Ця книга - це запис розмов Тімоті Снайдера з Тоні Джадтом. Тоні Джадт на той час вже невиліковно хворий, не має змоги писати, але може говорити - звідси такий трохи нестандартний формат. Тімоті Снайдер виступає в ролі інтерв’юера: ставить питання, певною мірою скеровує розмову, Тоні Джадт висловлює свої міркування. Основна тема розмови - інтелектуальна історія XX століття, з декількома зауваженнями:
а) співрозмовників цікавлять перш за все інтелектуали які були заглиблені в політичні і економічні питання. Певним антигероєм більшості розмов є Сартр, якраз за те що він довгий час ігнорував політику.
б) Тоні Джадт - єврей, і у нього є очевидна особиста зацікавленість в темі ролі євреїв в інтелектуальному житті Європи і Сполучених Штатів.
В будь якому випадку: це - розмова, вона субʼєктивна, вона не має на меті побудувати цілісну картину чи розказати читачу про все на світі, більше про відрефлексувати те що цікавить. Ближче до кінця книги один з розділів присвячений історії як науці, і, поміж іншим, Тоні Джадт там жаліється що зараз історію люблять викладати через призму оцінок: тобто учні/студенти можуть ще навіть не знати про що саме йдеться, що саме відбулося, коли/хто/яким чином, а їм уже кажуть що про це думали різні люди і чому вони були не праві. Не знав що таке буває, але цілком вкладається в логіку нашого часу. Так от: почасти ця розмова також така: іноді Джадт задає контекст, іноді вже треба мати уяву про що йдеться. Буває заскладно, написано/проговорено без особливого співчуття до потенційного читача: не проблема, але треба мати на увазі.
Буде, мабуть, дивно звучати, але як є: особисто мені для набагато більш комфортного сприйняття великої частини цих роздумів не вистачає знань про праці Карла Маркса і марксизм як такий. Колись-десь-щось ми вчили, я можу зрозуміти тезу про розділення Маркса-аналітика і Маркса-віщуна, але коли заходить мова про те хто/як/чому інтерпретував догми цього віровчення - стає дуже тяжко, приблизно так якби ви не знали б про що йдеться в Біблії а вам розповідали про різницю між православними, католиками і протестантами.
--
Я не дуже люблю теми типу “Україна в творчості Джойса”, але … ну якщо є - то чому б і ні. Тоні Джадт як історик не займався темою України, але в розмові вона згадується, і тим це й може бути цікавим, бо це скоріше не професійна оцінка, а думки які базуються на “тому що люди кажуть”, де, звичайно, “люди” здебільшого мають наукові ступені.
Взагалі картинка Східної Європи в розмові виглядає десь так, якщо застосувати терміни Римської Імперії: румуни, поляки, і деякі інші на захід від України і Білорусі - це такі собі окультурені варвари, на яких трохи вплинула цивілізація, вони спромоглись на свої поганенькі державні утворення; а українці і білоруси - то цілком варварські племена, які чубляться одне з одним, та й по тому. І ті і інші варвари ненавидять євреїв, що й продемонстрували під час Другої Світової, а євреї ненавидять ці території, бо їх там вбивали. Єдині ознаки справжньої високорозвиненої цивілізації доступні в великих містах бувшої Австро-Угорщини, перш за все у Відні, Празі і Будапешті, там євреї асимілювалися з місцевими і мали змогу зробити великий внесок в інтелектуальну спадщину Європи, перед тим як змушені були тікати або були вбиті.
Якщо не вірите, ось кілька цитат.
“Поясню схематично: через мовні поділи й інституційну нестабільність східна частина Європи стала регіоном, особливо негостинним до численних чужинців на зразок євреїв. Поки українці, словаки, білоруси й інші розвʼязували власні проблеми з визначенням і утвердженням національного простору, відмінного від сусідського, присутність євреїв могла лише ускладнити ситуацію і наразитися на протидію, стаючи мішенню для вираження національної непевності.” [с. 35].
Або:
“Східноєвропейські євреї […] навряд чи могли ідентифікуватися з мовою та культурою вороже налаштованих поляків, українців чи румунів, серед яких жили: стосунки з ними ґрунтувалися здебільшого на самому лише неприйнятті, незнані та взаємному страхові” [с. 32]
Або:
“... мої батьки і діди, попри своє походження, нічого не знали про Польщу й Литву, Галичину чи Румунію. Вони знали імперію: зрештою для більшості євреїв важили тільки рішення, які приймав центр, і протекція, надана згори. Євреї жили здебільшого не периферії, проте звʼязки інтересів та ідентифікації поєднували їх лише з імперським центром. Люди на кшталт моєї бабусі […] нічого не знали про світ довкола. Як і бабуся, вони знали тільки штелт, знали столицю своєї частини імперії, […] - а далі світ. Усе решта - регіон, довколишнє населення, місцеві християнські практики тощо - було для них не більше, ніж порожнім простором, у якому їм судилося жити. Сьогодні часто зауважують - і цілком слушно, - що їхні християнські сусіди (українці, білоруси, поляки, словаки та інші) мізерно мало знали про єврейські громади. Не надто цікавилися, і плекали прадавні упередження. Однак те саме неабияк стосувалось і євреїв, з їхніми почуттями до “ґоїм”. Ці взаємини, безперечно, були глибоко нерівними. Але принаймні в одному була певна симетрія.” [c. 35-36]
Мені не цікаво коментувати самі твердження, скоріше, тут цікавить “якщо така логіка має місце бути, то де ще вона може бути застосована”. Наприклад, останнє дуже нагадує росіян в Україні, та й не тільки, після розпаду Радянського Союзу: продовжують дрочити на Москву і потім на “Руський мір”, місцеве їх не обходить, більш того, вони ставляться до нього вороже. І тут є прямий логічний перехід до “распятого мальчіка”, “дамбілі бамбас” з неодмінним висновком “всьо нє так однозначно”, за аналогією з “спочатку вони не любили євреїв, потім приймали участь у їх знищенні”.
