Умберто Еко. Маятник Фуко

 Це - написане з гумором дослідження конспірології, теорій змови, таємних товариств, загорнуте в детективно-пригодницьку оболонку, з вкрапленнями другої світової, студентських заворушень в Італії і життєпису одного з персонажів. Фактично декілька історій грубо звʼязаних до купи і які цієї купи погано тримаються. (На відміну від “Імені Рози” де багато різних тем вплетені в один сюжет). Хороша новина: якщо хоча б одна з історій зацікавить, то інші можна якось пережити і таки дочитати до кінця.

Основа сюжету: три працівника видавництва, що видає переважно серйозну літературу філософського спрямування, починають цікавитись (і трохи стібатись над) езотерикою і конспірологією, в решті формують свою конспірологічну теорію, в яку починають (хоча б частково) вірити і вони і ті кого ця теорія безпосередньо описує. Це не спойлер, це стає зрозумілим на перших 50 сторінках. Решта присвячена детальному розбору того як саме все відбувалось. Закінчується стрімким фіналом. Фінал настільки “цікавий” що прямо на початку фінальної сцени можна спокійно йти спати, потім не повертатись до читання весь день, і нічого не буде муляти. Еко все ж таки більше цікавить “механіка” розвитку ситуації. В якийсь момент стає зрозуміло що абсолютно не важливо чим воно закінчиться, рівно як і те що адекватну кінцівку придумати буде важко (це також не спойлер). Скоріш за все цю книгу варто читати декілька разів: перший щоб позбавитись ілюзій щодо сюжетних інтриг, всі інші - насолоджуватись процесом.

“Процес” тут - це створення конспірологічної теорії, якому передує ознайомлення з іншими теоріями, а також історичні екскурси щодо того з чого все почалося, почалося з тамплієрів. Методика формування теорії насправді досить проста, зараз це можна було б звести до відомої “гри” на основі Вікіпедії “дійди від Вінні-Пуха до Гітлера за найменшу кількість кроків”, з однією додатковою умовою: використовувати людей і конкретні події, а не щось велике чи абстрактне. Тобто, наприклад, “Перша світова війна” як сполучна ланка не канає, треба щось більше конкретне. Наприклад: Вінні-Пух -> Волт Дісней -> Лені Ріфеншталь -> Адольф Гітлер. Для нормальної людини це виглядає як: ну дійшли і дійшли, “ха-ха-ха”, для когось це навіть не буде великим сюрпризом. А от для конспіролога який шукає змови, знаки, символи, звʼязки, що ведуть до таємниць буття все набагато складніше. Гітлер очевидно був втаємниченим містиком, за допомогою Лені Ріфеншталь він розробив новий спосіб передачі Послань, очевидно вони втаємничили в це Діснея, який почав додавати приховані сенси в мультиплікацію й будувати складні езотеричні споруди під виглядом парків розваг. В решті Вінні - він же ж мед любить, а що той мед як не прямий натяк на напій з меду, вина і [я не буду називати цей інгредієнт, хто читав - той знає], який використовується під час деяких ритуалів.

У 1988-му Вікіпедії ще не було, тому герої користуються більш архаїчними способами встановлення звʼязків, але суть та сама. Їх дослідження набагато складніше, охоплює 600+ років історії, включає десятки реальних і вигаданих персонажів, яких поєднує між собою павутиння конспірології, а через це павутиння проглядає реальна Історія людства, а не ота фігня яку в школі розповідають. Та й справді, невже проста анімаційна студія могла б досягти такого могуття, якби за нею не стояло чогось Більшого? Якби не існувало Плану?

Крім, власне, самого процесу створення конспірологічної теорії, ще одна цікава грань - це герої, які цю теорію створюють, а потім починають в неї вірити. Отже, герої - працівники редакції, освічені люди, посилаються на класику, ведуть складні розмови декількома мовами, дуже багато знають, грають в інтелектуальні забавки, копаються в собі, з іронією спостерігають за “занепадом” західної цивілізації, багато п’ють. Типові інтелектуали. Прокидається логічне питання: як ці освічені інтелігентні люди могли так чи інакше повірити в маячню яку самі ж придумали, і про яку точно знали що це маячня. З коспірологами зрозуміло, а ці чому?

Прямої відповіді автор не дає, хоча й велика частина тексту присвячена дослідженню життя самого віруючого з цих трьох персонажа. Але ось на що можна звернути увагу: спосіб сприйняття світу цими людьми, великою мірою, грунтується на загальній ерудиції, інтуїції й накопиченні фактів. За рахунок ерудиції, формується інтуїція яка допомагає інтерпретувати факти в заданому напрямку. Вони вочевидь знають про формальну логіку й науковий метод, і можуть цими інструментами користуватися за потреби, але це не основа, не база і не грунт. Основний їх метод ірраціональний. Це як штучний інтелект: якщо натренувати його на великому масиві даних, є шанс що він буде видавати щось адекватне, більше даних - більше шансів. Так і ці інтелектуали: вони накопичують знання, і є шанс що те що вони будуть генерувати на основі цього знання буде адекватним, не тому що метод генерації правильний, не тому що є якісь перевірки адекватності, reality check, контрольні суми, повторювані експерименти, а тому що.. ну вони ж розумні люди. Одні розумні люди пишуть філософські трактати, інші праці з історії, психології, літературознавства, але якщо їх з тими ж методами генерації контенту штовхнути в напрямку езотерики, то… також буде результат. Більш того, знайдуться ті хто в цей результат повірить. Отака от вона криза інтелектуалізму.

Примушує в котрий раз задуматись а наскільки адекватні власне серйозні інтелектуальні праці, які також про пошук зв’язків, символів, знаків чи банального сенсу буття, просто беграунд трохи інший. Публічні інтелектуали які з екранів розповідають про “закони історії”, насправді, не так вже й далеко відійшли від тамплієрів і Святого Грааля. Ця книга - це не тільки стьоб над конспірологами. Це ще великий привіт всім хто забороняє мені, недостатньо освіченому бидлу, копирсатися в носі.

Джозеф Кемпбелл. Тисячоликий герой

Автор намагається зібрати релігії, міфи, казки, ритуали під парасольку єдиного “мономіфу” і інтерпретувати результат з позицій [нехай буде, дуже грубо] психоаналізу. Перше - цікаво, друге - не дуже.

Всі історії створені людством схожі одна на одну, всі епічні історії - тим більше, в них можна виділити окремі елементи: події, випробування, які так чи інакше переживає герой. Книга насичена прикладами схожих елементів з різних культур, є спроба класифікувати ці елементи і вибудувати загальну модель “шляху героя”, можна легко згадати і почати пристосувати власні приклади з того що наплодила масова культура за останні десятиліття - вони непогано вкладаються в цю схему (хоча це не є аргументом на користь універсальності/адекватності/правильності схеми, більш того дещо є прямим наслідком її існування).

Спроба інтерпретації “метаміфу” за допомогою символіки Фрейда/Юнга і ко - таке собі. З того шо приходило на думку під час читання, єдиний кут зору під яким я готовий це сприймати, це якщо уявити що “світ Фрейда/Юнга” - це такий собі фентезі світ, де оте все - правда. Ну типу можна будувати фентезі світ на основі твердження “історії про вампірів - це правда”, а можна побудувати світ де сигара - це фалічний символ, а потрапляння героя в середину кита - це інцест. Чому б і ні. І оскільки ми будуємо новий світ, то логіку трансформації одного в інше пояснювати не треба, “я художник - я так бачу”, це прибирає основне питання: “а чому ви вирішили що це правда?” І додаткове: “а які правила цих трансформацій? Можна самостійно прослідкувати ці карколомні перетворення?”.

Тобто якщо уявити що ми беремо “мономіф” і намагаємось на основі нього сконструювати ще один, набагато більш абстрактний, на основі символів, а на основі цього - ще один, з метафізичною інтерпретацією, і все це відбувається в рамках вигаданого нами світу - нема проблем. Це дуже складний ментальний експеримент, та може кому цікаво. Але як тільки ми переходимо від вигаданого світу в реальний, і нам кажуть що “десь так воно насправді і було”, і на основі цього ще й починають розповідати про далекоглядні наслідки для індивіда і суспільства, то відразу постає купа питань, на які у автора відповідей нема і бути не може.

