Сибілла Берґ. GRM. Мозкотрах

 Четвірка дітей/підлітків зростає у неблагополучному місті, такому собі гетто в яке “зсилають" тих хто не зміг знайти або втратив більш достойне місце в суспільстві. Нестача грошей, зубожіння, погана освіта, домашнє насильство, алкоголізм, наркоманія, педофілія, інші види сексуальних збочень, вбивства тварин, etc - будуть блимати протягом усієї історії, бо поступово вся Британія перетворюється на одне велике гетто. Більш-менш нормально себе почувають в суспільстві що руйнується технічним прогресом: стара аристократія, яка вироджується-вироджується та ніяк не виродиться до кінця, заможні китайці-араби-росіяни що скуповують все що рухається, але так і не можуть заслужити поваги тієї самої аристократії, і новий середній клас - кляті IT-шники, та й то не всі.

Якщо усілякі антиутопії і пост-апокаліптичні історії здебільшого концентруються на “чудовому новому світі” і місці в ньому (переважно “старої”, тобто сучасної для нас, читачів) людини, залишаючи десь на фоні питання “як так сталося, що…”, то GRM - це якраз про дослідження процесу трансформації, логіка якої базується на тому що ситуація розвивається по шляху найменшого спротиву, нічого особливого не відбувається (на цьому наголошується декілька раз, поки читач не запамʼятає, хоча твердження достатньо суперечливе в тому числі в контексті цієї історії). Це найбільш очевидне що можна думати про книгу, і анотація й цитати на звороті натякають що десь так про неї і думають.

З таким баченням в мене виникає одна проблема. Логіка суспільних перетворень яку нам у весь час пропонують виглядає десь приблизно так: була у нас людина, яка десь-там працювала, робила дуже важливу справу, а саме: перекладала папери з одного стосику в інший, можливо навіть дуже важливі папери, можливо навіть не тільки перекладала. І ось прийшли кляті IT-шники і замінили цю людину роботом зі штучним інтелектом, і тепер робот сидить і перекладає папери, а людині нема на що жити. З індустрії перекладальників паперів звільнено 20 тисяч людей. Не конкретний приклад з книги, хоча здається там трапляється і прям от таке, один-в-один, скоріше приклад рівня роздумів про майбутнє. Адже не треба, насправді, ніякого робота - це дуже дорого, складно і неефективно; необхідно прибрати папери, розробити формати і способи зберігання даних які спрощують автоматичну обробку. Це й є та сама дітжиталізація.

Ідея з роботом може виникнути, якщо ви заходите в офіс, сідаєте біля окремого працівника, спостерігаєте за його нудною непотрібною працею і думаєте … “да, замість тебе можна й робота посадити”, нічого не знаючи про роботів. Як тільки ви починаєте дивитися на проблему трохи ширше, хоча б на цифровізацію окремого бізнес-процесу, ця маячня з роботами зникає. Але якраз це те що робить авторка: бере один елемент за раз (не обовʼязково професію, може бути галузь, напрямок, etc) й відокремлено його трансформує, ігноруючи системні наслідки цієї трансформації. Тому у нас в якийсь момент 90% зубожілого населення, частина з якого винаймає навіть не кімнати, а просто дивани у вітальнях на ніч, спокійно уживається з ринковою економікою, і ринки.. себе непогано почувають. І це не ринок “Мівіни”, це, наприклад, ринок [роботизованих] сексуальних послуг. Бо.. треба зубожіння “розвинути” - ось воно, треба секс-роботів - ось вони, разом не ліпиться - та і фіг з ним, отакий от парадокс, це ж література.

В цьому різнобої розвитку окремих елементів легко вгадуються популярні теми: щось з теорій змови, щось з суспільних обговорень, щось з “Чорного дзеркала”, щось з бачення майбутнього стартаперами, але якось воно не тримається купи, повсякчас хочеться сказати “от тут начебто і логічно… а далі… ну не так воно працює”. Я довго не міг зрозуміти як можна доволі очевидну окрему ідею перетворювати так як це робиться в книзі, бо той самий шлях найменшого супротиву - він інший, якщо трохи подумати… А потім зрозумів. Це не ідеї справджені у недалекому майбутньому, це не те що нам обіцяють стартапери, це не ті технології які зараз на хайпі, а тоді вже мають вийти на “плато продуктивності”, це - газетні заголовки. Напівправда, напівапокаліпсис, для того щоб привернути увагу читачів, від журналістів, програмні промови - “оберіть мене, буде краще” - від різного штибу політиків, і таке інше. “Єдиний марафон” який справдився, але оскільки він ігнорував окрему людину створюючи загальний образ нації (що цілком логічно), то і людині в новій реальності якось того… не дуже.

Але, якщо правдивими стають газетні заголовки, то мова, очевидно, мала б йти не про роздуми про майбутнє, а про таке собі чисте мистецтво, не про антиутопічність, а про абсурд. І іноді абсурд пролазить, але більшу частину часу йому заважає міцний зв’язок з сьогоденням. Оповідь буквально насичена цим звʼязком. Оповідь увесь час перемикається між персонажами (і головними героями, і не дуже, і цілком випадковими особами), це маленькі шматочки, у яких розповідь про події пов’язані з кимось конкретним, часто перетікає просто в потік свідомості оповідача з рефлексіями на сьогодення. Тобі увесь час кажуть: ось так воно є, ось так воно буде, а те що буде - це не результат аналізу, це маячня з газет. Ніби то треба налякатися, замислитися, а-с-т-а-н-а-в-і-т-є-с-ь!, а ніби то й не зрозуміло навіщо.

Коротше не можу визначитись як правильно про цю книгу думати, так щоб геть усе мало сенс. Скоріше схиляюсь до думки що це просто прикольно написане (стиль мені сподобався) “щось”: трохи безглуздо про найближче майбутнє. Та й по тому.