Тоні Джадт. Після Війни.

 Якщо уявити історію як місцевість, то Тоні Джадт ходить по ній, ставить штатив з камерою у певних точках, робить детальні панорамні знімки, потім бере все своє приладдя, прямує до інших точок, знову штатив-камера-знімки… і так багато-багато разів. Світлини, з одного боку, доволі обʼєктивні, в силу так би мовити “фізики” процесу, з іншого - все ж містять виразні елементи авторського стилю. Стиль навряд щось може сильно викривити, скоріше спрямовує увагу глядача на те що варте уваги з точки зору автора. Натомість, місця де стояв штатив - от вони субʼєктивні, й тут може бути більше питань, від “навіщо нам це взагалі було бачити?” до “нє, ну міг би на пару метрів в отой бік ще посунути, було б краще”.

В мене складні стосунки з історичним, та й взагалі “гуманітарним”, нон-фіком. Гіпотетично цікаво, а як починаєш читати, питання довіри до автора дуже швидко починає перекривати все інше. Як правило це стосується українських авторів, і проблема полягає у… відсутності логіки. Якійсь незбагненно глибокій прірві що розташована між фактами і висновками. Висновки чомусь завжди потребують віри: чи то віри в те що з цього набору доказів такі висновки дійсно можна зробити, чи то віри в ті ж самі метафізичні сутності в які вірить автор. З Тоні Джадтом це не так, він не потребує віри. Питання “Чому ти так вирішив?” - не виникає, - зазвичай, зрозуміло чому. Можна дискутувати з тим чи це єдина можлива інтерпретація, чи варто було б додати до коктейлю з фактів ще щось, подивитись на питання з іншого боку - але це нормальна предметна суперечка. Він залишає можливість перевіряти, інтерпретувати й заперечувати, замість того щоб охрестити невігласами всіх хто спробує це робити.

В післявоєнній історії автора перш за все цікавить “інтелектуальна” історія, причому “інтелектуальне” повинно бути зв’язаним з політикою, чим лівіше - тим краще. Тому, якщо в якій-небудь західній країні в цей період існувала комуністична партія, навіть якщо її максимальний результат на виборах був не більше 4-5% і великого впливу вона ніколи не мала - ми все одно про неї прочитаємо. Більш того, навіть якщо компартії не було - ми також про це довідаємось. В то же час про “правих” буде згадано лише якщо без цього вже точно ніяк не обійтись. Тим не менш, незважаючи на цю гіперфіксацію на “лівиці”, й навіть згадки про те що СРСР вкидав в неї гроші, Джадт не розглядає її як “ідеологічну” зброю часів “холодної війни”. В його варіанті це все здебільшого мисляче-віруючі, адекватні люди, за еволюцією ідей яких ми маємо змогу спостерігати. Точка зору що відрізняється від того що ми можемо зараз чути в Україні з усіх радіоточок. Особливо контр-інтуїтивною оця ідея щиросердного сповідування комунізму як системи поглядів є коли вона застосовується до країн соц-табору й СРСР. Навіть, стверджуючи що після 1968-го року щиро віруючих вже не було, він продовжує гратися з “системою поглядів” в чистому вигляді, а не з системою пристосуванства до тоталітаризму.

Звідки це викривлення добре пояснюється в післямові, в роздумах чи можна порівнювати злочини комунізму і нацизму. Спойлер: ні. Бо комунізм - це улюблена інтелектуальна гра Заходу, а нацисти знищували євреїв (тут нічого нового, ця думка була й в діалогах Джадта і Снайдера). Голокост - це геноцид, а голодомор - “майже геноцид” (оцей “майже геноцид” повторюється декілька разів).

Ну й ще одна дивина: “інтелектуальна історія”, “історія ідей”, крім лівацтва, подекуди охоплює мистецтво й перші кроки масової культури, але абсолютно ігнорує науку і технології. Ця дивовижна короткозорість залишила білу пляму замість пояснення “а за рахунок чого живе Європа, яка нічого не виробляє?”, й не дозволила побачити очевидного, конкурентного до “традиційного” інтелекуталізму середовища, залишивши лише скиглення про занепад того самого “традиційного” яке нікому стало непотрібним.

Ще один складник “історії ідей” який було б складно проігнорувати, і який, на відміну від технологій, в книгу таки потрапив - це сам Європейський Союз. Хоча тут є парадокс, бо ЄС - не є результатом імплементації якогось величного задуму, і, якщо й є результатом інтелектуальної роботи, то лише побіжно. Як говорить Джадт: ЄС - це скоріше найбільший спільний знаменник до якого змогли домовитися so far, і від самого початку він був саме цим. Випадкові люди, випадкові економічні проблеми, випадкові політичні умови, й те до чого за таких обставин змогли домовитись викладене на папері, ото й все. Ніякої магії, ніякого вищого задуму, нічого про те що “вони знали що роблять”. Дуже симптоматично, що навіть в контексті цієї книги, патетика про цінності, верховенство права, прозорість інститутів, сталість демократії з’являється лише і виключно коли мова йде про причини відмовити у членстві. Коли причин не шукали - то й рожевих поні не потребували.

Загалом було цікаво прочитати. Не можу сказати що змінив про щось думку, але в дечому можливість побачити якісь події і тенденції під іншим кутом. У нас, серед “говорячих голів” (щоб не казати “інтелектуалів”, бо тут є сумніви, див. абзац про факти і висновки) прийнято ідеалізувати Європу. Ця книга може бути непоганим фільтром проти наших новітніх міфів і легенд.

Максим Гах. Aurora Borealis

 “Неоднозначні враження” - проситься на язик, хоча насправді ні, враження доволі однозначні, однозначно позитивні, просто без великого захвату. Це доволі обʼємний епічний твір з купою локацій і ситуацій в які потрапляють головні герої, і кожен окремий його епізод дуже навіть ок. Цікаві події в дуже виразних декораціях з колоритними другорядними персонажами. Все як повинно бути.

Але до купи це все звʼязано не найкращим чином. Іноді здається що логікою подій керує просто сам факт того що це епічна історія в вигаданому світі (вигаданих світах), в ній повинні бути пригоди, автор це усвідомлює і просто про них пише, читач це усвідомлює і просто про них читає, герої це також усвідомлюють (ги-ги) і в якийсь момент впадають в екзистенційну кризу і починають задаватись доволі справедливими питаннями по типу “а що я тут взагалі забув?”, і якось не те щоб з цієї кризи вони адекватно вирулювали, але герої не контролюють сюжет, логіка подій не контролює сюжет, сюжет контролює автор, тому оповідь просто продовжується. Якщо в цьому була певна задумка (цілком можливо), що “загальна конструкція” твору підкреслює певною мірою філософію розвʼязки, то ідея цікава, але якось не зайшло.

Власне десь після перших 200 сторінок зловив себе на думці, що [пора б вже закінчувати, але це нажаль тільки перша чверть] з одного боку все подобається, з іншого - це ненадовго. Тому що:

a) цілі які стоять перед обома головними героями доволі дрібні, вони не варті 800-та сторінок

b) відповіді на додаткові питання які виникають “по ходу” набагато цікавіші за ті цілі

c) отримання відповідей на додаткові питання не має прямого причинно-наслідкового звʼязку з досягненням цілей

d) ситуація стрімко розвивається, питань стає все більше, тримати таку динаміку і надалі буде складно

e) до того ж “світ” (обидва його варіанти) можливо аж занадто складний як для не дуже складної історії.

Просто виходячи з обʼєму можна було б очікувати що темп уповільниться, цілі якимось чином зміняться, історія трохи розвернеться, наскільки це все вийде у автора - хто його знає. ( Наприклад, один з героїв міг би знайти батька і далі вони вже вдвох намагалися б “порєшать” всі інші питаннячка. А ціль іншого персонажа: “знайти попереднього власника” й так була de facto виконана майже на самому початку, і “це не те, продовжуємо пошуки” - ніколи не було проговорено, і воно не додає зрозумілості й так не дуже адекватним з точки зору виконання цілей подальшим діям.) В будь якому разі, певні зміни в плині історії дійсно відбулися, певні розмови дійсно відбулися, але, здебільшого, автор просто фігачить далі ігноруючи проблеми. Пригоди важливіші.

Пригоди важливіші і за логістику. Наприклад: герой може прийти до тями на маленькій залізничній станції маючи лише торт і ще один предмет, купити квиток, поїхати в інше місто, зняти номер в готелі, вмовивши прийняти у нього оплату місцевим аналогом готівки, бо він ніби переховується, піти погуляти, повернутись до номеру, переодягтися, піти в казино, купити фішки, побухати, після деяких пригод повернутися в готель на таксі, через декілька днів вибираючись з готелю усвідомити що речей тут і нема, й піти собі як є. Увага питання: речей не було на початку, речей не було в кінці: в що він перевдягався? У світі де він мешкає оплата відбувається здебільшого за відбитком пальця, іноді приймають “купони”, як наприклад в готелі, але це не 100% конвертована валюта: за яке бабло він їхав в інше місто, грав в казино, чи їздив в автоматичному таксі, якщо за відбитком пальця - то чому в готелі вмовляв на купони? Якщо за купони - чому він каже що це не зовсім готівка?