Йоганнес Вільгельм Єнсен. Падіння короля

 Я в шоці. Не знаю нахіба я це дочитував. Переклад українською від Ірини Папи, Якабу 2024р - це знущання. Таке враження що книгу розділили на кілька частин між студентами і вони в якості домашнього завдання перекладали. Хтось вдало, хтось відверто халтурив. Потім шматки склеїли до купи і без жодної редактури видали. Можливо додатковим завданням було написати примітки. (Тому деякі примітки відверто некоректні, деякі розташовані не там де ви перше трапляєте назву чи ім’я а десь далі.) Якщо оригінал загнати в Google Translate якість буде не на багато гірша, а іноді буде навіть зрозуміліше (я перевіряв), але то автоматичний переклад з однієї не самої розповсюдженої мови на іншу не саму розповсюджену мову, скоріше за все через третю (розповсюджену) мову. Особливо бісить що видання фінансується ЄС: гроші брали на хорошу справу, але замість адекватного видання отримали незрозуміло що.

В анотації пишуть шо перекладачка працює в УКУ, я якось був кращої думки про цей навчальний заклад. Якщо викладач може взяти і видати таку халтуру - не уявляю чому вона може вчити на кафедрі історії. Ось навіть про історію: сторінка 80, глава починається з “У 1500 році...”, далі по тексту час не зміщується, перегортаємо на сторінку 82, і до слів “А теперішня війна вже йшла своїм ходом” перекладачка ставить примітку “Графська війна: 1534-36”, і рівно за цим реченням починається опис битви при Геммінгштедті, 1500 року. Це рівень викладача кафедри історії УКУ? Не могти знайти за датою на попередній сторінці і дуже специфічним описом про яку війну і про яку битву йдеться? І це не випадкова помилка, таких приколів декілька.

Важко оцінити текст, він спаплюжений перекладачкою і не виправлений редакторкою. Це не літературний переклад, це підстрочник, який потім треба конвертувати в нормальний переклад. Читати/купляти не рекомендую.

Сама ж книга переносить нас в Данію початку XVI століття де точаться війни і боротьба за владу. Криваво, жорстоко, іноді дуже криваво і дуже жорстоко. На цьому фоні колишній студент подається на військову службу, стає свідком більшості знакових для Данії подій і водить дружбу з відомими особами, включаючи короля Кристіана II. Особиста історія в чомусь схожа на історію держави, не з приємних. З адекватним перекладом могло б бути дуже навіть ок.

Луї-Фердінан Селін. Війна

 Під час війни суспільство переходить в досить таки дивний режим, коли, зменшуючи шанси на виживання кожного окремого члена суспільства, і значно зменшуючи шанси на виживання окремих соціальних груп (наприклад чоловіків 25-60), воно намагається збільшити шанси на виживання усієї спільноти як такої. Це суперечлива і несправедлива механіка, логіка якої певною мірою виправдана з точки зору суспільства, але з точки зору окремого індивіда може перетворитись на цілком справедливе переконання що всі навколо хочуть мене вбити, або принаймні поставити в такі умови в яких шанси на моє особисте виживання будуть дуже малими.

Якщо ви відчуваєте в собі супергеройські настрої, або ж вам просто з раннього дитинства пояснювали щось про унікальність кожної людини і плекали небажання змішуватись з натовпом, то тут виникає привід для романтичного бунту “один проти всіх”, протесту проти несправедливості, “левіафанності” держави, чи чогось такого.

Якщо ж вам увесь час пояснювали що ти ніхто і звати тебе ніяк, та й без усякої війни ваші шанси на нормальне щасливе життя були не дуже, то тепер вами буде володіти дивна суміш страху, апатії і бажання помститися співгромадянам (бо ті хто позбавив вас шансів на щастя, тепер ще й вбити вас хочуть). Але оскільки помста - це також з категорій того широкого, всеохопного, романтичного, то тут вона перетворюється в “нагадити”, “трохи нажитися”, “трохи потоптатися по оточуючих”, “вкрасти трохи насолоди, яка тобі не мала б належати”. Потім сидіти в кутку і боятися що прийде відплата, і далі по колу. Десь таким і є світ Селіна. Несправедливий, але з відсутністю конфлікту супроти несправедливості, а радше з інстинктивними реакціями які дозволяють продовжити існування і компенсаціями своїх травм, травмами що ти їх спричиняєш іншим. Дуже негероїчно, але й герої - то виключення, а не правило.

“Війна” в цьому не дуже відрізняється від початку “Подорожі на край ночі”. Власне виникає враження, що це альтернативний варіант початку “Подорожі..”, більш жорсткіший, з трохи зміщеним кутом зору. Але оскільки це нещодавно знайдений рукопис, який не був опублікований за життя автора, то тут можна тільки здогадуватися що це мало б бути.

Dan Simmons. The Fifth Heart

 Якщо коротко: Шерлок Холмс і Генрі Джеймс [письменник] рятують світ, або Америку, або.. щось чи когось таки рятують, якісь загадки розгадують: важливий скоріше не результат, а процес.

Результат здебільшого очікуваний, тут не має оцього стандартного детективного, коли на середині книги здогадуєшся а хто ж саме вбивця, і потім чекаєш ще триста сторінок щоб або сказати “а, ну я так і думав”, або з подивом закричати “ну зовсім неочікувано, оце автор закрутив, я б ніколи не здогадався”. Розв’язка приходить в той момент коли вона вже не дуже цікава, можна за 10-20-30-40 сторінок до кінця спокійно йти спати, і особливо мучитись тим “ну що ж там, чим все закінчилось” не будеш. Здебільшого це все таки про пригоди (vs. розслідування) Шерлока Холмса, так ніби про них писав Генрі Джеймс, у якого іноді відбирав друкарську машинку Гай Річі для того щоб прописати екшн сцени, бо де Генрі Джеймс, а де екшн.

Шерлок Холмс тут - це вже не той Шерлок, про якого писав Конан Дойл, це скоріше результат осмислення, переосмислення і перепереосмислення цього образу масовою культурою, з загнаними під збільшуване скло, роздутими до абсолютної упізнаваності елементами оригінального твору. Не дивно що головне філософське питання яке ставить собі Холмс увесь час: “Я справжній, чи я вигадка Ватсона? Чи ми з Ватсоном - вигадка Конана Дойла?”. І не дивно що єдиний герой твору який увесь час намагається допомогти з відповіддю на це питання - Марк Твен, “образ” якого також за останні сто років зазнав трансформації - з такого собі Семюеля Клеменса, письменника, в цілком самостійний образ тієї ж таки масової культури.

Книга прикольна деталями: епізодами, мікроепіздоами, сценами, діалогами, мікроповоротами сюжету. Є можливість поблукати Вашингтоном і іншими американськими містами наприкінці XIX століття. Переважна більшість героїв - реальні люди, або ж відомі персонажі Конана Дойла. Сюжет - це скоріше фон для того щоб розповідь могла відбутись.

Лі Бардуґо. Дев’ятий Дім

 Неоднозначні враження. Здебільшого позитивні, але розсипані по дуже довгій шкалі позитиву. Від “ок, один раз я це якось домучу" до “не шедевр, але прикольно”.

В мене було очікування що це буде Єльський Університет і магія, а виявилося що не зовсім так. Університет дійсно присутній, але трохи “фончиком”. Дії могли б відбуватись в будь якій іншій закритій громаді - це нічого б особливо не змінило. Фактично з двох основних функцій університету: освіти і досліджень тут не проявляється жодна і жодна не має великого впливу ні на що. Пролазить лише “університет, як засіб встановлення звʼязків, які будуть мати вплив на все подальше життя і карʼєру”, все інше подане як “ну там студенти, гуртожитки, студентське життя.. ви самі про все це знаєте, що я буду довго розводитись”.

Магія також ніби присутня, і також скоріше як “.. ну там магія, чаклують, варять зілля, все як у всіх”. Хоча основний сюжет напряму завʼязаний на основи які дають “магічному світу” можливість існувати, якогось системного опису цього світу нема, через те що основна інформація про “магічний світ” подана з думок головної героїні, яка очевидно не схильна до якихось системних роздумів. І це поступово трансформується просто в те що головна роль магії - затуляти сюжетні діри. “Це зробити не можливо” - “Пффф для цього є магія” - “Ооо, тут настільки сильна магія?” - “Ну не те щоб сильна, але от тут взагалі без проблем, може трохи повоняє гнилим листям” - і так декілька раз в різних ситуаціях. Основних правил: що зя, шо нізя і яка цьому ціна так і не стає зрозуміло.