В будь-якому разі, в ідеї того що Східна Європа, і відповідно вся Європа закінчується на східному кордоні Польщі немає нічого особливо нового, очевидно ідея ідіотська, але проскакує. Примішування в цю тему антисемітизму виглядає дивно, але ок, якщо перенестись в сьогоднішні реалії, це напевно камінчик до пояснень чому держава Ізраїль взахльоб цілується з росіянами, а українцям після повномасштабного вторгнення закрили в’їзд. (сарказм)
Але це не основна тема оповіді, просто побіжні згадки, хоча й помітні. Можна було б і не звернути увагу, але стає прям дуже цікаво якщо додати в це рівняння теми які пронизують майже всі розмови: Голокост і комунізм (або вже згаданий марксизм, але комунізму як такого також вистачає). Власне перша розмова великою мірою присвячена Голокосту і відповідальності за нього.
З різних кутів Джадт приходить до тези що злочини Голокосту - це не лише проблема нацистів які вбивали і євреїв яких вбивали, і певною мірою покладає провину і відповідно принаймні моральну і етичну відповідальність на всіх мешканців територій на яких це відбувалося, тому що допустили, толерували, були зайняті справами власного виживання і так далі. Думка суперечлива, трохи далі він критикує державу Ізраїль, яка активно експлуатує цю ідею колективної провини, але ідею колективної провини як таку не чіпає. Знову ж, в цій ідеї цікаво не сперечатись з нею, а трохи інше: якщо ми вважаємо таку логіку справедливою, давайте тепер поговоримо про злочини комуністів. І.. Тімоті Стайндер ставить ці питання, і… Тоні Джадт віртуозно з цих питань з'їжджає. “Шо за фігня?” - думає читач що зміг продертися через усі ті -ізми, і ще не втратив можливості конструювати схеми в голові, і правильно думає в принципі.
А фігня ось у чому. Голокост - це знищення євреїв, нацистами, які засновувались на брєднях Адольфа Алоїзовича і його скаженого оточення. Нацизм, як і багато інших тоталітарних режимів, доволі естетичний, але безглуздий. Там нема простору для інтелектуалів. Ті хто в певний момент співчував, якось потім відхрестилися, хоча питаннячка залишилися, абсолютної довіри нема. Але таких всеодно мало. Тобто нацисти і чинили погано, і доробку не те щоб залишили. А от комунізм - “єто другоє”. Комунізм - це улюблена іграшка інтелектуалів XX століття, тут є проблема.
Якщо на всіх хто в певний момент надрочував на комунізм, на Радянський Союз, або будував навколо комунізму повітряні замки своїх глибоких мисленнєвих експериментів, поставити печатку “неадекват, на довіру не заслуговує”, то… виявиться що майже весь інтелектуально-політичний продукт XX століття було згенеровано неадекватами. Але є вихід: можна сказати що Голодомор і розстріли 30-х - то злочини Сталіна (“війна Путіна”, ага). Голокост - то колективна відповідальність, а не злочин Гітлера, а от Голодомор - то все Сталін, а якщо вам щось не подобається - то ти не професіонал, для того щоб це оцінювати.
Тим більше що.. (повертаємось на початок) то все відбувалось на “варварських” територіях які нічого світу не дали і дати не могли, то чого особливо переживати. І новини сьогодення перестають дивувати: Байден, Шольц і далі за списком, можуть спокійно толерувати знищення українців, розмірковувати про швидкість цього знищення “швидкість не дуже велика, поки нічого страшного”, і все норм, бо якщо їх найвищі морально-етичні авторитети доволі паскудні, й упродовж майже ста років займались тим самим і не муляло, то чого зараз почне муляти. Відповідальність можлива тільки перед одним народом.
І.. так, Тоні Джадт велику частину своєї карʼєри досліджував ліві рухи, товаришував з західними комуністами і.. якось йому оте все ліве ще й на рівні особистих уподобань ближче.
Тому: дуже неоднозначне ставлення до книги. Мабуть можна зупинитися на тому що це подорож в чужий спосіб мислення, він не обовʼязково повинен подобатися.
Публікації
