Стен Надольний. Відкриття повільності

 Така собі історія життя людини, яка не дивлячись на свій вроджений психічний розлад, робить доволі стрімку карʼєру. Розлад має зовнішні ознаки чогось на кшталт легкої форми аутизму. Дія відбувається на початку XIX століття.

Якби книга була написана в наш час, то з такими вихідними даними, оповідь неодмінно крутилася б навколо конфлікта героя з клятим суспільством, яке не хоче сприймати індивідуальні особливості, герой страждає і оце от все. Але вона написана в 1983-му році і ця проблематика якось майже і не зʼявляється. Іноді ненадовго виникає за задньому плані. Що, ретроспективно, породжує купу питань. Якщо за сорок років що пройшли з написання книги очікуваний кут зору так змінився, то що ми взагалі знаємо про початок XIX століття? Як там було? Наскільки ставлення до людей з особливостями зараз, критику якого ми могли б очікувати, зумовлене “стандартизацією” людини яке принесло XX століття через освіту, загальний військовий обов’язок, економічне планування etc, etc, etc?

Автор насправді не задається цими питаннями, він просто вигадує суспільство в якому людина з особливостями може більш-менш нормально функціонувати. І, відповідно, фокус зміщується на те як герой вчиться пристосовуватися до життя. Вчиться, використовуючи такий собі сьогочасний “антипаттерн”, на мові співбесід він формулюється досить просто: “використовувати свої сильні сторони, компенсуючи або й ігноруючи слабкі”. Від нас часто очікують натхненних історій про те як ми здолали свої слабкості, як ми витрачаємо купу сил на те щоб “в лоб” навчитись робити те що в нас не виходить, замість того щоб визнати що “я ніколи не зможу … так як це роблять інші”, і зайнятись тим що можеш робити краще. Тут може відкритись простір для розвитку трохи нездорової, можливо згубної самовпевненості, і трохи воно проскакує у героя, але.. ну ідеальних рецептів взагалі нема.

Психічний розлад з яким має справу головний герой - це таке собі сповільнене відчуття часу і дослідження того “як це” - фактично центральна тема книги. В тому вигляді яке це подано в розповіді:

- це цілком вигаданий психічний стан (навіть якщо подібний розлад і є, те що тут описується цілковита вигадка)

- його зовнішні прояви (як я казав на початку, схоже на легкий аутизм) мають вплив на сюжет і “рухають” деякі епізоди

- роздуми героя, в той же час, - це така собі гра в філософію, намагання осмислити час, сприйняття часу і все з цим повʼязане.

Буде дивно звучати, бо книга мені вцілому сподобалася, а сповільнене відчуття часу - її центральна тема, яка винесена навіть в назву, і воно там в тому чи іншому вигляді ледь не на кожній сторінці, але… як на мене це сама слабка складова. В більшості випадків це десь між “сім раз відміряй - один раз відріж” і маячнею яка красиво звучить. Глибоким аналізом, спробою показати явище з різних боків і не пахне. По колу, одне й теж, багато разів.

Ну і на сам кінець: у цьому трохи вигаданому світі, з вигаданим психічним розладом діє головний герой, ім’я і біографія якого співпадає з ім’ям і біографією цілком реальної людини - англійського морського офіцера, мандрівника, дослідника Півночі - Джона Франкліна, що перетворює книгу на захопливу пригодницьку історію, дуже навіть цікаву.

Луї Ґію. Чорна Кров.

 В цій книзі міг би зʼявитись Пес Патрон. Він би відбув корпоратив, пішов би у шинок, нажерся, зняв повію, отримав би повістку від мера міста, знав би що це смертний вирок розтягнутий у часі, вирішив би час не розтягувати і повісився б на центральній площі. Наступного ранку мешканці б побачили велику ростову ляльку що тіліпається на дереві, діти б фотографувалися з нею і водили хороводи, промовці виголошували б патріотичні промови… допоки запах і невеличка калюжа не почали б викликати підозри. Пса Патрона в книзі звичайно нема (мер є, повії також), але настрій десь такий. Відшматувати мочку вуха, прострелити печінку і спостерігати за своєю повільною смертю.

Дія роману відбувається протягом доби, у невеликому тиловому французькому місті, під час Першої Світової Війни. Приблизно: зима 1917-18 років. В центрі оповіді місцева “еліта”: головним чином викладачі ліцею, декілька офіцерів, чиновники. Для когось війна вже “закінчилась”, для когось і не розпочиналась, хтось експлуатуючи тему війни намагається робити карʼєру, хтось все ще повернутий на патріотизмі, хтось на третьому році неочікувано дізнається що на війні помирають і це не брава хоробра смерть на яку з радістю йдуть заради батьківщини як те виставляє пропаганда. По різному. Старі пердуни виголошують палкі промови, хвалять один одного, булять один одного, мріють про молоденьких служниць - “чим молодше - тим краще” - і йдуть на уроки розповідати студентам про мораль.