Що ж тоді є, якщо університет і магія мають другорядні ролі? Є містичний трилер/детектив, з купою флешбеків, трилерна частина якого будується в основному на аудіо-візуальних ефектах. Був би непоганий серіал з елементами жахастика. Ефекти присутні щоб читач не заснув поки буде пробиратись через купу флешбеків - трохи допомагає.

Флешбеки власне не особливо відрізняються від того як прописані університет чи магія: героїня - наркоманка з Лос-Анжелесу: “ну ви знаєте як там в Лос-Анжелесі у наркоманів, що я буду довго розводитись”, герой - багатий хлопчина який розісрався з батьками: “ви ж знаєте які вони багаті хлопці що сруться з батьками, … що ж я буду от тут довго…”. Теоретично воно б мало “залучити” читача в історію, зблизити з героями, змусити співпереживати, але якось не діє.

Кінець зводить все до купи, як і повинно було б бути, тут все логічно, нема питань.. звичайно якщо у вас вистачить терпіння продертися через перші 200-300 сторінок.

Вільям Сомерсет Моем. Тягар пристрастей людських

“Якщо вам десь від 16 до 25 років: ваші думки - дурня, ваші плани - дурня, ваші друзі - телепні, такі самі як ви, ваші авторитети - невдахи. Єдине що ви повинні робити - мовчати і слухати. Слухати, мовчати і виконувати те що кажуть старші, інакше будете лікті кусати, а ніхто вже не допоможе.” - десь приблизно з такою промовою я бачу автора, кожен раз коли він забирає мікрофон у оповідача чи екранний час у головного героя, для того щоб підбити “проміжні підсумки” або висловити свою авторитетну думку з приводу того що відбувається. Іноді складається враження що все це було написане лише заради того щоб автор мав змогу покусати лікті головному герою (бо герою якось пофігу, насправді) і іноді автор настільки заглиблюється в цю розвагу що й не помічає як обглодує ті лікті по самі кістки.

Історія дуже проста: головний герой рано втрачає батьків і його вихованням займаються дядько з тіткою, віруюча немолода пара, яка своїх власних дітей ніколи не мала. Батьки залишають дуже невеликий спадок, який теоретично міг би дозволити отримати освіту і професію яка буде приносити гроші. Фактично всю першу половину книги герой буде шукати себе і обирати чим би таким зайнятися, всю другу половину книги - буде шукати дружину, в обох випадках методом спроб і помилок, на фоні певних фінансових негараздів. Не автобіографія, але деякі частини оповіді автобіографічні.

Ця часткова автобіографічність часто шкодить, дуже сильно розмиваючи головного героя: іноді він - окрема “особистість”, іноді - це те що думає про нього автор, іноді - сам автор, іноді те що автор думає сам про себе, всі четверо частково перетинаються і можливо дуже схожі між собою, але так і не стають єдиним цілим.

Наприклад: головний герой росте самітником, дуже рано відкриває для себе світ книжок, автор розводиться довгим монологом про те наскільки це чудовий світ, і наскільки це дієвий засіб втечі, і як сильно він вплинув на все подальше життя, і якого надзвичайного інтелектуала зробили книжки з головного героя. Час від часу в різних комбінаціях ці мантри повторюються. При цьому, фактично, чи не єдина книга яка дійсно вплинула на головного героя по сюжету і до якої він повертається декілька разів: якийсь жахливий бульварний роман про життя мистецької богеми в Парижі, і прокачаного книжками інтелекту не вистачає на те щоб зрозуміти що це великою мірою романтична вигадка. Весь інший час: іноді герой читає, іноді не читає, але не те не інше ніяк не впливає ні на що, просто згадка в тексті що через чергову серію любовних пригод герой маже нічого не читав. Тим часом: жоден з тих з ким головний герой знайомиться не заводить з ним дружбу тому що він - розумна начитана молода людина з якою приємно поспілкуватися: багато персонажів з якими цікаво головному герою, але от чому іншим цікаво з ним - жодної згадки. Здається, що читання є в тексті - тому що автор любив читати [став письменником, написав багато книг], але вписати це в характер головного героя і в сюжет так щоб це не було пришите білими нитками не вийшло.

Або наприклад: герой - самітник, він ріс самітником у дядька с тіткою, був самітником в школі, знову ж таки звик знаходити собі компанію в книжках… і ось в якийсь момент він опиняється сам-один в Лондоні і… починає страждати від самотності. Але це не трансформація, потім він буде знову самотністю насолоджуватись.

Або: герой клишоногий, попереджає всіх хто пропонує йому прогулятися що дуже повільно ходить, на цьому побудовані майже всі діалоги-знайомства з новими людьми, а потім зʼясовується що він же ж дуже добре грає в теніс. Сомерсет Моем заїкався, очевидно свою ваду - заїкання, він замінив на клишоногість у головного героя, але теніс викидати не хотілося. Хоча теніс має незначну епізодичну роль, і якби там замість тенісу була гра в карти - нічого б не змінилося.

І так далі: дуже багато протиріч, роздвоєння, розтроєння, розмноження особистости головного героя, на кожному кроці, без очевидних причин, так що в решті-решт дуже важко уявити хто ж він такий і реконструювати в своїй голові якийсь єдиний цільний образ.

Можна звичайно припустити що автор настільки геніальний і зміг настільки глибоко описати всю багатогранність людської натури, що не кожен це осягне. Охоче в це вірю. Без проблем. Але, разом з цією чи то багатогранною чи то шизоїдною особистістю головного героя, існує абсолютно карикатурний головний жіночий образ. Цей головний жіночий образ займає добру третину книги, більш ніж будь-хто інший крім власне головного героя, цілком і повністю описується декількома словами: “хитра, меркантильна і бездушна тварюка”. Ніякої неоднозначності чи глибини. Треба була для сюжету гадюка у жіночій подобі - автор її створив, нічого зайвого, нічого людяного. Інші персонажі такі ж самі: досить компактно, функціонально і зрозуміло, можливо не настільки карикатурно, ну то таке.

Крім шизоїдності головного героя, довгий час я не міг зрозуміти назву. “Тягар пристрастей людських” - звучить красиво, але … а де власне пристрасті? Наскільки я можу здогадатися: переклад назви - це калька з російської, в оригіналі і в перекладах іншими мовами ні “тягар” ні “пристрасті” не фігурують. “Пристрасті” в назві починають набувати якийсь сенс, якщо допустити що це більше схоже “пристрасть до алкоголю”, ніж на “пристрасть що виникає між людьми”, тобто пристрасть як залежність або одержимість. Можна припустити що це така собі спроба дослідження автором одержимостей властивим молодим людям і їх згубному впливу. Хоча дослідження дуже поверхове і написане скоріше щоб засудити, ніж для того щоб розкрити.

Примітивний приклад. Ви дивитесь презентацію нового iPhone. Хоча “новий” не так вже й сильно відрізняється від старого, і мозок вам говорить що старий може ще декілька років спокійно працювати, десь в глибині підсвідомості зароджується “хочу!”. Між датою презентації і тим коли нові телефони з’являються в продажу проходить якийсь час: місяць, два, увесь цей час ви дивитесь якісь огляди, читаєте новини, облизуєтеся на нову іграшку, і всередині у вас точиться боротьба між “мммм. Хочу! Дуже хочу! ” і "нафіг воно тобі треба, гроші на вітер, війна на дворі, краще задонать ото все”. З плином часу “Хочу!” перетворюється в певну маніакальну одержимість, і не хоче слухати доводи логіки. Потім телефони зʼявляються в магазинах, боротьба всередині продовжується. В решті-решт в якийсь момент одержимість переростає в “нічого не можу більше робити, хочу нову іграшку!” - логіка опускає руки “$лять, роби шо хочеш, сподіваюсь попустить і ти повернешся до нормального стану”, і новий iPhone їде до вас з модного інтернет магазину на “нову пошту”. “Хочу!” - втішене, відступає, і на сцену пролазить “і от нафіга”, воно багатолике “і тобі не стидно зараз такі гроші витрачати?”, “можна ж було якось і обійтись?” - з пошти додому ти приносиш те що ще недавно так сильно хотів вже якось не дуже задоволеним. Починаєш користуватися, захоплення не стається, виявляється що таки так, не сильно то все відрізняється від того що було, … Сомерсет Моем, може ти й мені трохи лікті покусаєш, для профілактики? Потихеньку все якось заспокоюється… до наступного разу.

