Стен Надольний. Відкриття повільності

 Така собі історія життя людини, яка не дивлячись на свій вроджений психічний розлад, робить доволі стрімку карʼєру. Розлад має зовнішні ознаки чогось на кшталт легкої форми аутизму. Дія відбувається на початку XIX століття.

Якби книга була написана в наш час, то з такими вихідними даними, оповідь неодмінно крутилася б навколо конфлікта героя з клятим суспільством, яке не хоче сприймати індивідуальні особливості, герой страждає і оце от все. Але вона написана в 1983-му році і ця проблематика якось майже і не зʼявляється. Іноді ненадовго виникає за задньому плані. Що, ретроспективно, породжує купу питань. Якщо за сорок років що пройшли з написання книги очікуваний кут зору так змінився, то що ми взагалі знаємо про початок XIX століття? Як там було? Наскільки ставлення до людей з особливостями зараз, критику якого ми могли б очікувати, зумовлене “стандартизацією” людини яке принесло XX століття через освіту, загальний військовий обов’язок, економічне планування etc, etc, etc?

Автор насправді не задається цими питаннями, він просто вигадує суспільство в якому людина з особливостями може більш-менш нормально функціонувати. І, відповідно, фокус зміщується на те як герой вчиться пристосовуватися до життя. Вчиться, використовуючи такий собі сьогочасний “антипаттерн”, на мові співбесід він формулюється досить просто: “використовувати свої сильні сторони, компенсуючи або й ігноруючи слабкі”. Від нас часто очікують натхненних історій про те як ми здолали свої слабкості, як ми витрачаємо купу сил на те щоб “в лоб” навчитись робити те що в нас не виходить, замість того щоб визнати що “я ніколи не зможу … так як це роблять інші”, і зайнятись тим що можеш робити краще. Тут може відкритись простір для розвитку трохи нездорової, можливо згубної самовпевненості, і трохи воно проскакує у героя, але.. ну ідеальних рецептів взагалі нема.

Психічний розлад з яким має справу головний герой - це таке собі сповільнене відчуття часу і дослідження того “як це” - фактично центральна тема книги. В тому вигляді яке це подано в розповіді:

- це цілком вигаданий психічний стан (навіть якщо подібний розлад і є, те що тут описується цілковита вигадка)

- його зовнішні прояви (як я казав на початку, схоже на легкий аутизм) мають вплив на сюжет і “рухають” деякі епізоди

- роздуми героя, в той же час, - це така собі гра в філософію, намагання осмислити час, сприйняття часу і все з цим повʼязане.

Буде дивно звучати, бо книга мені вцілому сподобалася, а сповільнене відчуття часу - її центральна тема, яка винесена навіть в назву, і воно там в тому чи іншому вигляді ледь не на кожній сторінці, але… як на мене це сама слабка складова. В більшості випадків це десь між “сім раз відміряй - один раз відріж” і маячнею яка красиво звучить. Глибоким аналізом, спробою показати явище з різних боків і не пахне. По колу, одне й теж, багато разів.

Ну і на сам кінець: у цьому трохи вигаданому світі, з вигаданим психічним розладом діє головний герой, ім’я і біографія якого співпадає з ім’ям і біографією цілком реальної людини - англійського морського офіцера, мандрівника, дослідника Півночі - Джона Франкліна, що перетворює книгу на захопливу пригодницьку історію, дуже навіть цікаву.

Йоганнес Єнсен. Втрачена земля. Льодовик

 На початку книги є така картина: первісні люди всаджуються спати, в центрі - вождь, по краях - ті кого не жалко, посередині - всі інші. Вогонь ще не приручили, тому коли місяця нема - темнота абсолютна. Навколо, в лісі блукають голодні хижаки. Якщо люди вчасно не почують і не відлякають, хижаки хватають тих хто скраю і… у великих котів буде вечеря, а племʼя на ранок недорахується одного чи декількох членів. Історія доволі жорстока, але у Єнсена вона звучить доволі лагідно. Чи, можливо, навпаки: у доволі лагідній оповіді жорстокі моменти які час від часу стрімко з’являються і майже блискавично завершуються відчуваються доволі специфічно. 

В дечому подібна парадоксальна особливість стосується і описів: вони є, їх доволі багато, вони доволі скупі, але в то й же час дозволяють дуже чітко уявити картинки які змальовує автор. Ну тобто якщо в кущах соловейко тьох-тьох-тьох, то далі не буде опису соловейка на три сторінки: дзьобика, очей, кожної пір’їни від голови до хвоста, того як з листочка повільно стікає на нього крапелька роси, він настовбурчує пір’я і знову про кожну пір’їну у новому так би мовити ракурсі. Нічого такого. Інформація буде подана “необхідно і достатньо” для того щоб уявити де той самий соловейко сидить, що робить і чому про нього взагалі загадали, без надмірного фанатизму.