Тим часом армія виснажена, в армії спалахують бунти, солдати приїжджають у відпустку з пустими очима, не розуміють навіщо це все, думають про добродіїв які їх навчали в ліцеї як про шахраїв, мріють про те щоб це все закінчилося. Більшовицький переворот і вихід Російської Імперії з війни дає надію на те що у Франції такий сценарій також можливий. (В решті воно так і станеться, але не у Франції: війна закінчиться революцією в Німеччині, та це вже інша історія).

На цьому фоні розгортається невеличка персональна драма головного героя. Хоча драм в книзі більше одної, кожного разу коли здається що гірше вже бути не може, автор турботливо знаходить що ще докинути. “Головна” історія не повʼязана з війною, це скоріше страждання за безглуздо прожите життя. (Вибачте за згадку) У відомій дилемі імені Раскольнікова “тварь ли я дрожащая или право имеющий”, головний герой обрав “тварь”, причому "тварь" у різних сенсах цього слова, оточуючі також поступово здогадались “о-о-о, а він-то тварь”, також у різних сенсах цього слова, і… ну а що хороше з цього могло вийти, не дивлячись на те що головний герой - розумна, добре освічена людина, автор декількох наукових праць.

Специфічний стиль, до нього треба звикнути. Текст трохи дьорганий, багато недоговорених фраз і незакінчених речень. Складається таке враження що ти сидиш в театрі, а за зачиненими лаштунками йде вистава, ти чуєш репліки, але не завжди відразу зрозуміло хто говорить. Тим часом автор описує що відбувається на сцені, випадково концентруючись то на окремих деталях, то на загальному враженні від сцени в поточний момент. Деякі деталі декорацій то виринають, то пропадають: вони власне увесь час там, але автор не концентрує на них увагу, а сцену ми не бачимо. Тому буває таке: “а памʼятаєте там висіло ружжо… так от...”. Це додає додаткового сумʼяття й у так досить похмуру картину усього що відбувається. Читається дуже швидко, зупиняєшся скоріше тому що складно витримати настільки концентровану темряву. Пишуть що роман зацінив Камю, теми і настрій дійсно схожі, стилістика геть інша.

Переклад дуже крутий, як на мене. У тексті багато “простої” народної мови, в перекладі надзвичайно доречно підібрано відповідники.

Загалом: вражає. 10 з 5. По перших сторінках не було великих сподівань, але потім складно було відірватися. Хоча це ще одна книга в колекцію “мені сподобалось, але рекомендувати не можу”. Мій нормальний настрій/спосіб мислення він геть не позитивний і такий текст гірше зробити не може, скоріше навпаки, але люди люблять любити в книжках доброту, чи хоча б надію, тут цього нема. Як то кажуть: viewer discretion is advised.

Умберто Еко. Маятник Фуко

 Це - написане з гумором дослідження конспірології, теорій змови, таємних товариств, загорнуте в детективно-пригодницьку оболонку, з вкрапленнями другої світової, студентських заворушень в Італії і життєпису одного з персонажів. Фактично декілька історій грубо звʼязаних до купи і які цієї купи погано тримаються. (На відміну від “Імені Рози” де багато різних тем вплетені в один сюжет). Хороша новина: якщо хоча б одна з історій зацікавить, то інші можна якось пережити і таки дочитати до кінця.

Основа сюжету: три працівника видавництва, що видає переважно серйозну літературу філософського спрямування, починають цікавитись (і трохи стібатись над) езотерикою і конспірологією, в решті формують свою конспірологічну теорію, в яку починають (хоча б частково) вірити і вони і ті кого ця теорія безпосередньо описує. Це не спойлер, це стає зрозумілим на перших 50 сторінках. Решта присвячена детальному розбору того як саме все відбувалось. Закінчується стрімким фіналом. Фінал настільки “цікавий” що прямо на початку фінальної сцени можна спокійно йти спати, потім не повертатись до читання весь день, і нічого не буде муляти. Еко все ж таки більше цікавить “механіка” розвитку ситуації. В якийсь момент стає зрозуміло що абсолютно не важливо чим воно закінчиться, рівно як і те що адекватну кінцівку придумати буде важко (це також не спойлер). Скоріш за все цю книгу варто читати декілька разів: перший щоб позбавитись ілюзій щодо сюжетних інтриг, всі інші - насолоджуватись процесом.