Або: ця вся фігня с кешем - тому що герой переживає що за ним стежать, можливо хочуть вбити, в тому числі й тому що в нього з собою артефакт який багато кого цікавить. Спочатку артефакт в спеціальному футлярі він таскає в кармані, потім, в якийсь момент він опиняється в нього висячим на шиї - як? коли? чому? Герой декілька разів “плаває” чи то в річці чи то в лазнях: де артефакт в цей момент? чому він не переживає що його просто вкрадуть? Чи логікою рухає знову ж та сама епічність: щось погане може трапитися тоді коли відбувається “пригода” з поганими пацанами, коли пригода з поганими пацанами ще/вже не відбувається, - все добре, можна не паритися. Etc, etc. Знову ж таки: це про звʼязок між окремим епізодами. Тут вже не структурний, а горизонтальний. Про “долю дрібниць” так би мовити, яка не завжди прослідковується.

За сумішшю жанрів, і тим які саме ці жанри, за певною концентрацією на “внутрішньому” житті персонажів, дуже нагадує Роджера Желязни, в тому числі “Хроніки Амбера” але не тільки. Хоча це схожість скоріше формальна, в деталях вони зовсім різні. В решті-решт Роджер Желязни був набагато лаконічнішим, його світи - це скоріше навіювання через знайомі стереотипи. Світи в Aurora Borealis - це складні конструкції з дуже великою кількістю дрібних деталей, хоча світ тут не є самостійним персонажем чи чимось із серії “все одно що там відбувається мені просто подобається/цікаво там знаходитись”, але.. вражає. Без оцих от давньої і майбутньої античності це була б доволі посередня фантастика, нічого особливого, а так особливе все таки є, як не крути.

Цю книгу, можливо, цікавіше було б перечитувати, ніж читати вперше. Бо такі книги перечитуєш для того щоб “знову опинитися”, загальні речі вже не становлять великої цікавості, ти вже знаєш чого очікувати. І от якраз примітних місцин і людей тут таки багато, є на чому сконцентрувати увагу, є де походити, є що пороздивлятись.

Ґустав Майрінк. Зібрання прозових творів (Том 1)

 Бог помер. Кожен має можливість стати своїм власним індивідуальним богом. Мури які тримали людину століттями впали, простір для особистого чи то інтелектуального, чи то духовного розвитку відкритий. Груповий психоз у вигляді нації, мови й віри втратив сенс. Натомість Європу розриває Велика Війна, індивідуальність, будучи нещодавно віднайденою, знову втрачена, людина знову частина “стада”, й як частина стада не має шансу на виграш. Стаду від того також не те щоб добре, але то таке, нічого нового. Густав Майрінк пише свої темні історії, в яких герої намагаються торувати шлях до особистого порятунку, почасти змінюючи заклики до повалення державного ладу на містицизм, але який там може бути порятунок, якщо навкруги божевілля.

За темами схоже на твори письменників “втраченого покоління”, але замість суворої реальності це все-таки сни: оповиті легендами, містицизмом, з елементами нічних жахіть, з подекуди різкою зміною дивних картинок і поєднанням непоєднуваного.

Між тим, не дивлячись не бекграунд, це не історії по типу тих де люди здебільшого всю книгу бухають і жаліються на життя, чи ведуть нескінченні довгі нудні розмови. Трохи довгих розмов тут є, та перш за все, все-таки є похмура Прага й не менш похмурий Амстердам, в яких, з дивним людьми відбувається якась чортівня.

Такі собі жахастики з “високої полиці”. Дуже сподобалось.

Оя Байдар. Котячі листи

 Ще одна книга про людей, написана котами. Ну майже. Люди тут не зовсім звичайні, вони вимушені поїхати з батьківщини, на новому місці почуваються не дуже, але й повернутися тривалий час не можуть. У них є коти, серед своїх буденних котячих справ, ті коти ще й листуються поміж собою й усвідомлюючи що хазяї не дуже звичні, намагаються зібрати більше відомостей про них і розгадати цю незвичність. Певною мірою це історія людей, розказана через призму їх котів, доволі сумна історія.

Люди - це турецькі комуністи, які після чергової “хунти” втекли до Німеччини, і після десятиліття імміграції опинилися у перших рядах глядачів розвалу соцтабору, розвалу того самого комунізму, у який вони колись вірили і хотіли будувати. Хтось розчарований, хтось зневірений, хтось все ще вірує але усвідомлює що вже нічого не можна змінити. Про комунізм як такий в книзі достатньо мало: трапляються імена і поняття, але без ідеології, здебільшого все таки про таку собі екзистенційну кризу. Люди в щось вірили, постраждали за свою віру, а потім ще й те в що вірили припинило існування, й що тепер робити? Відповідь намагаються шукати і люди і їхні коти, але яка тут в решті може бути відповідь.

Для нас зараз туга за Совком сприймається скоріше як туга за ковбасою по два-двадцять, і здебільшого воно так і є, бо під кінець майже ніхто в світлі комуністичні ідеали не вірив, просто навчилися вдавати. Так само як зараз вдають віру в Бога на Різдво і Великдень. В цій книзі все трохи по іншому. Це якби взяти упоротих комуністів з якої-небудь “Невеличкої драми” чи “Майстра корабля” і перенести їх на шістдесят років вперед. От вони б офігивали з того що відбувається напевно так само як герої “Котячих листів”.

“Концепція кота” тут не дуже прорахована і доволі непослідовна. В один момент коти можуть не розуміти чи не знати якихось дуже банальних речей з людського світу, а в інший - будуть сипати складними думками завʼязаними на дуже абстрактні поняття. Але, як би там не було, вони все одно залишаються котами: розумними, милими, примхливими, несподіваними, кожен зі своїм характером і непростою долею.

Шервуд Андерсон. Тріумф яйця

Цитуючи назву одного з оповідань: "із пустого в порожнє".

Щось дуже американське. Іноді навіть проступає умовний "Джо", який пафосно, урочисто, з гордістю, розповідає як на вихідних з'їздив в супермаркет і потім жарив барбекю на подвірʼї. Зрозуміло що сто років тому не було супермаркетів, там інші оповідки, але стиль той же, if you know what I mean. Я таке не люблю.

В анотації просили не прискіпуватись до расизмів, сексизмів і інших -ізмів, то не буду. Хоча збірку можна було б спокійно називати "не рожала - не мужик", норм так передало б суть жіночих страждань, за думкою автора, у десь так половині творів.

Сол Беллоу. Герцог

 Такий собі Мойсей Герцог усамітнюється в глушині в дивному стані свідомості і починає генерувати купу листів друзям, знайомим, відомим особам, і мертвим, і живим, і ненародженим (ок, ненароджених не було, фантазії не вистачило). Замануха на початку виглядає досить цікаво, але на те воно й замануха.

Насправді все трохи більш тривіально: єврейський хлопчик, сорок сім рочків, переживає розлучення з другою вже дружиною, і слідом за дружиною на волю попросилися орди тарганів в голові пацієнта. Хлопчик думав що дружина - то така безмовна і безкоштовна служниця, яка повинна у всьому догоджати пану, не цурався подружньої зради, і дуже сильно офігів коли дружина його кинула на гроші і зрадила з найкращим другом. Отакий от крах традиційних консервативних цінностей на старості років. Ги-ги-ги.

В той же час хлопчик так би мовити інтелектуал, еницклопедія в голові, викладає численні поради в епістолярному жанрі людям усього світу з приводу того як їм треба було б жити, але навіть з собою до пуття розібратись не може, бо ото все - пусте базікання, загорнуте по-розумному.

І це я тут над хлопчиком знущаюсь. А там то все неіронічно, камерно, сурьйозно.

До того ж: єврейська громада з якої хлопчик походить - мігранти з Санкт-Петербургу, і книга почасти переповнена отою от ”біло-іммігрантською” тоскою за Росією Толстого, з лакеями і французькими булками. Гидота, причому доволі нелогічна, бо вони ніякі не білі іммігранти і з тієї самої Росії Толстого їх виперли ногою під зад.

Я можу здогадатися що в цій книзі може подобатися, але як на мій плебейській смак: це - стилістично бездоганна хєрня.