Самі розповіді - такі собі вікінгсько-біблійні легенди про первісних людей (я так розумію це перші дві частини великого циклу, сподіваюсь перекладуть і наступні). Не перше шо я читав на цю тему, і з такими історіями у мене якось дивно виходить: суто теоретично, якщо запитати, то я скоріш за все скажу що мене мало приваблюють настільки далекі часи, хоча коли починаю читати - то прям цікаво. Тут є особлива форма інтриги, коли ти в принципі знаєш що має відбутися: вогонь, палиця-копачка, колесо, etc, etc, і ти чекаєш не що станеться, а як, і Єнсен прям нормально так цією інтригою маніпулює. Ну тобто сидиш думаєш: чувак, тобі б вдягитися або вогонь добути, а краще і те і інше, бо ти голий бігаєш по лісу, а надворі мінус, все замерзає. А він все бігає й бігає, йому все гірше й гірше, поки.. 

Прям прикольно. Сподобалось.

Сибілла Берґ. GRM. Мозкотрах

 Четвірка дітей/підлітків зростає у неблагополучному місті, такому собі гетто в яке “зсилають" тих хто не зміг знайти або втратив більш достойне місце в суспільстві. Нестача грошей, зубожіння, погана освіта, домашнє насильство, алкоголізм, наркоманія, педофілія, інші види сексуальних збочень, вбивства тварин, etc - будуть блимати протягом усієї історії, бо поступово вся Британія перетворюється на одне велике гетто. Більш-менш нормально себе почувають в суспільстві що руйнується технічним прогресом: стара аристократія, яка вироджується-вироджується та ніяк не виродиться до кінця, заможні китайці-араби-росіяни що скуповують все що рухається, але так і не можуть заслужити поваги тієї самої аристократії, і новий середній клас - кляті IT-шники, та й то не всі.

Якщо усілякі антиутопії і пост-апокаліптичні історії здебільшого концентруються на “чудовому новому світі” і місці в ньому (переважно “старої”, тобто сучасної для нас, читачів) людини, залишаючи десь на фоні питання “як так сталося, що…”, то GRM - це якраз про дослідження процесу трансформації, логіка якої базується на тому що ситуація розвивається по шляху найменшого спротиву, нічого особливого не відбувається (на цьому наголошується декілька раз, поки читач не запамʼятає, хоча твердження достатньо суперечливе в тому числі в контексті цієї історії). Це найбільш очевидне що можна думати про книгу, і анотація й цитати на звороті натякають що десь так про неї і думають.

З таким баченням в мене виникає одна проблема. Логіка суспільних перетворень яку нам у весь час пропонують виглядає десь приблизно так: була у нас людина, яка десь-там працювала, робила дуже важливу справу, а саме: перекладала папери з одного стосику в інший, можливо навіть дуже важливі папери, можливо навіть не тільки перекладала. І ось прийшли кляті IT-шники і замінили цю людину роботом зі штучним інтелектом, і тепер робот сидить і перекладає папери, а людині нема на що жити. З індустрії перекладальників паперів звільнено 20 тисяч людей. Не конкретний приклад з книги, хоча здається там трапляється і прям от таке, один-в-один, скоріше приклад рівня роздумів про майбутнє. Адже не треба, насправді, ніякого робота - це дуже дорого, складно і неефективно; необхідно прибрати папери, розробити формати і способи зберігання даних які спрощують автоматичну обробку. Це й є та сама дітжиталізація.

Ідея з роботом може виникнути, якщо ви заходите в офіс, сідаєте біля окремого працівника, спостерігаєте за його нудною непотрібною працею і думаєте … “да, замість тебе можна й робота посадити”, нічого не знаючи про роботів. Як тільки ви починаєте дивитися на проблему трохи ширше, хоча б на цифровізацію окремого бізнес-процесу, ця маячня з роботами зникає. Але якраз це те що робить авторка: бере один елемент за раз (не обовʼязково професію, може бути галузь, напрямок, etc) й відокремлено його трансформує, ігноруючи системні наслідки цієї трансформації. Тому у нас в якийсь момент 90% зубожілого населення, частина з якого винаймає навіть не кімнати, а просто дивани у вітальнях на ніч, спокійно уживається з ринковою економікою, і ринки.. себе непогано почувають. І це не ринок “Мівіни”, це, наприклад, ринок [роботизованих] сексуальних послуг. Бо.. треба зубожіння “розвинути” - ось воно, треба секс-роботів - ось вони, разом не ліпиться - та і фіг з ним, отакий от парадокс, це ж література.

В цьому різнобої розвитку окремих елементів легко вгадуються популярні теми: щось з теорій змови, щось з суспільних обговорень, щось з “Чорного дзеркала”, щось з бачення майбутнього стартаперами, але якось воно не тримається купи, повсякчас хочеться сказати “от тут начебто і логічно… а далі… ну не так воно працює”. Я довго не міг зрозуміти як можна доволі очевидну окрему ідею перетворювати так як це робиться в книзі, бо той самий шлях найменшого супротиву - він інший, якщо трохи подумати… А потім зрозумів. Це не ідеї справджені у недалекому майбутньому, це не те що нам обіцяють стартапери, це не ті технології які зараз на хайпі, а тоді вже мають вийти на “плато продуктивності”, це - газетні заголовки. Напівправда, напівапокаліпсис, для того щоб привернути увагу читачів, від журналістів, програмні промови - “оберіть мене, буде краще” - від різного штибу політиків, і таке інше. “Єдиний марафон” який справдився, але оскільки він ігнорував окрему людину створюючи загальний образ нації (що цілком логічно), то і людині в новій реальності якось того… не дуже.