“Процес” тут - це створення конспірологічної теорії, якому передує ознайомлення з іншими теоріями, а також історичні екскурси щодо того з чого все почалося, почалося з тамплієрів. Методика формування теорії насправді досить проста, зараз це можна було б звести до відомої “гри” на основі Вікіпедії “дійди від Вінні-Пуха до Гітлера за найменшу кількість кроків”, з однією додатковою умовою: використовувати людей і конкретні події, а не щось велике чи абстрактне. Тобто, наприклад, “Перша світова війна” як сполучна ланка не канає, треба щось більше конкретне. Наприклад: Вінні-Пух -> Волт Дісней -> Лені Ріфеншталь -> Адольф Гітлер. Для нормальної людини це виглядає як: ну дійшли і дійшли, “ха-ха-ха”, для когось це навіть не буде великим сюрпризом. А от для конспіролога який шукає змови, знаки, символи, звʼязки, що ведуть до таємниць буття все набагато складніше. Гітлер очевидно був втаємниченим містиком, за допомогою Лені Ріфеншталь він розробив новий спосіб передачі Послань, очевидно вони втаємничили в це Діснея, який почав додавати приховані сенси в мультиплікацію й будувати складні езотеричні споруди під виглядом парків розваг. В решті Вінні - він же ж мед любить, а що той мед як не прямий натяк на напій з меду, вина і [я не буду називати цей інгредієнт, хто читав - той знає], який використовується під час деяких ритуалів.

У 1988-му Вікіпедії ще не було, тому герої користуються більш архаїчними способами встановлення звʼязків, але суть та сама. Їх дослідження набагато складніше, охоплює 600+ років історії, включає десятки реальних і вигаданих персонажів, яких поєднує між собою павутиння конспірології, а через це павутиння проглядає реальна Історія людства, а не ота фігня яку в школі розповідають. Та й справді, невже проста анімаційна студія могла б досягти такого могуття, якби за нею не стояло чогось Більшого? Якби не існувало Плану?

Крім, власне, самого процесу створення конспірологічної теорії, ще одна цікава грань - це герої, які цю теорію створюють, а потім починають в неї вірити. Отже, герої - працівники редакції, освічені люди, посилаються на класику, ведуть складні розмови декількома мовами, дуже багато знають, грають в інтелектуальні забавки, копаються в собі, з іронією спостерігають за “занепадом” західної цивілізації, багато п’ють. Типові інтелектуали. Прокидається логічне питання: як ці освічені інтелігентні люди могли так чи інакше повірити в маячню яку самі ж придумали, і про яку точно знали що це маячня. З коспірологами зрозуміло, а ці чому?

Прямої відповіді автор не дає, хоча й велика частина тексту присвячена дослідженню життя самого віруючого з цих трьох персонажа. Але ось на що можна звернути увагу: спосіб сприйняття світу цими людьми, великою мірою, грунтується на загальній ерудиції, інтуїції й накопиченні фактів. За рахунок ерудиції, формується інтуїція яка допомагає інтерпретувати факти в заданому напрямку. Вони вочевидь знають про формальну логіку й науковий метод, і можуть цими інструментами користуватися за потреби, але це не основа, не база і не грунт. Основний їх метод ірраціональний. Це як штучний інтелект: якщо натренувати його на великому масиві даних, є шанс що він буде видавати щось адекватне, більше даних - більше шансів. Так і ці інтелектуали: вони накопичують знання, і є шанс що те що вони будуть генерувати на основі цього знання буде адекватним, не тому що метод генерації правильний, не тому що є якісь перевірки адекватності, reality check, контрольні суми, повторювані експерименти, а тому що.. ну вони ж розумні люди. Одні розумні люди пишуть філософські трактати, інші праці з історії, психології, літературознавства, але якщо їх з тими ж методами генерації контенту штовхнути в напрямку езотерики, то… також буде результат. Більш того, знайдуться ті хто в цей результат повірить. Отака от вона криза інтелектуалізму.

Примушує в котрий раз задуматись а наскільки адекватні власне серйозні інтелектуальні праці, які також про пошук зв’язків, символів, знаків чи банального сенсу буття, просто беграунд трохи інший. Публічні інтелектуали які з екранів розповідають про “закони історії”, насправді, не так вже й далеко відійшли від тамплієрів і Святого Грааля. Ця книга - це не тільки стьоб над конспірологами. Це ще великий привіт всім хто забороняє мені, недостатньо освіченому бидлу, копирсатися в носі.