Кассандра Клер. Місто Кісток

 Я бачив серіал на Netflix і мені було цікаво дізнатися як це написано. Дізнавсь. В серіалі дивні підлітки бігають, вбивають якихось почвар, а в проміжках між екшоном, дивно і невмотивовано реагують одне на одного, принаймні на початку, потім реакції вирівнюються. Підлітки в серіалі виглядають так ніби дизайнер намагався натягувати на Барбі і Кена одяг у різних стилях і вони усвідомлюючи свою стилістичну неперевершеність поводяться наче плаксиві, трохи істеричні, манерні моделі, навіть якщо за сюжетом є тренованими машинами для вбивства несьогосвітніх сутностей. Книга трохи відрізняється за сюжетом, але вайби вцілому десь такі самі.

Фентезійний світ тут будується на ідеї що “всі оповідки - це правда”, яку неодноразово виголошують герої, і над якою час від часу жартують, тому що все-таки “майже всі” і “майже правда”. При цьому магічна частина світу, - на відміну від того ж “Гаррі Поттера” в якому цивілізація чарівників зупинилася в своєму розвитку десь у XIX столітті і так в ньому і продовжує жити, - досить навіть добре інтегрована в сучасність. Ба більше усі ці чаклуни, вовкулаки, вампіри, фейрі, нефіліми - це такі типові сучасні субкультури у великому місті, представники яких не дуже товаришують між собою. Навіть головний злодій - типовий релігійний фанатик, який відколовся від [субкультури] інших релігійних фанатиків, які були недостатньо фанатичні, як на його смак, та ще й зав’язли у бюрократії й самозбагаченні, забувши про те що насправді слід робити: вогнем і мечем сіяти добро. Дуже американська тема. Ну й звичайно представників різних субкультур більше вирізняє їх субкультурна ідентифікація, ніж … в даному випадку, їх магічні особливості. І зрозуміло що ті хто до цих тусовок не належить - вони просто “нормальні” й особливо нікого не цікавлять, існують собі на фоні, хай собі існують. Ідея будувати вигаданий світ на такому підґрунті не нова, але доволі цікава. Реалізація - ну от прям якось не дуже.

Не перше що я читаю тому що щось до того подивився, але вперше задумався про те, а зрозумів би я взагалі що тут відбувається, що як працює, якби спочатку прочитав. Не маю однозначної відповіді, але от прямо дуже невпевнений. У подібних книгах, якщо вони не містять “лекцій” про світ, а деталі вводяться поступово, як правило, те що важливе для сприйняття світу повторюється багато разів, щоб читач точно запамʼятав і міг вільно себе почувати в контексті, а те що не дуже важливе - ну загадали та й забули. Таке враження що тут все навпаки. Про роботу мотоцикла на демонічній енергії ми дізнаємось загалом приблизно стільки ж (якщо не більше), скільки про руни - хоча руни - це основний “робочий” інструмент головних героїв, а мотоцикл - дрібна цікавинка, мало важлива для будь-чого.

Вцілому текст - це нескінченні діалоги з перебивками на:

a) детальний опис того хто як одягнений

б) згадку про те що саме зараз сонце сходить/заходить забарвлюючи усе в який-небудь-відтінок червоного

в) перелік мостів Нью-Йорка які перетинають герої

г) те щоб сказати що транспортний засіб яким користуються герої в даний момент “врізається в потік машин”.

а)-г) - чи не єдине художнє забарвлення, у випадковому порядку повторюється багато разів.

Точно не шедевр, щось більше з категорії “чтиво”, “чтиво” не погане, хоча могло б бути й кращим. І з цим дуже контрастує шедевральна якість українського видання і … відповідно вартість, особливо якщо без знижок. Це прям якось дуже круто, як для такого. Якщо цинічно: цікавості тут гривень на 200, а хочуть за нього 750.

Стен Надольний. Відкриття повільності

 Така собі історія життя людини, яка не дивлячись на свій вроджений психічний розлад, робить доволі стрімку карʼєру. Розлад має зовнішні ознаки чогось на кшталт легкої форми аутизму. Дія відбувається на початку XIX століття.

Якби книга була написана в наш час, то з такими вихідними даними, оповідь неодмінно крутилася б навколо конфлікта героя з клятим суспільством, яке не хоче сприймати індивідуальні особливості, герой страждає і оце от все. Але вона написана в 1983-му році і ця проблематика якось майже і не зʼявляється. Іноді ненадовго виникає за задньому плані. Що, ретроспективно, породжує купу питань. Якщо за сорок років що пройшли з написання книги очікуваний кут зору так змінився, то що ми взагалі знаємо про початок XIX століття? Як там було? Наскільки ставлення до людей з особливостями зараз, критику якого ми могли б очікувати, зумовлене “стандартизацією” людини яке принесло XX століття через освіту, загальний військовий обов’язок, економічне планування etc, etc, etc?

Автор насправді не задається цими питаннями, він просто вигадує суспільство в якому людина з особливостями може більш-менш нормально функціонувати. І, відповідно, фокус зміщується на те як герой вчиться пристосовуватися до життя. Вчиться, використовуючи такий собі сьогочасний “антипаттерн”, на мові співбесід він формулюється досить просто: “використовувати свої сильні сторони, компенсуючи або й ігноруючи слабкі”. Від нас часто очікують натхненних історій про те як ми здолали свої слабкості, як ми витрачаємо купу сил на те щоб “в лоб” навчитись робити те що в нас не виходить, замість того щоб визнати що “я ніколи не зможу … так як це роблять інші”, і зайнятись тим що можеш робити краще. Тут може відкритись простір для розвитку трохи нездорової, можливо згубної самовпевненості, і трохи воно проскакує у героя, але.. ну ідеальних рецептів взагалі нема.

Психічний розлад з яким має справу головний герой - це таке собі сповільнене відчуття часу і дослідження того “як це” - фактично центральна тема книги. В тому вигляді яке це подано в розповіді:

- це цілком вигаданий психічний стан (навіть якщо подібний розлад і є, те що тут описується цілковита вигадка)

- його зовнішні прояви (як я казав на початку, схоже на легкий аутизм) мають вплив на сюжет і “рухають” деякі епізоди

- роздуми героя, в той же час, - це така собі гра в філософію, намагання осмислити час, сприйняття часу і все з цим повʼязане.

Буде дивно звучати, бо книга мені вцілому сподобалася, а сповільнене відчуття часу - її центральна тема, яка винесена навіть в назву, і воно там в тому чи іншому вигляді ледь не на кожній сторінці, але… як на мене це сама слабка складова. В більшості випадків це десь між “сім раз відміряй - один раз відріж” і маячнею яка красиво звучить. Глибоким аналізом, спробою показати явище з різних боків і не пахне. По колу, одне й теж, багато разів.

Ну і на сам кінець: у цьому трохи вигаданому світі, з вигаданим психічним розладом діє головний герой, ім’я і біографія якого співпадає з ім’ям і біографією цілком реальної людини - англійського морського офіцера, мандрівника, дослідника Півночі - Джона Франкліна, що перетворює книгу на захопливу пригодницьку історію, дуже навіть цікаву.

Йоганнес Єнсен. Втрачена земля. Льодовик

 На початку книги є така картина: первісні люди всаджуються спати, в центрі - вождь, по краях - ті кого не жалко, посередині - всі інші. Вогонь ще не приручили, тому коли місяця нема - темнота абсолютна. Навколо, в лісі блукають голодні хижаки. Якщо люди вчасно не почують і не відлякають, хижаки хватають тих хто скраю і… у великих котів буде вечеря, а племʼя на ранок недорахується одного чи декількох членів. Історія доволі жорстока, але у Єнсена вона звучить доволі лагідно. Чи, можливо, навпаки: у доволі лагідній оповіді жорстокі моменти які час від часу стрімко з’являються і майже блискавично завершуються відчуваються доволі специфічно. 

В дечому подібна парадоксальна особливість стосується і описів: вони є, їх доволі багато, вони доволі скупі, але в то й же час дозволяють дуже чітко уявити картинки які змальовує автор. Ну тобто якщо в кущах соловейко тьох-тьох-тьох, то далі не буде опису соловейка на три сторінки: дзьобика, очей, кожної пір’їни від голови до хвоста, того як з листочка повільно стікає на нього крапелька роси, він настовбурчує пір’я і знову про кожну пір’їну у новому так би мовити ракурсі. Нічого такого. Інформація буде подана “необхідно і достатньо” для того щоб уявити де той самий соловейко сидить, що робить і чому про нього взагалі загадали, без надмірного фанатизму.