От якщо уявити собі цей приклад. То в книзі з цього всього процесу буде згадано “презентацію нового iPhone” (тобто зародження ідеї) і потім певний час з неоднозначними враженнями герой буде ним користуватися. Всі інші елементи процесу пропущені. Між першим “хочу!” і “ось уже герой копирсається у наслідках свого наступного навʼязливого стану” або пустота або швидка перемотка, без внутрішніх переживань і отієї всієї вашої психології. Очевидно що у самітника-інтелекутала схильного до самоаналізу немає внутрішнього життя (-: .

Повертаючись до початку: можливо це зроблено спеціально, щоб додатково підкреслити: замість того щоб кидатись з боку в бік, захоплюватись новими ідеями, експериментувати… замість цього всього “ви повинні мовчати, слухати і виконувати”. В решті-решт, роман писався під час Першої Світової, і от ця риторика “старші люди/вчителі/уряд/держава краще за вас молодих людей знають що вам робити і як і за що вмирати” була частиною військової пропаганди якою накачували молодь до і під час війни, власне “втрачене покоління” якраз виникло на уламках цієї пропаганди. Образ шкільного вчителя який заливає патріотизм в вуха довірливих школярів дуже розповсюджений в міжвоєнній літературі. Може бути що Сомерсет Моем якраз був з іншого боку, на боці того самого вчителя, тобто скоріше за “можем повторіть” ніж за “never again“.

Не можу сказати що це варто читати. Є підозра що інші книги автора можуть бути набагато більш адекватними і цікавими (або я просто себе втішаю бо в мене є ще дві, а це перше знайомство точно не було приємним).

—

Книга має 122 розділи на 767-ми сторінках, відповідно кожен розділ досить маленький: 5-7 сторінок. Як правило: один розділ - один мікро-епізод. Суто з такої структури, виглядає так що це швидка, динамічна оповідь, а потім ти розумієш що не дивлячись на те що постійно щось відбувається, глобально нічого не змінюється дуже довгий час. Виникає такий собі розсинхрон між швидкістю тексту і швидкістю часу в оповіді, і тому іноді стає дуже дуже дуже нудно.

—

Особливості видання від Bookchef/2023: багато одруківок (як правило я не помічаю ні власні, ні чужі, тому якщо вже я трохи помітив, то їх там може бути прям дуже дуже багато), відверто дивні примітки чи то перекладача, чи то редактора. Примітки які зроблені просто “щоб було” - це власне не новина, але тут іноді примітки стосуються не того контексту який мав на увазі автор - оце дивує, невже настільки було всеодно, що не звернули увагу на те що ви намагаєтесь пояснити щось геть інше, що не стосується власне тексту.

Стівен Фрай. Герої.

 В цій книзі є такий момент, коли Ясон і його команда, яких за імʼям корабля назвали “аргонавтами”, після довгих приготувань, в решті-решт підіймаються на борт, і відпливають у свій круїз до Грузії за золотим руном. Рівень моїх знань про їх подорож до прочитання був приблизно такий: здається був у грецьких міфах такий собі Ясон, були ще такі собі аргонавти і якісь чуваки плавали за золотим руном (і хто його знає що воно те “руно” насправді таке), але в єдину історію вони якось в голові не складалися, просто якісь відокремлені факти. Тобто якщо б я розгадував кросворд і там було питання “а як називали тих панів що плавали за золотим руном” - без додаткових підказок я навряд вписав би в потрібні клітинки “аргонавти”. - Чому не “руноністи” які-небудь, наприклад?

Але, зараз читаючи про відплиття цієї дивної експедиції - я згадав що саме про це відплиття дуже-дуже давно я вже читав. В цей момент насправді нічого особливого не стається, крім суто технічних моментів, необхідних щоб… рушити на човні по морю, і запамʼятався він мені не подіями, а тим що колись я починав читати про цю подорож декілька раз, але просунутися далі так і не зміг, бо чи не після першого ж абзацу ставало нудно. “… і вони попливли від рідних берегів” - “добре, пливіть собі, а я піду краще посплю”. Так от: оповідь Фрая, на відміну від того що нам колись задавали читати - не нудна, а історія подорожі аргонавтів дуже навіть цікава, особливо з урахуванням “специфічної” діяльності Медеї у всій цій вакханалії (ще одна персонажка міфів про яку мені було відоме тільки ім’я).

Книга будується на декількох, великою мірою відокремлених, розповідях про окремих героїв, які автор намагався, наскільки це взагалі можливо, пов’язати хронологічно і певною мірою драматургічно. Починається все з життєписів Персея, Геракла та Беллерофонта, досить таки схожих. Добру половину подвигів Геракла важко відрізнити один від одного: була якась тварюка, Геракл її чи то вбив, чи привів її живою до “замовника”, та й все по тому, “вільна каса, наступний будь-ласка”. Якщо додати до цього Персея й Беллерофонта, то буде майже суцільна історія вбивств якихось потвор, най-най-найстрашніших і най-най-найнебезпечніших в усьому відомому світі. В якийсь момент цих тварюк і героїв вже важко стає відрізняти. Але потім на сцену виходить музикант Орфей, історії стають більш різноманітними, а жіночі персонажі додають варіативности щодо мотивів і способів вбивств, якими так перенасичена героїчна доба. В решті все доходить до кульмінації десь в районі оповіді про Едипа, з Тесеєм на закуску.

Крім нудних історій шкільні уроки літератури запам’ятовуються ще отими вічними питаннями “що хотів сказати автор?”, “чому нас вчить ця історія?”. І звичайно варіанти “нічого не хотів” і “нічому не вчить”, навіть якщо вони є найбільш очевидними, не підходять, - це ж школа в решті-решт, тут все повинно вчити, тому сидіть і думайте що мудрий грецький народ…., поки не придумаєте - нікуди не підете, дзвінок для вчителя.

Ми нещодавно на власному, нажаль, досвіді спостерігали виникнення міфічного героя - “Привида Києва”, і навіть міфічної істоти - пса Патрона. “Привида...” як тепер кажуть ніколи не існувало як окремої людини, це збірний образ, який надихав, вселяв надію у досить скрутний час. Пес Патрон, навпаки, цілком реальний, існує у вигляди окремого пса, також певною мірою був для когось променем світла серед суцільної темряви. Я не ставлю між цими двома міфічними образами знака дорівнює, вони дуже різні, але очевидно обидва стали героями міфів про цю війну, і наша власна здатність міфологізувати настільки різних персонажів може щось сказати про те наскільки випадковим може бути те що колись уособили який-небудь Геракл чи Калідонський кабан. Більш того, і історія “Привида..”, і історія Патрона не є “моральними” історіями, в яких “автор” збирався щось сказати, чи чомусь навчити. Проте це не означає що конкретний оповідач не може додати до оповіді якусь мораль, чи ідею, як он Фройд колись настільки вдало переповів історію Едипа, що тепер ми знаємо перш за все його версію, хоча в міфах все було зовсім не так.

Андре Жід. Іммораліст

 

Молодий, достатньо заможний пан грається в науку, філософію, подружнє життя, кохання, подорожі і ведення господарства свого панського маєтку. І наче все добре, але якось не те, ще чогось хочеться, щось трохи муляє, але не так щоб прям схопився і побіг щось робити, а так, трохи ліниво муляє, “добре було б звичайно, але ну нє, то й нє”. Не те не се, коротше. “Паризький сплін”, на фоні пейзажів Італії, французької колоніальної Африки (які дуже схожі на такі ж у Камю) та Нормандії. Від назви чекаєш прям чогось радикального, а все дуже мило, спокійно, іноді навіть наївно.

Джозеф Конрад/Форд Медокс Геффер. Спадкоємці. Природа злочину

 Мабуть не найкраща ідея починати знайомство з творчістю Джозефа Конрада з творів написаних у співавторстві. Та вийшло як вийшло. Знайомство суперечливе.

