так особливе все таки є, як не крути.

Цю книгу, можливо, цікавіше було б перечитувати, ніж читати вперше. Бо такі книги перечитуєш для того щоб “знову опинитися”, загальні речі вже не становлять великої цікавості, ти вже знаєш чого очікувати. І от якраз примітних місцин і людей тут таки багато, є на чому сконцентрувати увагу, є де походити, є що пороздивлятись.

Ґустав Майрінк. Зібрання прозових творів (Том 1)

 Бог помер. Кожен має можливість стати своїм власним індивідуальним богом. Мури які тримали людину століттями впали, простір для особистого чи то інтелектуального, чи то духовного розвитку відкритий. Груповий психоз у вигляді нації, мови й віри втратив сенс. Натомість Європу розриває Велика Війна, індивідуальність, будучи нещодавно віднайденою, знову втрачена, людина знову частина “стада”, й як частина стада не має шансу на виграш. Стаду від того також не те щоб добре, але то таке, нічого нового. Густав Майрінк пише свої темні історії, в яких герої намагаються торувати шлях до особистого порятунку, почасти змінюючи заклики до повалення державного ладу на містицизм, але який там може бути порятунок, якщо навкруги божевілля.

За темами схоже на твори письменників “втраченого покоління”, але замість суворої реальності це все-таки сни: оповиті легендами, містицизмом, з елементами нічних жахіть, з подекуди різкою зміною дивних картинок і поєднанням непоєднуваного.

Між тим, не дивлячись не бекграунд, це не історії по типу тих де люди здебільшого всю книгу бухають і жаліються на життя, чи ведуть нескінченні довгі нудні розмови. Трохи довгих розмов тут є, та перш за все, все-таки є похмура Прага й не менш похмурий Амстердам, в яких, з дивним людьми відбувається якась чортівня.

Такі собі жахастики з “високої полиці”. Дуже сподобалось.

Оя Байдар. Котячі листи

 Ще одна книга про людей, написана котами. Ну майже. Люди тут не зовсім звичайні, вони вимушені поїхати з батьківщини, на новому місці почуваються не дуже, але й повернутися тривалий час не можуть. У них є коти, серед своїх буденних котячих справ, ті коти ще й листуються поміж собою й усвідомлюючи що хазяї не дуже звичні, намагаються зібрати більше відомостей про них і розгадати цю незвичність. Певною мірою це історія людей, розказана через призму їх котів, доволі сумна історія.

Люди - це турецькі комуністи, які після чергової “хунти” втекли до Німеччини, і після десятиліття імміграції опинилися у перших рядах глядачів розвалу соцтабору, розвалу того самого комунізму, у який вони колись вірили і хотіли будувати. Хтось розчарований, хтось зневірений, хтось все ще вірує але усвідомлює що вже нічого не можна змінити. Про комунізм як такий в книзі достатньо мало: трапляються імена і поняття, але без ідеології, здебільшого все таки про таку собі екзистенційну кризу. Люди в щось вірили, постраждали за свою віру, а потім ще й те в що вірили припинило існування, й що тепер робити? Відповідь намагаються шукати і люди і їхні коти, але яка тут в решті може бути відповідь.

Для нас зараз туга за Совком сприймається скоріше як туга за ковбасою по два-двадцять, і здебільшого воно так і є, бо під кінець майже ніхто в світлі комуністичні ідеали не вірив, просто навчилися вдавати. Так само як зараз вдають віру в Бога на Різдво і Великдень. В цій книзі все трохи по іншому. Це якби взяти упоротих комуністів з якої-небудь “Невеличкої драми” чи “Майстра корабля” і перенести їх на шістдесят років вперед. От вони б офігивали з того що відбувається напевно так само як герої “Котячих листів”.

“Концепція кота” тут не дуже прорахована і доволі непослідовна. В один момент коти можуть не розуміти чи не знати якихось дуже банальних речей з людського світу, а в інший - будуть сипати складними думками завʼязаними на дуже абстрактні поняття. Але, як би там не було, вони все одно залишаються котами: розумними, милими, примхливими, несподіваними, кожен зі своїм характером і непростою долею.