Самі розповіді - такі собі вікінгсько-біблійні легенди про первісних людей (я так розумію це перші дві частини великого циклу, сподіваюсь перекладуть і наступні). Не перше шо я читав на цю тему, і з такими історіями у мене якось дивно виходить: суто теоретично, якщо запитати, то я скоріш за все скажу що мене мало приваблюють настільки далекі часи, хоча коли починаю читати - то прям цікаво. Тут є особлива форма інтриги, коли ти в принципі знаєш що має відбутися: вогонь, палиця-копачка, колесо, etc, etc, і ти чекаєш не що станеться, а як, і Єнсен прям нормально так цією інтригою маніпулює. Ну тобто сидиш думаєш: чувак, тобі б вдягитися або вогонь добути, а краще і те і інше, бо ти голий бігаєш по лісу, а надворі мінус, все замерзає. А він все бігає й бігає, йому все гірше й гірше, поки.. 

Прям прикольно. Сподобалось.

Сибілла Берґ. GRM. Мозкотрах

 Четвірка дітей/підлітків зростає у неблагополучному місті, такому собі гетто в яке “зсилають" тих хто не зміг знайти або втратив більш достойне місце в суспільстві. Нестача грошей, зубожіння, погана освіта, домашнє насильство, алкоголізм, наркоманія, педофілія, інші види сексуальних збочень, вбивства тварин, etc - будуть блимати протягом усієї історії, бо поступово вся Британія перетворюється на одне велике гетто. Більш-менш нормально себе почувають в суспільстві що руйнується технічним прогресом: стара аристократія, яка вироджується-вироджується та ніяк не виродиться до кінця, заможні китайці-араби-росіяни що скуповують все що рухається, але так і не можуть заслужити поваги тієї самої аристократії, і новий середній клас - кляті IT-шники, та й то не всі.

Якщо усілякі антиутопії і пост-апокаліптичні історії здебільшого концентруються на “чудовому новому світі” і місці в ньому (переважно “старої”, тобто сучасної для нас, читачів) людини, залишаючи десь на фоні питання “як так сталося, що…”, то GRM - це якраз про дослідження процесу трансформації, логіка якої базується на тому що ситуація розвивається по шляху найменшого спротиву, нічого особливого не відбувається (на цьому наголошується декілька раз, поки читач не запамʼятає, хоча твердження достатньо суперечливе в тому числі в контексті цієї історії). Це найбільш очевидне що можна думати про книгу, і анотація й цитати на звороті натякають що десь так про неї і думають.

З таким баченням в мене виникає одна проблема. Логіка суспільних перетворень яку нам у весь час пропонують виглядає десь приблизно так: була у нас людина, яка десь-там працювала, робила дуже важливу справу, а саме: перекладала папери з одного стосику в інший, можливо навіть дуже важливі папери, можливо навіть не тільки перекладала. І ось прийшли кляті IT-шники і замінили цю людину роботом зі штучним інтелектом, і тепер робот сидить і перекладає папери, а людині нема на що жити. З індустрії перекладальників паперів звільнено 20 тисяч людей. Не конкретний приклад з книги, хоча здається там трапляється і прям от таке, один-в-один, скоріше приклад рівня роздумів про майбутнє. Адже не треба, насправді, ніякого робота - це дуже дорого, складно і неефективно; необхідно прибрати папери, розробити формати і способи зберігання даних які спрощують автоматичну обробку. Це й є та сама дітжиталізація.

Ідея з роботом може виникнути, якщо ви заходите в офіс, сідаєте біля окремого працівника, спостерігаєте за його нудною непотрібною працею і думаєте … “да, замість тебе можна й робота посадити”, нічого не знаючи про роботів. Як тільки ви починаєте дивитися на проблему трохи ширше, хоча б на цифровізацію окремого бізнес-процесу, ця маячня з роботами зникає. Але якраз це те що робить авторка: бере один елемент за раз (не обовʼязково професію, може бути галузь, напрямок, etc) й відокремлено його трансформує, ігноруючи системні наслідки цієї трансформації. Тому у нас в якийсь момент 90% зубожілого населення, частина з якого винаймає навіть не кімнати, а просто дивани у вітальнях на ніч, спокійно уживається з ринковою економікою, і ринки.. себе непогано почувають. І це не ринок “Мівіни”, це, наприклад, ринок [роботизованих] сексуальних послуг. Бо.. треба зубожіння “розвинути” - ось воно, треба секс-роботів - ось вони, разом не ліпиться - та і фіг з ним, отакий от парадокс, це ж література.

В цьому різнобої розвитку окремих елементів легко вгадуються популярні теми: щось з теорій змови, щось з суспільних обговорень, щось з “Чорного дзеркала”, щось з бачення майбутнього стартаперами, але якось воно не тримається купи, повсякчас хочеться сказати “от тут начебто і логічно… а далі… ну не так воно працює”. Я довго не міг зрозуміти як можна доволі очевидну окрему ідею перетворювати так як це робиться в книзі, бо той самий шлях найменшого супротиву - він інший, якщо трохи подумати… А потім зрозумів. Це не ідеї справджені у недалекому майбутньому, це не те що нам обіцяють стартапери, це не ті технології які зараз на хайпі, а тоді вже мають вийти на “плато продуктивності”, це - газетні заголовки. Напівправда, напівапокаліпсис, для того щоб привернути увагу читачів, від журналістів, програмні промови - “оберіть мене, буде краще” - від різного штибу політиків, і таке інше. “Єдиний марафон” який справдився, але оскільки він ігнорував окрему людину створюючи загальний образ нації (що цілком логічно), то і людині в новій реальності якось того… не дуже.

Але, якщо правдивими стають газетні заголовки, то мова, очевидно, мала б йти не про роздуми про майбутнє, а про таке собі чисте мистецтво, не про антиутопічність, а про абсурд. І іноді абсурд пролазить, але більшу частину часу йому заважає міцний зв’язок з сьогоденням. Оповідь буквально насичена цим звʼязком. Оповідь увесь час перемикається між персонажами (і головними героями, і не дуже, і цілком випадковими особами), це маленькі шматочки, у яких розповідь про події пов’язані з кимось конкретним, часто перетікає просто в потік свідомості оповідача з рефлексіями на сьогодення. Тобі увесь час кажуть: ось так воно є, ось так воно буде, а те що буде - це не результат аналізу, це маячня з газет. Ніби то треба налякатися, замислитися, а-с-т-а-н-а-в-і-т-є-с-ь!, а ніби то й не зрозуміло навіщо.

Коротше не можу визначитись як правильно про цю книгу думати, так щоб геть усе мало сенс. Скоріше схиляюсь до думки що це просто прикольно написане (стиль мені сподобався) “щось”: трохи безглуздо про найближче майбутнє. Та й по тому.

Салман Рушді. Джозеф Антон. Спогади

 Спогади Салмана Рушді, переважно про період після написання “Сатанинських віршів” й оголошення йому заочного смертного вироку іранцями, хоча й є частина про більш ранній період життя та творчості. Я не читав жодного іншого твору Рушді і не впевнений що хочу, - тематика, проблематика, східні мотиви - якось не дуже зачіпають, а от автобіографія - чом би й ні.

Настрій був поганий сам по собі (а в кого він зараз добрий), та ще й я до того з горем пополам “домучив” другу частину “Дон Кіхота” яка мені геть не сподобалась, один з найгірших досвідів читання що я коли-небудь мав, і я був впевнений що адекватно сприймати художній текст зможу ще не скоро. Зовсім випадково взяв погортати “Джозефа Антона”, якого до того зовсім випадково купив, скоріше “для колекції”, не знаючи що це і про що воно, і… зрозумів що не можу відірватися.

Десь перша третина - захоплива, цікава, почасти з їдким гумором. Іноді здається що Рушді вирішив образити усих кого він не образив “Сатанинськими віршами”. Потім, поступово, з такої собі художньої автобіографії, насиченої історіями, книга поступово перетворюється на класичні “політичні” мемуари, поки повністю ними і не стає. Автор виливає на читача нескінчений потік подій, людей і свої оцінок того що відбувалося. “Захопливо і цікаво” трансформується в “просто цікаво”, і “цікаво” трохи по-іншому, так як цікавим може бути історичний текст написаний свідком подій, а не як художній твір.

Рушді торкається дуже багатьох тем: від історії написання деяких книг і того як він в принципі їх пише, до зустрічей з безліччю відомих і не дуже письменників (зʼявляються Пінчон, Зонтаг, Ішигуро, Баєт і багато-багато інших), політиків, і навіть музикантів (у U2 є пісня на слова Рушді). Звичайно, основна тема - це пошук шляхів вирішення проблем породжених іранською фетвою, де все зводиться до того що ніщо з того що ти робиш не має значення, крім того що має значення, але що саме мало значення можна дізнатися лише пост-фактум.