Спадкоємці. Молодий письменник-початківець знайомиться з жінкою, яка каже що вона прибула з Четвертого Виміру, і головна її мета і мета “людей” її раси - захопити землю. Британія, кінець XIX-початок XX століття: політичні ігри, кінець Вікторіанської доби й традиційної моралі, зародження нового мистецтва, спіритичні спілки, Герберт Велс щойно написав “Війну світів”, а Зігмунд Фройд робить популярним психоаналіз. Оповідь може рухатись в будь-якому напрямку, а може й не в одному, і повинно було б бути цікаво. Звичайно, прибульці що розмахують світловими мечами і психічно хвора людина що думає про себе як про прибульця - це трохи різні “цікаво”, але чому б і ні. Власне інтрига того що це за прибульці такі тримається так само довго як і те як же це все закінчиться. Історія прикольна. Але…

… але. У весь час поки читав я думав що це “… але наскільки ж погано вона написана”, тільки потім зрозумів що це “… але наскільки ж погано вона перекладена”. Чомусь навіть в голову не приходило. Автори очевидно гралися з мовою, вона у них швидка, виразна, іноді замість повних речень, особливо в діалогах, можуть бути просто окремі шматки фраз etc. Переклад це певною мірою вбив, перекладач розривався між швидкими діалогами, “стандартним” середнім літературним текстом і подекуди: “не дуже замислювався, хай буде шо буде, пофігу, пʼятий том, хто його буде читати”.

Простий приклад, перша сторінка, самий початок:

“Ideas,” she said. “Oh, as for ideas—”

“Well?” I hazarded, “as for ideas—?”

- Ідеали, - сказала вона.- Ох, якщо мова про ідеали…

- І що ж, якщо мова про ідеали? - насмілився втрутитись я.

Англійською: дуже типова ситуація, коли ми с запитанням повторюємо останню фразу співрозмовника, який довго її не закінчує. Українською так також роблять. “Well” - тут майже не несе контексту, а от “І що ж”, трохи додаткового контексту несе і перетворює це запитання через останню недосказану фразу на.. цілком закінчене речення, з безглуздим повтором. Могло б, наприклад, бути “Отже, якщо мова про ідеали?…”. Ну й “Oh”, и “Ох” не дивлячись на абсолютну подібність трохи все-таки відрізняються, і “втрутитись” можливо не кращий вибір синоніму, якщо мова йде про діалог.

Або от:

“She made a motion with her head—half negative, half contemptuous.”

“Вона відповіла напівзаперечним і напівзневажливим рухом голови”.

Ups, трохи скинули швидкість, хай буде стандартна мова, нафіг оці зміни порядку слів. Ups, трохи змістили акценти, хоча далі автори будуть продовжувати концентрувати увагу на її “напів-…” поведінці (прибулиця, Четветий Вимір, etc) і тут скоріше за все порядок слів такий щоб звернути на це увагу читача. Вони читали цей текст вголос (про це є в обох передмовах від авторів)- текст вкінці відділявся паузою. Що там виділяється в перекладі? - факт руху головою? Дякую, дуже дякую.

“In conversations of any length one of the parties assumes the superiority—superiority of rank, intellectual or social.”

“У розмовах будь-якої тривалості одна зі сторін набуває вищості - вищості становища, інтелекту або суспільного стану”.

“Становище” і “суспільний стан” це просто таки одне й те саме. В оригіналі це “intellectual [rank] or social [rank]”, там нема третього пункту. Знову ж: динаміка змінена, акценти змінені, та ще й якась фігня суто за сенсом, дописали щоб було красівше, три краще ніж два, а сім - краще ніж шість - запитайте у блогерів.

Я не перекладач, не філолог, і взагалі не можу нормально писати жодною мовою (-:, але думка з дивану така: скоріше за все питання “чому ж воно так погано написано” при прочитанні оригіналу не стояло б. Хоча були б інші проблеми, бо це трохи не та англійська яку я використовую щодня. В школі в мене була стандартна оцінка за твори: зміст - 5, граматика - 2, от тут десь так само: зміст - 5, переклад - 1, середнє - 3.

Природа злочину. Це маленька лірично-філософська історія в листах про закоханого трохи-шахрая. Можна прочитати, може навіть трохи запамʼятатися, але нічого особливого.

Франц Кафка. Процес.

 Згадалося під час читання - не знаю чи є зараз таке, скоріш за все є, хоча можливо стало трохи краще: коли ми вивчали право, економіку, соціологію, чи щось таке в школі чи універі, у програмі завжди траплялася тема по типу: “розвиток поглядів про державу і право в Україні”. І незалежно від того про погляди на що саме йдеться, оповідь неодмінно містила погляди на це Т.Г. Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка, виявлялося що вони думали про геть усе на світі і чомусь це було дуже важливо для формування юридичної, економічної, політичної, соціологічної, etc думки. Цілком радянська традиція, де не те що в якихось гуманітарних дисциплінах… а можна було відкрити підручник з вищої математики, чи фізики, і не дивлячись на те що 500 сторінок там будуть лише формули і пояснення до них, в передмову неодмінно вставляли цитати з Лєніна і рішень чергового зʼїзду КПРС. Чому про це згадалося: тому що “Процес" - це певною мірою ілюстрація того як воно насправді виглядає коли автор у художній формі описує своє сприйняття державних інституцій,… а не оте от натягування сови на глобус з підручників “бо треба щось написати, а сильно занурюватись в тему не хочеться”.

В книзі декілька рівнів абсурду, безперечно “юридичний” абсурд є найпомітнішим, хоча в той же час, можливо, найнеабсурдніший. Замість таємничої “організації”, що є такою собі державою в державі, можна підставити будь-яку більш-менш помітну державну інституцію і не буде зрозуміло “це все ще абсурд, чи уже сатира, причому дуже близька до реальності”, присутні художні перебільшення, але в цілому десь так воно і є насправді. Так ніби головного героя з’їв Левіафан імені Томаса Гоббса , і він блукає його внутрішніми органами з дрібними клерками, адвокатами, різноманітними “рєшалами”, з такими самими зʼїденими як і він сам, на різних стадіях перетравлення, і намагається [разом з читачем] зрозуміти а що це таке і як воно взагалі працює.

Інші очевидні рівні абсурду це власне сюжет з різкою, ірреальною зміною “картинок” і дії самого головного героя. Принцип “якщо на стіні висить рушниця - обовʼязково пролунає постріл” тут не працює. Скоріше: спочатку пролунає постріл, потім на сцені зʼявиться холодильник, який там начебто завжди був, і в його морозильний камері знайдеться рушниця. Причому це нікого не здивує. Це все нагадує сон, подекуди еротичний. Можливо тому епізоди власне зі снами автор або недописав, або викреслив: навіщо “реальні” сни, якщо весь текст - це ніби запис сну, а сни в снах - це вже якийсь Inception, зайве воно тут.

Поки що єдина книга, в якій цікаво читати примітки з тим що закреслив автор, або з недописаними розділами, що не увійшли в канонічний варіант основного текста (роман видано посмертно, з чернеток, навіть послідовність розділів - це інтерпретація Макса Брода): прям дуже впадає в вічі як Кафка “викреслює логіку” з оповіді, або як його заносить в “нормальну” розлогу історію, але він її не дописує, бо якось не ліпиться нормальна розлога історія в скупий, химерний і водночас досить динамічний текст.

Генрик Сенкевич. Хрестоносці

 Насправді, не сильно відрізняється від фентезі: королі, князі, рицарі, дами серця, пригоди, погоні, битви, і мирне населення яке страждає поки пани зʼясовують у кого пірʼя на шоломі довше, але кому до того є якесь діло. Магії нема, але є магічне мислення. Єдине що: деяких персонажів і події можна загуглити і дізнатися більше, але в цьому випадку це може й трохи сумнівний бонус.

1385р - Кревська Унія: Польща і Велике Князівство Литовське домовляються про утворення такої собі “Союзної держави”, на ”віки вічні”. Польська королева Ядвіга виходить заміж за Великого Князя Литовського Ягайла, Ягайло стає королем польським, Литва окатоличується. В Литві не всі в захваті від такого обʼєднання, починається громадянська війна, яка підносить в якості лідера двоюрідного брата Ягайла Вітовта. В решті-решт брати якось домовляються. Формально визнаючи себе васалом Польщі, Велике Князівство Литовське продовжує своє існування як незалежної держави ще на майже 200 років до утворення Речі Посполитої (Люблінська унія, 1569р). Більш того: завдяки бурхливій політичний і військовій діяльності Вітовта, що забирав під свій контроль все що погано лежало, Велике Князівство Литовське стає найбільшою державою Європи. В той же самий час на півночі тодішньої Польщі і ВКЛ тривають перманентні прикордонні конфлікти з Тевтонським Орденом.