Джозеф Кемпбелл. Тисячоликий герой

Автор намагається зібрати релігії, міфи, казки, ритуали під парасольку єдиного “мономіфу” і інтерпретувати результат з позицій [нехай буде, дуже грубо] психоаналізу. Перше - цікаво, друге - не дуже.

Всі історії створені людством схожі одна на одну, всі епічні історії - тим більше, в них можна виділити окремі елементи: події, випробування, які так чи інакше переживає герой. Книга насичена прикладами схожих елементів з різних культур, є спроба класифікувати ці елементи і вибудувати загальну модель “шляху героя”, можна легко згадати і почати пристосувати власні приклади з того що наплодила масова культура за останні десятиліття - вони непогано вкладаються в цю схему (хоча це не є аргументом на користь універсальності/адекватності/правильності схеми, більш того дещо є прямим наслідком її існування).

Спроба інтерпретації “метаміфу” за допомогою символіки Фрейда/Юнга і ко - таке собі. З того шо приходило на думку під час читання, єдиний кут зору під яким я готовий це сприймати, це якщо уявити що “світ Фрейда/Юнга” - це такий собі фентезі світ, де оте все - правда. Ну типу можна будувати фентезі світ на основі твердження “історії про вампірів - це правда”, а можна побудувати світ де сигара - це фалічний символ, а потрапляння героя в середину кита - це інцест. Чому б і ні. І оскільки ми будуємо новий світ, то логіку трансформації одного в інше пояснювати не треба, “я художник - я так бачу”, це прибирає основне питання: “а чому ви вирішили що це правда?” І додаткове: “а які правила цих трансформацій? Можна самостійно прослідкувати ці карколомні перетворення?”.

Тобто якщо уявити що ми беремо “мономіф” і намагаємось на основі нього сконструювати ще один, набагато більш абстрактний, на основі символів, а на основі цього - ще один, з метафізичною інтерпретацією, і все це відбувається в рамках вигаданого нами світу - нема проблем. Це дуже складний ментальний експеримент, та може кому цікаво. Але як тільки ми переходимо від вигаданого світу в реальний, і нам кажуть що “десь так воно насправді і було”, і на основі цього ще й починають розповідати про далекоглядні наслідки для індивіда і суспільства, то відразу постає купа питань, на які у автора відповідей нема і бути не може.

Йоганнес Вільгельм Єнсен. Падіння короля

 Я в шоці. Не знаю нахіба я це дочитував. Переклад українською від Ірини Папи, Якабу 2024р - це знущання. Таке враження що книгу розділили на кілька частин між студентами і вони в якості домашнього завдання перекладали. Хтось вдало, хтось відверто халтурив. Потім шматки склеїли до купи і без жодної редактури видали. Можливо додатковим завданням було написати примітки. (Тому деякі примітки відверто некоректні, деякі розташовані не там де ви перше трапляєте назву чи ім’я а десь далі.) Якщо оригінал загнати в Google Translate якість буде не на багато гірша, а іноді буде навіть зрозуміліше (я перевіряв), але то автоматичний переклад з однієї не самої розповсюдженої мови на іншу не саму розповсюджену мову, скоріше за все через третю (розповсюджену) мову. Особливо бісить що видання фінансується ЄС: гроші брали на хорошу справу, але замість адекватного видання отримали незрозуміло що.

В анотації пишуть шо перекладачка працює в УКУ, я якось був кращої думки про цей навчальний заклад. Якщо викладач може взяти і видати таку халтуру - не уявляю чому вона може вчити на кафедрі історії. Ось навіть про історію: сторінка 80, глава починається з “У 1500 році...”, далі по тексту час не зміщується, перегортаємо на сторінку 82, і до слів “А теперішня війна вже йшла своїм ходом” перекладачка ставить примітку “Графська війна: 1534-36”, і рівно за цим реченням починається опис битви при Геммінгштедті, 1500 року. Це рівень викладача кафедри історії УКУ? Не могти знайти за датою на попередній сторінці і дуже специфічним описом про яку війну і про яку битву йдеться? І це не випадкова помилка, таких приколів декілька.

Важко оцінити текст, він спаплюжений перекладачкою і не виправлений редакторкою. Це не літературний переклад, це підстрочник, який потім треба конвертувати в нормальний переклад. Читати/купляти не рекомендую.

Сама ж книга переносить нас в Данію початку XVI століття де точаться війни і боротьба за владу. Криваво, жорстоко, іноді дуже криваво і дуже жорстоко. На цьому фоні колишній студент подається на військову службу, стає свідком більшості знакових для Данії подій і водить дружбу з відомими особами, включаючи короля Кристіана II. Особиста історія в чомусь схожа на історію держави, не з приємних. З адекватним перекладом могло б бути дуже навіть ок.