Сама назва “Джозеф Антон” - це псевдонім яким користувався Рушді коли знаходився під захистом поліції, складена з імен Джозефа Конрада і Антона Чехова. Як не дивно: і Конрад, і Чехов мають безпосереднє відношення до України, хоча свою літературну карʼєру робили в інших літературах (так само як і Рушді який будучи народженим в Індії все таки є Британо-Американським письменником). Якщо шо: у тексті є згадки російських письменників, один з розділів називається і починається з цитати з “Майстра і Маргарити”, проте щодо сучасників Рушді не дуже компліментарний (скорше навіть навпаки).

Оповідь йде від третьої особи, що досить незвично як для автобіографії, і місцями це грає злі жарти з сприйняттям тексту. Умовно: якщо у попередньому реченні “Він” зустрічається зі знайомим, то не дуже зрозуміло “він” у наступному реченні - це Рушді чи цей знайомий (і кожного розу коли “він” - це Рушді трохи “відловлюєшся”, що “а, ну да, третя особа”). Може бути також “особливістю” перекладу/редактури, бо місцями текст не дуже вичитаний, трапляються помилки, можливо англійською і третя особа трохи адекватніша :) Як би там не було, вцілому воно не сильно заважає.

PS: Просто як людина, Рушді - та ще тварюка.

Карін Боє. Каллокаїн

 Антиутопія. Орвелоподібна (чи навпаки, бо “Каллокаїн” вийшов раніше на 8 років). Не настільки драматична як “1984” або “Ми”. Тобто “антиутопічний” світ не менш жорсткий, але, на відміну Орвела чи Замятіна, Карін Боє не доводить ситуацію до крайньої межі, не намагається досліджувати екстремальні форми в екстремальному сеттінгу. Тому цю книгу майже ніколи не побачиш в списку антиутопій: вона не погана, але нічого нового в ній нема, а те що є розкрите достатньо посередньо.

Єдине що: спіймав себе на думці що тепер при описі тоталітарного суспільства шукаєш не історичні паралелі, а думаєш “цікаво, а наскільки довго від нас до них”, тут скоріше в контексті доведення до абсолюту якихось речей, які суспільство може вважати (і цілком справедливо) корисними чи раціональними. Умовно: попередження злочинності - ніби то і ок, камери відеонагляду на вулиці - ніби то і ок, відеонагляд на підприємствах - ніби то і ок, відеонагляд в домівках - також буває, а тут вже один крок від “буває” до “обовʼязково” і давайте приєднаємо це до центральної поліційної системи, де бравий штучний інтелект.. ups, тоталітарне суспільство :)

Ян ван Акен. Досвіток.

 Класична пригодницька книга: там де герой потрапляє в халепу, якось з неї виплутується для того щоб потім потрапити в нову халепу і так до нескінченності. З приємним бонусом: більшість персонажів - реальні історичні фігури, їх можна загуглити, і в цьому випадку стаття в Вікіпедії не буде спойлером, бо ще на початку сказано що вони всі помруть.

Добра половина нагадує Vikings: Valhalla від Netflix. І за локаціями, і за динамікою, і за тим що схожі речі трапляються з героями +/- в тих же місцях. Іноді ловив себе на думці що це одна й та сама історія багато разів переказана і спотворена так що деякі елементи все ще схожі, але що там насправді відбулося і з ким - то вже хто його зна. Так само як в серіалі - декорації X століття, але герої розмовляють сучасною мовою, з відносно сучасним поглядом на проблеми, жартують сучасні жарти.

Якщо коротко про сюжет: головний герой, якому б особливо в житті нічого не світило, вимушено вирушає в мандри, мандрує всім відомим у X столітті світом, потрапляє в неприємності, знайомиться з відомим людьми того часу, бухає, веде розмаїте і трохи мізогінне сексуальне життя, і.. читає книжки. Часом події досить криваві, а повороти сюжету відверто жорстокі, але автор не загострює на цьому уваги.

Написано легко, без оцих-от довгих описів на декілька сторінок, з мільйоном подробиць, з яких ніхто крім автора не може собі уявити того що він описує, та й автор може виключно тому що дивиться на зображення :)

Книга перекладена/видана в 2005’му році і її ще можна купити нову, якось прям не дуже заслуженно.

Томас Пінчон. Веселка тяжіння

 1944 - початок 1945-го, Друга Світова в Європі наближається до завершення, німці обстрілюють Лондон своєю “зброєю помсти” - ФАУ-1 і ФАУ-2. 

ФАУ-1 - це крилата ракета, її навіть навчилися збивати, ФАУ-2 - надзвукова балістика, як ми, нажаль, знаємо з власного досвіду - збивати таке дуже складно, а тоді було просто неможливо. “Надзвукова” - в тому числі означає що спочатку вона прилітає, а потім ти її чуєш, якщо ще можеш чути.  ФАУ-2 - прямий пращур радянської і американської ракетних програм, військової і космічної, це, наприклад,  те що свого часу копіював, а потім модифікував Корольов.  “Веселка тяжіння” - роман про ФАУ-2, не можна сказати що Ракета є головним героєм, пафосно звучить, але скоріше все ж таки ні, проте все що відбувається так чи інакше крутиться навколо неї. 

Якщо поділити мапу Лондона на купу маленьких квадратиків і позначити місця “прильотів”, то виявиться що розподіл прильотів відповідає формулі розподілу [малоймовірних] випадкових подій Пуассона, принаймні в світі Пінчона, наскільки це правда - не знаю.  Людською мовою це означає що ви можете сказати, при заданій кількості запусків, в скільки квадратиків прилетить один раз, в скільки два і так далі. Але де саме розташований той квадрат в який прилетить визначити неможливо. Фактично єдине що ви можете: кожного ранку оновлювати мапу, виконувати перерахунок і констатувати той факт що так, усе все ще знаходиться в рамках того самого випадкового розподілу. Цим якийсь час і займається один з героїв. Жодної прямої практичної користі, людей не врятує, але цікаво, отака от вона жорстока ця наука: статистика. 

Як відомо, там  де офіційна наука не особливо може допомогти, псевдонаука і усякі маги і колдуни радо підставляють плечі. “Єдиний марафон” з псевдоекспертами і екстрасенсами тому дуже добра ілюстрація. Англійці також не проти погратися в цю гру, але німецького містицизму чи української забобонності в них нема, щоби просто так без питань в щось повірити; їм треба якось виміряти, обґрунтувати(, підшити в папку, здати в архів). І тут статистика стає в нагоді: якщо ви можете передбачити, розставити на мапі, величини які виглядають як цілковита випадковість, то це вагомий аргумент на користь того що це не просто співпадіння. Треба досліджувати далі.  Ну й зрозуміло, що цієї історії не було б, якби не знайшовся персонаж який може передбачати прильоти, у свій, дуже дивний, пост-модерновий, спосіб.

Потім війна закінчується [психологічні травми - ні], союзників цікавлять ракетні технології і все переростає в такий собі шпигунський роман. Там де шпигуни з різних сторін на якусь мить зустрічаються в кафешці, продовжують з середини розмову яка розпочалася в іншому місці в інший час, кидають один в одного парою загадкових напівзрозумілих фраз, за цей час встигають один одному вприснути отруту, проковиряти бронежилет, вистрілити, невлучити, прийняти протиотруту і розбігтися в різні сторони на середині речення, для того щоб ще колись, за інших обставин, повернутися до того де зупинилися. Параноя зростає, а разом з нею і абсурдність того що відбувається.

Звучить цікаво, і… воно дійсно цікаво, але в той же час оповідь дуже складна. Складність приходить з різних боків, вистачило б здається і якоїсь однієї Складності, але Пінчон, здається, вирішив зібрати колекцію. 

- Статистично :) очевидне:  пишуть що в книзі близько 400 персонажів,  це не абсолютний рекорд, але всеодно дуже багато. Навіть персонажів до яких оповідь час від часу повертається багацько, не плутаєшся, але вже десь на грані. Не знаю чи рахуються за персонажів установи і організації які згадуються, але з ними виникає набагато більше проблем. Якщо ви маєте звичку щось занотувати під час читання складних книг - накресліть схему організацій і звʼязків між ними, вийде цікава павутинка в кращих традиціях конспірології :)

- Науковість: це вже трохи очевидно зі згадки про розподіл Пуассона, але не Пуассоном єдиним.  Явища з математики, фізики, хімії, біології не просто згадуються, вони перетворюються в художні образи, шикуються в довільний асоціативний ряд і починають жити своїм життям. Навіть якщо ти здогадуєшся про що йде мова, спосіб яким автор вводить їх в текст досить складний: це як більшість шкільних підручників з фізики (боже, як же я їх ненавидів), які замість пояснити, структурувати, розкласти все по полицям все лише ускладнюють. 

- Якщо вам не вистачило науки, то численні посилання на німецьке й американське кіно 30-40-х, комікси і іншу поп-культуру точно добʼють.