Суттєва проблема Європи тих часів: різного роду знаті стало набагато більше ніж територій і титулів. Перший син успадковував за батьком землю й титул, а от інші мали лише красиве прізвище з шляхетним префіксом, і, можливо, або освіту, або хоча б військові навички. Ті що мали освіту могли робити церковну карʼєру, а от куди податися з військовими навичками не завжди було зрозуміло, особливо якщо довго не було війни. Для того щоб якось позбавитись від натовпів навчених, озброєних бомжів з знатних європейських родин, видумали Хрестові походи. Майже всі не мали особливого успіху, а от мету зменшення популяції озброєних альфа-самців виконували бездоганно. Більшість Хрестових походів, звичайно, була на Близький Схід, за звільнення Гробу Господнього, але й були спроби пошукати кого там ще в Європі можна охрестити: так хрестоносці опинилися на узбережжі Балтики. І хоча хрестити на кінець XIV століття там вже не було кого, викурити звідти цей зброд було досить важко.

Де-факто, склалося дивне статус кво. Для того щоб або трохи розжитися “благородним грабунком” , або звитяжно загинути, західноєвропейським альфа-бомжам вже не треба було їхати до Єрусалиму, вони могли податися до держави Тевтонського ордену і приймати участь у прикордонних набігах на Польщу й Литву. В той же час польська дрібна шляхта з іншого боку кордону займалася приблизно тим самим, приблизно з тією ж метою. І там вже як Бог пошле. Західна Європа спостерігала за цим жабо-гадюкінгом з поп-корном і глибоким занепокоєнням, тут нічого нового. В решті-решт поляків і литвинів це дістало, сталася велика війна, Грюнвальдська битва (1410), де обʼєднані війська людей, ельфів, гномів… пардон: поляків, литовців, русинів, молдаван, чехів, татар, і ще багато-кого, розбили тевтонських рицарів, що поклало кінець могутності ордену. Хоча на повну скористатися наслідками перемоги поляки и литвини не змогли, і.. багато ще чого там потім було. Іронічно: покоцана держава тевтонського ордену, що в решті-решт вжалася до території маленького Прусського герцогства… зараз називається Калінінградською областю і є європейським анклавом рф. Пороблено там, чи що.

В будь-якому разі: приблизно таке історичне тло: від Кревської Унії до Грюнвальдської битви. Пам’ятаючи про те що це все ж “прикордонний жабо-гадюкінг”, основним мотиватором для більшості “благородних” героїв зі всіх боків в романі слугують три речі:

а) доїба…домахитися. Молода гаряча кров шляхетних пацанчиків, що живуть по рицарським понятіям, вимагає жертв. Навіть просто так.

b) нажива.

с) розгрібання наслідків перших двох пунктів.

Типова гопота. Так само як тоді головний герой давав обіцянку принести дамі серця пірʼїни з шоломів трьох німців, так зараз це було б "гопнути трьох лохів, з останніми iPhone”. Звичайно рицарська гопота мала більший вибір “колящє-рєжущіх”. Але суть та сама. Потім, випадково, гопнули мєнта шо прогулювався з “вором в законі” і попали на.. суд до короля. Десь так виглядає перша велика пригода головного героя. І продовжувати далі конвертувати “Хрестоносців” в умовний [вибачте] “Бандітскій Пітєрбург” от взагалі не важко, але я на цьому зупинюсь - не моя тема, не бачив жодної серії, “друзі розповідали”.

При цьому, не дивлячись на те що більшість подій - це по факту розборки високородних банд, поляки тут представлені як чисте добро, а тевтонці - як чисте зло, литвини - як м’ясо (“баби ще народять” - це цитата з роману). Якоюсь мірою це було очікувано, але все таки полякоцентризму місцями аж занадто багато, більш схоже на пропаганду, ніж на героїчний епос. Без цієї пропаганди обʼєм міг би бути десь на чверть меншим. І повертаючись до порівняння з фентезі: теж саме у видуманому фентезійному світі сприймалося б набагато легше, фентезійні історії часто будуються на казковому протистоянні “чистого добра” і “чистого зла”, це нормально. Але у Сенкевича і поляки і тевтонці діють як дуже-сильно-не-святі, це історично виправдано, і в той же час з одних він робить майже святих, а з інших друзів сатани (іноді буквально). Це єдине що не сподобалось, але не сподобалось дуже сильно, бо цим пронизаний весь текст.

Не дивлячись на попередній абзац: в цілому скоріше ок, ніж ні. Цікава, трохи трагічна пригодницька сюжетна лінія, цікаве історичне тло, дуже динамічно, точно не нудно.

Жорж Бернанос. Під сонцем сатани. Щоденник сільського кюре

 Дуже-дуже “католицькі” романи. Прямо десь на грані пропаганди католицизму. Чи скоріше: іноді здається що ось-ось автора прорве і він розповість все що він думає про усіх цих клятих безбожників. Правда, потім, досить швидко, попускає, до наступного разу. Але при цьому:

а) тексти не потребують якихось спеціальних знань для розуміння того що відбувається. Автор, так чи інакше, задає певний сеттинг з описом “підмножини” християнства, що важлива для розуміння оповіді, перетворюючи для не-католиків ці твори в таке собі дуже складне філософське фентезі, і потім розвиває сюжет і ідеї в рамках цього сетингу.

б) в той же час, все що відбувається, може мати цілком буденну, матеріалістичну трактовку, і цілком непогано пояснюється психіатричними діагнозами чи алкоголізмом.

—

Під сонцем сатани. Молодий селянин вирішує стати священником. Відверто невисокий інтелектуальний рівень і відсутність будь-яких талантів компенсуються у нього щирістю віри доведеною до фанатизму. Кар’єру в церковній ієрархії з такими вихідними даними зробити не вийде, а от таким собі “святим” він стає. Першою його “жертвою” в якості святого буде молода дівчина, яка з необачності завагітніла і в досить екстремальний спосіб цю проблему вирішила. Інші жертви - щось на кшталт експлуатації людського горя в битві екстрасенсів.

От там де в анотації сказано про боротьбу добра і зла - це саме про цей роман. Причому, за доброю традицією: боротьба добра і зла відбувається в душі, а за відсутністю можливості описати душу, автор описує галюцинації. На стороні зла тут Сатана, або його заступники, а на стороні добра… власне впертий [бо дурний] сільський священник. Бог - “у п’єсі не з’являється”, навіть у якості головного судді змагань. Сатана настільки підступний, що може “проявлятись” не тільки у формі якогось очевидного зла, а і в цілком “божественних” речах, як то в радості, благодаті, чи що там у нас ще як правило асоціюється с добром. Відповідно весь світ який ми бачимо - створений Сатаною, є маніпуляцією, і єдина можливість протистояти всьому цьому - це мучеництво. Можливо побачивши страждання Бог зверне на тебе увагу і забере до себе. Цікава концепція.

Кінець дуже змазаний. Після прям епічної битви добра і зла, накалу страстей, оцього всього, останні розділи автор чомусь перетворює в “сміхопанараму”, кидаючи “дрібні обідки” в сучасне суспільство. Виглядає дуже дивно, хоча і не сильно портить враження, тому що основну історію на той момент вже закінчено.

—

Щоденник сільського кюре. Також молодий селянин і також вирішує стати священником. На цей раз без галюцинацій, але з алкоголізмом. Власне всю книгу він: бухає, веде філософські диспути с колегами чи знайомими, намагається якось впорядкувати поточні справи парафії і записує це все в щоденник. В практичній площині - це історія швидкого розладу особистості під впливом щоденного вживання помітної дози алкоголю. Філософська частина - обмусолення проблеми соціальної нерівності, чи скоріше бідності, матеріальної і духовної. Сільский кюре зі своїми співрозмовниками то намагаються винайти концепцію такого собі християнського комунізму, то розуміють що це не буде працювати, то кажуть що страждання бідних - це те що приведе цих бідних до Раю, то намагаються придумати концепцію згідно з якою і багаті туди також потраплять - бо якщо ні, то хто буде церкву фінансувати.