Але, якщо правдивими стають газетні заголовки, то мова, очевидно, мала б йти не про роздуми про майбутнє, а про таке собі чисте мистецтво, не про антиутопічність, а про абсурд. І іноді абсурд пролазить, але більшу частину часу йому заважає міцний зв’язок з сьогоденням. Оповідь буквально насичена цим звʼязком. Оповідь увесь час перемикається між персонажами (і головними героями, і не дуже, і цілком випадковими особами), це маленькі шматочки, у яких розповідь про події пов’язані з кимось конкретним, часто перетікає просто в потік свідомості оповідача з рефлексіями на сьогодення. Тобі увесь час кажуть: ось так воно є, ось так воно буде, а те що буде - це не результат аналізу, це маячня з газет. Ніби то треба налякатися, замислитися, а-с-т-а-н-а-в-і-т-є-с-ь!, а ніби то й не зрозуміло навіщо.

Коротше не можу визначитись як правильно про цю книгу думати, так щоб геть усе мало сенс. Скоріше схиляюсь до думки що це просто прикольно написане (стиль мені сподобався) “щось”: трохи безглуздо про найближче майбутнє. Та й по тому.

Салман Рушді. Джозеф Антон. Спогади

 Спогади Салмана Рушді, переважно про період після написання “Сатанинських віршів” й оголошення йому заочного смертного вироку іранцями, хоча й є частина про більш ранній період життя та творчості. Я не читав жодного іншого твору Рушді і не впевнений що хочу, - тематика, проблематика, східні мотиви - якось не дуже зачіпають, а от автобіографія - чом би й ні.

Настрій був поганий сам по собі (а в кого він зараз добрий), та ще й я до того з горем пополам “домучив” другу частину “Дон Кіхота” яка мені геть не сподобалась, один з найгірших досвідів читання що я коли-небудь мав, і я був впевнений що адекватно сприймати художній текст зможу ще не скоро. Зовсім випадково взяв погортати “Джозефа Антона”, якого до того зовсім випадково купив, скоріше “для колекції”, не знаючи що це і про що воно, і… зрозумів що не можу відірватися.

Десь перша третина - захоплива, цікава, почасти з їдким гумором. Іноді здається що Рушді вирішив образити усих кого він не образив “Сатанинськими віршами”. Потім, поступово, з такої собі художньої автобіографії, насиченої історіями, книга поступово перетворюється на класичні “політичні” мемуари, поки повністю ними і не стає. Автор виливає на читача нескінчений потік подій, людей і свої оцінок того що відбувалося. “Захопливо і цікаво” трансформується в “просто цікаво”, і “цікаво” трохи по-іншому, так як цікавим може бути історичний текст написаний свідком подій, а не як художній твір.

Рушді торкається дуже багатьох тем: від історії написання деяких книг і того як він в принципі їх пише, до зустрічей з безліччю відомих і не дуже письменників (зʼявляються Пінчон, Зонтаг, Ішигуро, Баєт і багато-багато інших), політиків, і навіть музикантів (у U2 є пісня на слова Рушді). Звичайно, основна тема - це пошук шляхів вирішення проблем породжених іранською фетвою, де все зводиться до того що ніщо з того що ти робиш не має значення, крім того що має значення, але що саме мало значення можна дізнатися лише пост-фактум.

Сама назва “Джозеф Антон” - це псевдонім яким користувався Рушді коли знаходився під захистом поліції, складена з імен Джозефа Конрада і Антона Чехова. Як не дивно: і Конрад, і Чехов мають безпосереднє відношення до України, хоча свою літературну карʼєру робили в інших літературах (так само як і Рушді який будучи народженим в Індії все таки є Британо-Американським письменником). Якщо шо: у тексті є згадки російських письменників, один з розділів називається і починається з цитати з “Майстра і Маргарити”, проте щодо сучасників Рушді не дуже компліментарний (скорше навіть навпаки).

Оповідь йде від третьої особи, що досить незвично як для автобіографії, і місцями це грає злі жарти з сприйняттям тексту. Умовно: якщо у попередньому реченні “Він” зустрічається зі знайомим, то не дуже зрозуміло “він” у наступному реченні - це Рушді чи цей знайомий (і кожного розу коли “він” - це Рушді трохи “відловлюєшся”, що “а, ну да, третя особа”). Може бути також “особливістю” перекладу/редактури, бо місцями текст не дуже вичитаний, трапляються помилки, можливо англійською і третя особа трохи адекватніша :) Як би там не було, вцілому воно не сильно заважає.

PS: Просто як людина, Рушді - та ще тварюка.