- Порнографічність.. у цьому списку для того щоб не згадувати окремо. Це не складно, скоріше буває неприємно. Ок, копрофілія  - це не дуже приємно, якщо ви не отримуєте свої задоволення таким способом. І щоб два рази не вставати: гівна, в прямому сенсі, дуже багато. Взагалі гидотних епізодів вистачає. 

- Складна структура тексту. Суттєва  частина розділів виглядає десь отак:

 * Хтось… незнайомий чувак, їде в вантажівці по полю. 

 * В полі стоїть кінь

 * Випадкова історія з випадковим конем у вакуумі.

 * З лісу вибігає кабан, застрибує на коня і мчить вдалечінь.

 * А, стривайте, це не кабан, це - Слотроп в костюмі кабана (головний герой, типу як)

 * Тик-дик тик-дик тик-дик, поле, трава, ммм…

 * Секс з конем

 * Оркестр армії УНР на чолі зі Святославом Вакарчуком виконує відомий хіт “Ой чий то кінь стоїть” (ги-ги-ги “стоїть”)

 * Кабан продовжує скакати на коні вдалечінь, власне ніколи і не припиняв. 

Так, стоп, а секс з конем був чи ні? І взагалі: чувак у вантажівці, армія УНР, Вакарчук? - що це взагалі було? Наче зрозуміло що кінь і Слотроп знайшли одне одного, і загальна атмосфера їх єднання, але, бля… що відбувається? -  А пофігу.  Що відбувається - що відбувається? - історія продовжується. 

Якщо подивитися на це трохи під іншим кутом… Автор, коли пише текст, намагається балансувати емоції і логіку.  Наукова чи професійна література, особливо якщо це про точні чи природничі науки, - це майже повністю про логіку, про мислення. Художня література - це, як правило більше про емоції.  Автори художньої літератури намагаються тримати мислення в тонусі, звичайно, але більшу увагу спрямовують на відчуття і уяву, іноді виключно на відчуття і уяву, і коли з вами магія автора не спрацьовує і немає ніяких відчуттів і нічого не являється… неочікувано “включається мозок” і в найкращому випадку не знаходить ніякої поживи (ви просто не любите поезію, буває), а в найгіршому ви починаєте дивитися на нелогічний, непослідовний сюжет, нерозкритих, тупих персонажів, і… майже все інше на що ви тикаєте в книжці коли вона вам не подобається. 

Чому я про це пишу: оця перенасиченість деталями, складність структури, купа-купа усього за чим треба слідкувати призводить до того що ти ніби то читаєш і художній твір, але сприймаєш його радше як підручник з фізики, або, скоріше, як шизоїдну енциклопедію 30-40-х років XX століття. Це чимось схоже на читання “Улісса”, але у випадку з “Уліссом” певна частина складності повʼязана для нас з відсутністю контексту: ми не народилися в Ірландії початку XX століття, не вивчали давньогрецьку і латину на прикладі класичних творів, так що ці твори прям в’їлися б в кістковий мозок, Шекспір для нас.. ну Шекспір, був такий, один з.. тому окрім того ж “потоку свідомості” який тримає “мозок в тонусі” додається ще дуже багато чого що ми вимушені сприймати інтелектуально, бо на відміну від сучасників Джойса, інакше сприймати ми це не можемо. Пінчон же ж створює цей ефект цілком усвідомлено. Він фігачить складністю допоки не стає очевидним що за складністю треба слідкувати, зв’язки треба пам’ятати, “якщо цю тему не зрозумієш, далі буде ще гірше”… страх, параноя, чого і треба було досягти.  Одночасно, складність тримає під контролем емоції, відповідно тримає читача на певній відстані, не дозволяє повністю занурюватись в цей текст, цей світ, цих героїв, що хороша новина, насправді, це запобіжник від того що ваш дах почне протікати, як він тече у всіх без виключення основних персонажів.

В цілому: цікавий досвід.  Не стане улюбленою книгою, але сподобалось. Багато разів ловив себе на думці що якби це було написано трохи інакше, але про те ж саме:  Друга Світова, Ракета,- воно скоріш за все полетіло б в мусорку.  Секс, Бухло, Наркота, Ракета.. і Керуак, наприклад, - це рецепт ідеального американського лицемірного блювотиння.  А от Пінчон сконструював щось цікаве. 

Роман Воронков. Стрьомні нетрі Аллервельту

 Дивна асоціація, але саме вона переслідувала під час читання: це якби дія трилогії про “Нейроманта” Гібсона розгорталася в українському селі, але при цьому б і кіберпанкова похмурість, і художність “кібер-“ складової, були б витіснені “стендапом”. Особливо враження підсилилося після початку боротьби Аллервельту і Вільтхеру.

Прямі посилання, непрямі посилання, і просто думки про те що це на щось схоже, переслідують усю книгу. Така собі каша з багатьох компонентів: їстівна, але не шедевр кулінарного мистецтва, могла б бути кращою. Навіть на загальному рівні - це трохи каша. В книзі чотири розділи і ці розділи досить помітно відрізняються.

Перший розділ. Таке собі знайомство зі світом. Якби “Дизель-шоу” вирішили додати в свій побутовий гумор фантастичні елементи - це для них чудовий сценарій, який особливо навіть не прийшлось би переробляти. От тупо: ха-ха-ха задтроти - на сцену виходить типовий задрот - жарти про те як же ми їх не ненавидимо, бо вони зарозумілі і в них умови проживання кращі - публіка регоче, аж падає з крісел, моржі ревуть, у роялі тихо плавають шпроти.

Другий розділ. “Дизель-шоу” потроху перемішується з пєлєвінщиною, стає гірше. Складається враження що автора сильно недолайкали в інстаграмі, і він видає брєдову хейтерську теорію всього, за лекалами п’яти-десятирічної давності, яка зводиться до того що соціальні мережі - то все напоказ, несправжнє, зомбаки втикають в телефони а інші цим живляться. Дякую, ми це вже давно перетравили, але й дякую що було коротко і не має ніякого практичного впливу на подальший сюжет.

Третій розділ. На сцені з’являється його величність Абсурд, стає набагато краще. Біси займають належне їм центральне місце в оповіді і видають офігенну історію про борщ. Хейт до соціальних мереж переходить від брєдової теорії, до цілком пристойної практики. Починає розгортатися основна сюжетна лінія, помірно цікава, з інтригою. “Дизель-шоу” йде зі сцени.

Четвертий розділ. Це, нарешті, - просто нормальний кінець історії, написаний з гумором.

Третій-четвертий розділи цілком ок. Хотілося б звичайно більше деталей, більше сюжету, краще промальованих персонажів, але навіть в такому вигляді цілком можна читати. Початок - він навіть не дуже потрібний, якісь елементи могли б просто бути поступово вплетені в основу історію, а щось не варто було б взагалі чіпати.

Скоріше за все я не цільова аудиторія цієї книги. Особисто для мене це більше в кошик “такі книги також потрібні [але я не хочу їх читати]”. Хоча допомогло зрозуміти, що гумор, коли чи не єдиною метою автора є розсмішити, в друкованому вигляді мені геть не заходить.

Жан Марі Ґюстав Ле Клезіо. Ритурнель голоду

Заможна паризька родина тріщить по швах. Чоловік літає в хмарах, зраджує, вкидає гроші в сумнівні фінансові оборудки, постійні сварки. Родичи і знайомі які приходять в гості ненавидять лівий уряд Леона Блюма і покладають великі надії на Гітлера, що врятує Францію від комунізму. Єдиною адекватною людиною виявляється дитина, яку трохи заразила більш практичним поглядом на життя подружка-росіянка (збідніла дворянська родина що втекла від революції). Потім приходе Друга Світова і … стає гірше.

Написано як таке собі “навіювання” спогадів: ліричне, химерне, не дуже послідовне. У другій половині ще й трохи втрачається логіка. Таке враження що у одинадцятирічної дівчинки спогади більш консистентні, - не дивлячись на те що вони трохи вкриті туманом і вона не завжди розуміє що відбувається, - ніж у 18-20-річної, коли вона вже все чітко усвідомлює і приймає активну участь. Наприклад: війна, їжі мало, гроші закінчуються, та на них вже й нічого не купиш, але.. ну так, ми віддавали рис, бо не так він нам був і потрібний. То для вас голод - це не коли ви не маєте чого їсти в принципі, а коли ви не маєте того чого ви хочете?

Кінець сильно розмитий. Виникло враження що він написаний декількома різними людьми, які боролися за друкарську машинку. З одного боку і коло (соціальних) проблем (післявоєнної Франції) ніби-то окреслене, з іншого: його елементи, крім одного (який неочікувано виринув наприкінці), дуже розмиті.