—

В обох випадках: там є сюжет, досить виразний, можливо навіть цікавий, він займає помітне, але не основне місце в оповіді, все таки це більше філософські романи. Досить складні, але можна читати. Той випадок коли навіть якщо не сильно погоджуєшся з автором, не виникає бажання викинути книгу в сміття з формулюванням “та, якась дурня”. Книги видані в 2002-му році, все ще можна купити нові, трохи несправедливо.

Джонатан Свіфт. Оповідь про діжку та Історія Мартіна

 Приклад тролінгу зразка початку XVIII століття. Розлогий, з численними уклонами, поклонами, присіданнями, реверансами, помахами руками, коли важко втримати в голові думку, і не відразу розумієш як саме і кого ображає автор в даний момент тексту.

Як приклад - дуже ок, як щось більше - навряд. Основна історія крутиться навколо церковної Реформації і протистояння католиків, лютеран, кальвіністів, прибічників англіканської церкви, пуритан, пресвітеріан, гугенотів, і-може-ще-кого-забув-з-тих-що-згадані-в-оповіді, і просто знати що вони були - трохи замало щоб зрозуміти всі тонкощі. Нотатки допомагають, але як читальник ти скоріше залишаєшся спостерігачем за майстерністю автора, без занурення. Для занурення треба було б або жити в ті часи, або мати PhD з історії релігії. Теж саме великою мірою стосується і чисельних відступів (чи задовгої передмови, що розтягнута по всьому тексту), хоча деякі відступи частково торкаються зрозумілих і більш актуальних для нас речей.

Можна прочитати для загальної ерудиції, воно відносно невелике, але точно не легке чтиво. Схоже на початок в "Ім'я Рози" Умберто Еко, але автор не переповідає історію, а стібеться з неї: і здогадайся з чого він стібеться якщо ти про ті події лише краєм вуха чув (і не факт що саме про ті події, і не факт шо чув).

Кормак Маккарті. Кривавий Меридіан.

 Якщо ви залишите надкусане яблуко в музеї сучасного мистецтва, то у наступних відвідувачів можуть зʼявитися сумніви: це експонат, чи це хтось настільки захопився побаченим, що забув за перекус. А може й бути експонат, що символізує захоплених відвідувачів. Звичайно ж, можна угледіти й більш “традиційні” мотиви, яблука досить таки відзначилися в історії людської цивілізації: від того, самого першого, що колись з’їла Єва, до тих що намальовані на зворотній стороні вашого новітнього смартфона. І поступове почорніння того самого огризка в музеї може, наприклад, значити наростаючу безбожність сучасної цивілізації, чи неминучий її крах через збільшення залежності людства від нетривких технологічних новинок. Різне може бути, якщо прибиральниця вчасно не помітить і не прибере. А може то й не прибиральниця, а перепровадження огризка в мусорку - то частина перформансу? Що взагалі робити? - дивитися й аплодувати? Залишити подію непоміченою, а потім прочитати в інтернеті де експерти все пояснять? Є ж спеціально треновані люди, які вміють відрізняти мистецтво від сміття? Вони ж є? Так?

Поціновувачі сучасного мистецтва, а не просто ті хто шастає по відомим музеям, опинившись за кордоном, “бо треба окультурюватися”, скажуть що ситуація надумана, такого не може бути, бо не може бути ніколи, бо будь хто хто в темі відразу зрозуміє перед ним шедевр чи сміття. А якщо вже ну зовсім нічого не буде зрозуміло, то завжди знайдуться критики, які все розтлумачать і пояснять, адже критики є такою ж неодмінною складовою художнього твору, як і сам “художній обʼєкт”, в додачу ще й до місця де він виставлений, чи скажімо соціальної позиції автора, чи.. та ще до багато чого. Ну не існують шедеври в своєму відокремленому світі - кажуть нам ті самі критики. З практичної точки зору це означає що для створення успішного художнього твору автору треба не тільки щось створити, але й бажано мати впливових друзів які будуть гучно цей твір хвалити. Кормак Маккарті цих друзів очевидно мав.

Насправді ця історія про яблуко мені не дуже подобається, бо в залежності від нюансів оповіді вона може перетворюватися або в абсолютне знецінення геть усього культурного продукту що його зараз нам пропонують, або ж, навпаки, в суцільну образу на усе те бидло, якому не вистачає знань та смаку для того щоб зрозуміти. Але в цьому випадку оте саме надкусане яблуко переслідувало мене добру половину твору, тому про нього й згадав. Ближче до кінця яблуко зникло з асоціацій, головним чином тому що справа йшла до фіналу і зʼявилась якась додаткова динаміка у розвитку подій, але потім я прочитав післямову перекладача і яблуко знову з’явилось на підвіконні, в оточенні японських туристів з камерами, які нещадно його фотографують і щось по-свому, по-японському активно обговорюють. Нічого не можу з собою зробити. (Причому до післямови питань нема: це підбірка того що про книгу говорили і писали інші, цілком зрозуміла. Але не робить книгу ближчою і не створює якогось aha moment, типу “а, так от що воно було”)

Звичайно, в творах сучасного мистецтва глядач/слухач/читач має свою неабияку роль, і я навряд є ідеальним читачем для цієї книги. Ідеальний читач “Кривавого Меридіану” повинен би був народитись і жити в США, зовсім в ідеалі: десь там де події книги відбуваються. Можливо тоді оті всі релігійні підтексти про які йдеться в післямові були б більш очевидними. Бо потребують вони не просто якогось звичайного християнського Бога, про якого ми всі так чи інакше чули, а отого особливого американського Бога, який все ще пронизує кожен атом життя маленьких громад, який тяжіє до створення сект, якій тяжіє до авторитарних сектантських лідерів, масових самогубств і кривавих штурмів з залученням армії віддалених ранчо на яких окопалися релігійні фанатики. Від звички бачити Бога в усьому, причому іноді бачити дуже своєрідно, до, в найкращому випадку, звички святити паски на Паску раз на рік, дуже велика відстань. В Європі Бог, так чи інакше, таки помер. Може воно й на краще.

Тому далі, враження від книги, так ніби я знайшов її без обкладинки, мені ніхто не сказав що це “великий американський роман” з купую релігійних підтекстів.

Якщо використовувати кіношні аналогії, сюжет - це “Бомж з дробовиком” в антуражі Дикого Заходу, кожна частина якого непогано описується мемом з тупого серіалу “у нас труп, по коням”. Правда спочатку відбувається “по коням”, в результаті чого стається труп. Взагалі це дуже схоже на так звані “процесуальні” серіали: спочатку серії майже відокремлені одна від одної, герої просто існують і просто займаються тим що їм призначено “по процесу”, потім під кінець сезону стається велика фінальна заруба, яка можливо трохи більш “персональна” для героїв, трохи більш їх зачіпає, але все одно все більш-менш в рамках того ж процесу що ми бачили в кожній з попередніх серій.

Причому, так само як в детективному серіалі, глядачі знають що в кінці кожної серії скоріше за все вбивство буде розкрите, всі таємниці будуть розгадані, і герої упродовж серії роблять вчинки які ведуть їх до цього фіналу, так і тут: ми гарантовано отримаємо труп(и) наприкінці, і герої роблять все щоб максимізувати їх кількість. Тобто, умовно, якщо, в певній точці сюжету, хтось з героїв має вибір що робити, то вибір буде зроблений на користь максимально кривавої розвʼязки, навіть, якщо ситуація взагалі не передбачала необхідності когось вбивати. [Спайс] Кров повинна текти.

Кожна серія-глава містить купу загальних планів - описів місцевості, десь на грані дуже нудних, але не переходячи за цю грань; купу доволі скупих діалогів, з вкрапленнями більш тривалих історій, лекцій, і псевдо-філософської маячні; а також, іноді, досить детальні описи батальних” сцен.

Ближче до кінця, в одному з приступів псевдо-філософської маячні, автор чомусь називає випадкові вбивства бандою всього що рухається війною, і заводить “стандартну” шарманку про те що війна - це нормальний стан людства і бла-бла-бла. В принципі війна, як нормальний стан людства, у Маккарті - це “F35 проти бомжів на мопедах”, де він на F35.

Загальне враження: доволі поганенький вестерн: занадто схематичний для того щоб бути повноцінною цікавою пригодницькою історією, і не викликає бажання шукати в цій схематичності подвійного дна. Але: яблуко на підвіконні - кожен може робити з ним що захоче. Я б викинув.