В цілому: якщо інші книги написані в такому ж стилі, буде цікаво почитати. Але тут, можливо тому що хотілося сказати дуже багато особистого, в відносно малому обʼємі, “втримати” оповідь не вийшло.

Тімоті Снайдер, Тоні Джадт. Роздуми про двадцяте століття

 Ця книга - це запис розмов Тімоті Снайдера з Тоні Джадтом. Тоні Джадт на той час вже невиліковно хворий, не має змоги писати, але може говорити - звідси такий трохи нестандартний формат. Тімоті Снайдер виступає в ролі інтерв’юера: ставить питання, певною мірою скеровує розмову, Тоні Джадт висловлює свої міркування. Основна тема розмови - інтелектуальна історія XX століття, з декількома зауваженнями:

а) співрозмовників цікавлять перш за все інтелектуали які були заглиблені в політичні і економічні питання. Певним антигероєм більшості розмов є Сартр, якраз за те що він довгий час ігнорував політику.

б) Тоні Джадт - єврей, і у нього є очевидна особиста зацікавленість в темі ролі євреїв в інтелектуальному житті Європи і Сполучених Штатів.

В будь якому випадку: це - розмова, вона субʼєктивна, вона не має на меті побудувати цілісну картину чи розказати читачу про все на світі, більше про відрефлексувати те що цікавить. Ближче до кінця книги один з розділів присвячений історії як науці, і, поміж іншим, Тоні Джадт там жаліється що зараз історію люблять викладати через призму оцінок: тобто учні/студенти можуть ще навіть не знати про що саме йдеться, що саме відбулося, коли/хто/яким чином, а їм уже кажуть що про це думали різні люди і чому вони були не праві. Не знав що таке буває, але цілком вкладається в логіку нашого часу. Так от: почасти ця розмова також така: іноді Джадт задає контекст, іноді вже треба мати уяву про що йдеться. Буває заскладно, написано/проговорено без особливого співчуття до потенційного читача: не проблема, але треба мати на увазі.

Буде, мабуть, дивно звучати, але як є: особисто мені для набагато більш комфортного сприйняття великої частини цих роздумів не вистачає знань про праці Карла Маркса і марксизм як такий. Колись-десь-щось ми вчили, я можу зрозуміти тезу про розділення Маркса-аналітика і Маркса-віщуна, але коли заходить мова про те хто/як/чому інтерпретував догми цього віровчення - стає дуже тяжко, приблизно так якби ви не знали б про що йдеться в Біблії а вам розповідали про різницю між православними, католиками і протестантами.

--

Я не дуже люблю теми типу “Україна в творчості Джойса”, але … ну якщо є - то чому б і ні. Тоні Джадт як історик не займався темою України, але в розмові вона згадується, і тим це й може бути цікавим, бо це скоріше не професійна оцінка, а думки які базуються на “тому що люди кажуть”, де, звичайно, “люди” здебільшого мають наукові ступені.

Взагалі картинка Східної Європи в розмові виглядає десь так, якщо застосувати терміни Римської Імперії: румуни, поляки, і деякі інші на захід від України і Білорусі - це такі собі окультурені варвари, на яких трохи вплинула цивілізація, вони спромоглись на свої поганенькі державні утворення; а українці і білоруси - то цілком варварські племена, які чубляться одне з одним, та й по тому. І ті і інші варвари ненавидять євреїв, що й продемонстрували під час Другої Світової, а євреї ненавидять ці території, бо їх там вбивали. Єдині ознаки справжньої високорозвиненої цивілізації доступні в великих містах бувшої Австро-Угорщини, перш за все у Відні, Празі і Будапешті, там євреї асимілювалися з місцевими і мали змогу зробити великий внесок в інтелектуальну спадщину Європи, перед тим як змушені були тікати або були вбиті.

Якщо не вірите, ось кілька цитат.

“Поясню схематично: через мовні поділи й інституційну нестабільність східна частина Європи стала регіоном, особливо негостинним до численних чужинців на зразок євреїв. Поки українці, словаки, білоруси й інші розвʼязували власні проблеми з визначенням і утвердженням національного простору, відмінного від сусідського, присутність євреїв могла лише ускладнити ситуацію і наразитися на протидію, стаючи мішенню для вираження національної непевності.” [с. 35].

Або:

“Східноєвропейські євреї […] навряд чи могли ідентифікуватися з мовою та культурою вороже налаштованих поляків, українців чи румунів, серед яких жили: стосунки з ними ґрунтувалися здебільшого на самому лише неприйнятті, незнані та взаємному страхові” [с. 32]

Або:

“... мої батьки і діди, попри своє походження, нічого не знали про Польщу й Литву, Галичину чи Румунію. Вони знали імперію: зрештою для більшості євреїв важили тільки рішення, які приймав центр, і протекція, надана згори. Євреї жили здебільшого не периферії, проте звʼязки інтересів та ідентифікації поєднували їх лише з імперським центром. Люди на кшталт моєї бабусі […] нічого не знали про світ довкола. Як і бабуся, вони знали тільки штелт, знали столицю своєї частини імперії, […] - а далі світ. Усе решта - регіон, довколишнє населення, місцеві християнські практики тощо - було для них не більше, ніж порожнім простором, у якому їм судилося жити. Сьогодні часто зауважують - і цілком слушно, - що їхні християнські сусіди (українці, білоруси, поляки, словаки та інші) мізерно мало знали про єврейські громади. Не надто цікавилися, і плекали прадавні упередження. Однак те саме неабияк стосувалось і євреїв, з їхніми почуттями до “ґоїм”. Ці взаємини, безперечно, були глибоко нерівними. Але принаймні в одному була певна симетрія.” [c. 35-36]

Мені не цікаво коментувати самі твердження, скоріше, тут цікавить “якщо така логіка має місце бути, то де ще вона може бути застосована”. Наприклад, останнє дуже нагадує росіян в Україні, та й не тільки, після розпаду Радянського Союзу: продовжують дрочити на Москву і потім на “Руський мір”, місцеве їх не обходить, більш того, вони ставляться до нього вороже. І тут є прямий логічний перехід до “распятого мальчіка”, “дамбілі бамбас” з неодмінним висновком “всьо нє так однозначно”, за аналогією з “спочатку вони не любили євреїв, потім приймали участь у їх знищенні”.

В будь-якому разі, в ідеї того що Східна Європа, і відповідно вся Європа закінчується на східному кордоні Польщі немає нічого особливо нового, очевидно ідея ідіотська, але проскакує. Примішування в цю тему антисемітизму виглядає дивно, але ок, якщо перенестись в сьогоднішні реалії, це напевно камінчик до пояснень чому держава Ізраїль взахльоб цілується з росіянами, а українцям після повномасштабного вторгнення закрили в’їзд. (сарказм)

Але це не основна тема оповіді, просто побіжні згадки, хоча й помітні. Можна було б і не звернути увагу, але стає прям дуже цікаво якщо додати в це рівняння теми які пронизують майже всі розмови: Голокост і комунізм (або вже згаданий марксизм, але комунізму як такого також вистачає). Власне перша розмова великою мірою присвячена Голокосту і відповідальності за нього.

З різних кутів Джадт приходить до тези що злочини Голокосту - це не лише проблема нацистів які вбивали і євреїв яких вбивали, і певною мірою покладає провину і відповідно принаймні моральну і етичну відповідальність на всіх мешканців територій на яких це відбувалося, тому що допустили, толерували, були зайняті справами власного виживання і так далі. Думка суперечлива, трохи далі він критикує державу Ізраїль, яка активно експлуатує цю ідею колективної провини, але ідею колективної провини як таку не чіпає. Знову ж, в цій ідеї цікаво не сперечатись з нею, а трохи інше: якщо ми вважаємо таку логіку справедливою, давайте тепер поговоримо про злочини комуністів. І.. Тімоті Стайндер ставить ці питання, і… Тоні Джадт віртуозно з цих питань з'їжджає. “Шо за фігня?” - думає читач що зміг продертися через усі ті -ізми, і ще не втратив можливості конструювати схеми в голові, і правильно думає в принципі.

А фігня ось у чому. Голокост - це знищення євреїв, нацистами, які засновувались на брєднях Адольфа Алоїзовича і його скаженого оточення. Нацизм, як і багато інших тоталітарних режимів, доволі естетичний, але безглуздий. Там нема простору для інтелектуалів. Ті хто в певний момент співчував, якось потім відхрестилися, хоча питаннячка залишилися, абсолютної довіри нема. Але таких всеодно мало. Тобто нацисти і чинили погано, і доробку не те щоб залишили. А от комунізм - “єто другоє”. Комунізм - це улюблена іграшка інтелектуалів XX століття, тут є проблема.

Якщо на всіх хто в певний момент надрочував на комунізм, на Радянський Союз, або будував навколо комунізму повітряні замки своїх глибоких мисленнєвих експериментів, поставити печатку “неадекват, на довіру не заслуговує”, то… виявиться що майже весь інтелектуально-політичний продукт XX століття було згенеровано неадекватами. Але є вихід: можна сказати що Голодомор і розстріли 30-х - то злочини Сталіна (“війна Путіна”, ага). Голокост - то колективна відповідальність, а не злочин Гітлера, а от Голодомор - то все Сталін, а якщо вам щось не подобається - то ти не професіонал, для того щоб це оцінювати.

Тим більше що.. (повертаємось на початок) то все відбувалось на “варварських” територіях які нічого світу не дали і дати не могли, то чого особливо переживати. І новини сьогодення перестають дивувати: Байден, Шольц і далі за списком, можуть спокійно толерувати знищення українців, розмірковувати про швидкість цього знищення “швидкість не дуже велика, поки нічого страшного”, і все норм, бо якщо їх найвищі морально-етичні авторитети доволі паскудні, й упродовж майже ста років займались тим самим і не муляло, то чого зараз почне муляти. Відповідальність можлива тільки перед одним народом.

І.. так, Тоні Джадт велику частину своєї карʼєри досліджував ліві рухи, товаришував з західними комуністами і.. якось йому оте все ліве ще й на рівні особистих уподобань ближче.

Тому: дуже неоднозначне ставлення до книги. Мабуть можна зупинитися на тому що це подорож в чужий спосіб мислення, він не обовʼязково повинен подобатися.

Жорж Перек. Речі. Людина що спить.

 Речі. Пишуть що це критика суспільства споживання, і вона там дійсно є, але більше скидається на те що це критика того факту що молодим людям властиво досліджувати світ і себе в цьому світі. Половину першої частини я взагалі не міг зрозуміти чому автор перелічує цілком адекватні і приємні вайби, але оцінює їх як щось погане. В наших реаліях дуже схоже на те як батьки кажуть “ми 40 років пропрацювали на заводі - і ти повинен”, і будь-що що ти робиш, що не веде тебе до заводу - це неправильно.

За формою це скоріше не художній текст, а вигаданий репортаж, з нагромадженням оціночних суджень, тому якщо оцінки що їх розставляє автор не дуже близькі - майже немає на що відволіктись. З іншого боку: це всього близько ста сторінок, не встигає вибісити. 

—

Людина що спить. Не зайшло. Якщо в “Речах” проглядається любов автора до ліричних відступів, які майже повністю побудовані на довжелезних списках (іноді випадкових речей, перелічених через кому), і воно виглядає цікаво, то тут цей прийом експлуатується ледь не на кожній сторінці і це відверто набридає. Виникає враження що автора більш цікавить просто красивий текст, ніж те про що саме йдеться. 

В центрі оповіді студент, який певним чином відмежовується від світу. Оповідь ведеться від другої особи, тобто тебе просять уявити себе цим студентом: уяви що ти прокидаєшся, дивишся в дзеркало, і далі і далі. Хоча всю оповідь обʼєднує відмежування від світу, відмежування не дуже однорідне: починається все як таке собі вигорання, чи депресія, дуже грубо: лежиш і нічого не хочеш; далі йде спроба такої собі медитації, коли ти примушуєш/навчаєш себе ні на що не звертати увагу; і в решті-решт третій стан - коли здається у тебе це вийшло і тобі ні до чого нема діла. 

Всі три стани відразу здаються трохи фейковими, така собі хіпстерська депресія, хіпстерська медитація і хіпстерський сон наяву. Головний симптом фейковості: автора, а відповідно і тебе, адже автор весь час звертається до тебе, дуже турбує щоб не дивлячись ні на що, всі ці переживання, або радше їх відсутність, виглядали естетично привабливими. Як в кіно: герой грає страждання, але кадр красивий, деталі красиві, страждання красиве. Під кінець ще й виявляється що герой якому 100 сторінок було на все пофігу, страждає від самотності, хвилюється з приводу того а що скажуть інші, і взагалі у нього є досить чіткий розклад справ на день/тиждень/місяць. Далі автор підводить риску відверто кажучи що так це все фейк, не треба так робити, це не має практичного сенсу. “Вигорання? Депресія? Перевтома? - не треба оцього всього, не витрачайте марно час.” - виглядає десь так. Хоча ще раз повторю: це більше скидається на спробу написати красивий текст, ніж на спробу донести якусь конкретну думку.

Луї Ґію. Чорна Кров.

 В цій книзі міг би зʼявитись Пес Патрон. Він би відбув корпоратив, пішов би у шинок, нажерся, зняв повію, отримав би повістку від мера міста, знав би що це смертний вирок розтягнутий у часі, вирішив би час не розтягувати і повісився б на центральній площі. Наступного ранку мешканці б побачили велику ростову ляльку що тіліпається на дереві, діти б фотографувалися з нею і водили хороводи, промовці виголошували б патріотичні промови… допоки запах і невеличка калюжа не почали б викликати підозри. Пса Патрона в книзі звичайно нема (мер є, повії також), але настрій десь такий. Відшматувати мочку вуха, прострелити печінку і спостерігати за своєю повільною смертю.

Дія роману відбувається протягом доби, у невеликому тиловому французькому місті, під час Першої Світової Війни. Приблизно: зима 1917-18 років. В центрі оповіді місцева “еліта”: головним чином викладачі ліцею, декілька офіцерів, чиновники. Для когось війна вже “закінчилась”, для когось і не розпочиналась, хтось експлуатуючи тему війни намагається робити карʼєру, хтось все ще повернутий на патріотизмі, хтось на третьому році неочікувано дізнається що на війні помирають і це не брава хоробра смерть на яку з радістю йдуть заради батьківщини як те виставляє пропаганда. По різному. Старі пердуни виголошують палкі промови, хвалять один одного, булять один одного, мріють про молоденьких служниць - “чим молодше - тим краще” - і йдуть на уроки розповідати студентам про мораль.

Тим часом армія виснажена, в армії спалахують бунти, солдати приїжджають у відпустку з пустими очима, не розуміють навіщо це все, думають про добродіїв які їх навчали в ліцеї як про шахраїв, мріють про те щоб це все закінчилося. Більшовицький переворот і вихід Російської Імперії з війни дає надію на те що у Франції такий сценарій також можливий. (В решті воно так і станеться, але не у Франції: війна закінчиться революцією в Німеччині, та це вже інша історія).

На цьому фоні розгортається невеличка персональна драма головного героя. Хоча драм в книзі більше одної, кожного разу коли здається що гірше вже бути не може, автор турботливо знаходить що ще докинути. “Головна” історія не повʼязана з війною, це скоріше страждання за безглуздо прожите життя. (Вибачте за згадку) У відомій дилемі імені Раскольнікова “тварь ли я дрожащая или право имеющий”, головний герой обрав “тварь”, причому "тварь" у різних сенсах цього слова, оточуючі також поступово здогадались “о-о-о, а він-то тварь”, також у різних сенсах цього слова, і… ну а що хороше з цього могло вийти, не дивлячись на те що головний герой - розумна, добре освічена людина, автор декількох наукових праць.

Специфічний стиль, до нього треба звикнути. Текст трохи дьорганий, багато недоговорених фраз і незакінчених речень. Складається таке враження що ти сидиш в театрі, а за зачиненими лаштунками йде вистава, ти чуєш репліки, але не завжди відразу зрозуміло хто говорить. Тим часом автор описує що відбувається на сцені, випадково концентруючись то на окремих деталях, то на загальному враженні від сцени в поточний момент. Деякі деталі декорацій то виринають, то пропадають: вони власне увесь час там, але автор не концентрує на них увагу, а сцену ми не бачимо. Тому буває таке: “а памʼятаєте там висіло ружжо… так от...”. Це додає додаткового сумʼяття й у так досить похмуру картину усього що відбувається. Читається дуже швидко, зупиняєшся скоріше тому що складно витримати настільки концентровану темряву. Пишуть що роман зацінив Камю, теми і настрій дійсно схожі, стилістика геть інша.

Переклад дуже крутий, як на мене. У тексті багато “простої” народної мови, в перекладі надзвичайно доречно підібрано відповідники.

Загалом: вражає. 10 з 5. По перших сторінках не було великих сподівань, але потім складно було відірватися. Хоча це ще одна книга в колекцію “мені сподобалось, але рекомендувати не можу”. Мій нормальний настрій/спосіб мислення він геть не позитивний і такий текст гірше зробити не може, скоріше навпаки, але люди люблять любити в книжках доброту, чи хоча б надію, тут цього нема. Як то кажуть: viewer discretion is advised.