Альфред Деблін. Берлін Александерплац

 Франц Біберкопф, сутенер, виходить з в’язниці, відсидівши там чотири роки за вбивство з необережності (чи скоріше за спричинення тяжких тілесних ушкоджень що потягли смерть потерпілої, “по п’яні”) своєї подруги/нареченої/“підлеглої”, і вирішує стати добропорядним громадянином. Неважко здогадатися що буде далі і що могло піти не так. Якщо дивитись суто по сюжету, зараз це був би такий собі “кримінальний трилер” чи “кримінальна драма”, з трохи затягнутим початком.

Є деяка схожість з “Реквіємом по мрії” (чи радше навпаки), і по тому що відбувається, і по стилю, але Деблін більш різноманітний в авторських засобах. І якщо в “Реквіємі…” особливості написання відчувались скоріше як певний вибрик, “я художник - я так бачу”, то тут це результат кропіткої інтелектуальної роботи. Якими б різними по контенту і контексту не були сусідні речення, скільки б не переключався Деблін від майже-газентних-повідомлень до пісень, і навпаки: все прораховано і знаходиться на своєму місці. Чому я взагалі згадав про “Ревієм..”: коли читав, в якийсь момент почало здаватися що Селбі-молодший взяв з “Берлін Александерплац” тему, особливості побудови діалогів, вуличну мову, і вирішив написати щось схоже але про Нью Йорк і без додаткових елементів, які могли б бути аж занадто складними для американської публіки, хоча скоріше за все це не так.

Крім певних, цілком передбачуваних, подій, від історії про злочинця який вирішив стати “хорошим” вийшовши з тюрми, очікуєш ще одного елементу: конфлікту з суспільством. Це велике, жахливе, всюдисуще СУСПІЛЬСТВО, без якого нікуди й кроку не ступиш, повинно лицемірити, засуджувати, виштовхувати, вселяти зневіру, опускати на саме дно, а потім, коли ти вже на самому дні, знову лицемірити і засуджувати. Певною мірою, наскільки це дозволяє автору талант, бажання і потужність білого коня з я кого автор веде оповідь, така історія повинна була б звучати як вирок для того самого суспільства і окремих його членів. Нічого такого тут немає, на жаль, чи на щастя, концепція суспільства виявилася абсолютно непотрібною для того щоб розповісти всю цю історію, герой зміг “досягнути” всього самотужки, або за допомогою “колег”, а цілком безстороннє суспільство на сторінках книги проявляє себе в основному через газетні заголовки, політичні конфлікти (це якраз час коли нацисти починали йти до влади й мали активну зарубу з німецькими комуністами), і наявність судової влади та пенітенціарної системи.

А якщо немає суспільного левіафану, з яким треба боротись герою, то і герой буде такий собі, зовсім не герой. Рішення яке він ухвалює на початку книги: бути хорошим - це майже єдине усвідомлене рішення яке він ухвалює протягом усієї книги. І навіть тут щодо усвідомлення можуть бути питання. Все інше просто якось саме по собі трапляється. Умовно: от потрапляєш ти в “погану компанію”, компанія вирішує піти пограбувати магазин, ти ніколи цього не робив, тебе починають мучити сумніви, гризе сумління, ти не знаєш що вибрати: йти чи не йти, і врешті-решт робиш якись вибір після тяжкої внутрішньої роботи. Воно в книжках дуже часто так, бо книжки дуже часто - це “моральна” історія з сумлінням і сумнівами. А в житті воно якось по-іншому трапляється: “всі пішли - і я пішов, не було причини відмовитись”, або “щось мене затримало в той день, якби не те щось, то сидів би зараз разом з усіма”. От тут більше як в житті: на розвилках просто відбуваються найбільш вірогідні події.

Крім, власне, сюжету, ця книга - це ще велика клаптикова ковдра з тодішніх новин, популярних пісень, книг, які перемішані з основним сюжетом. Треба деякий час щоб до такої оповіді звикнути, але якщо звикнути - то дуже прикольно.

Цікаві статті в кінці видання від Жупанського. Вони власне не змінюють враження від прочитанного, але дійсно якщо дивитися на цей роман як на епічну прозу, і так як її бачення викладає Деблін, то це багато що пояснює, в тому числі й деякі особливості про які йшлося вище.

Яцек Дукай. Старість аксолотля

 Оповідання розтягнуте на 200 сторінок. І як оповідання воно мені сподобалось: в найкращих традиціях оповідань золотої доби наукової фантастики: яскрава ідея, навколо неї щось відбувається, і кінцівка “на подумати” або ж просто залишити післясмак, легке загравання в філософію, але без фанатизму. Тут все є, все на місці, як і повинно бути: один раз прочитати і запамʼятати післясмак якщо сподобався.

А от 200 сторінок - якось забагато. Таке враження що автор накопичував матеріал для чогось іншого, а потім вирішив втулити накопичене в ту форму що була під рукою. І вийшло оповідання, яке перенасичене подробицями, деталями, посиланнями, які нікуди не ведуть, нічого не значать, і їх можна забути відразу після прочитання. Причому всі ці речі роблять текст набагато складнішим для сприйняття.

Ну тобто: стається такий собі апокаліпсис, фактично від людства залишається лише “цифрова” копія декількох десятків тисяч людей, які змогли якось себе “дітжиталізувати” (ги-ги) в останні години, і ці цифрові копії знаходять змогу керувати людиноподібними роботами. Нічого складного. Але: якщо сюди додати купу технічних термінів, і видуманих і не дуже, опис кожної моделі робота що зустрічається в тексті, описи компʼютерних ігор, коміксів, аніме з якими пов’язані якісь дрібниці - стає якось дуже складно, і головне: без потреби складно, все це не приймає участі в оповіді, хоча воно там є.

Наприклад, якщо ви не знаєте що таке Dwarf Fortress, і взагалі в компʼютерні ігри не грали, то коротка примітка відчути весь масштаб того про що йде мова вам не дозволить. З іншого боку, якщо ви знаєте про що йде мова: трохи посміялись що один з кланів роботів був утворений з гравців в цю гру, подякували автору за згадку, а далі можете забути про цей факт, він не має жодного подальшого впливу на сюжет. І такого дуже-дуже багато.

Можливо, така кількість подробиць мала б сенс, якщо б це була дуже товста книга, з складним сюжетом, з поступовим введенням цього всього в сюжет, щоб читач міг якось звикнути і пристосуватись. Деталі могли б знаходити свій розвиток, за яким було б цікаво спостерігати. Не факт що це була б цікава книга, або серія, і не факт що це не стало б просто кіберпанково-геймерським клоном “Дюни”, але мало б більше сенсу. З іншого боку це могла б бути серія коміксів, де частина “зайвого” тексту перемістилася б в картинки. Але вийшло те що вийшло.

Скоріше за все основна цільова аудиторія цієї книги - це герої серіалу “Теорія великого вибуху”. Їм не потрібна література з художніми образами, їм потрібний технічний опис світу, специфікація, над деталями якої вони будуть годинами сперечатись у себе в вітальні, додумувати те що не прописав автор та тлумачити мізерні технічні деталі. Мені таке не дуже цікаво, хоча маю знайомих яким би могло “зайти”.

А може це просто якась мета- пост- щещосьтам- іронія на геймерський світ. Написана вона трохи дьоргано. Приблизно так якби ви спостерігали за тим як хтось грає в яких небудь MechWarrior (стрілялка з роботами): екран застигає на долі секунди, зір встигає щось вхопити, потім гравець дьоргає мишею - нова статична картинка, знову декілька секунд, знову зміна кадру, і ще, і ще ,і ще, щось вибухає, щось стріляє, знову дьоргається, дуже цікаво і нефіга не зрозуміло. А потім гравець відривається від екрану, і починає щось пояснювати, половина слів - якась тарабрщина, половина здається звичайні слова, але як вони склалися з тією тарабарщиною в одну закінчену думку - хто його зна. От десь так і в тексті.

Фернандо Арамбуру. Стрижі

 Це мєрзость, але читається легко.

П’ятдесятирічний викладач філософії, що має собаку, сина-фашиста і купу скелетів у шафі, вирішує що через рік закінчить своє життя самогубством. Мовляв: пожив, та й хвате, ніякої вартості життя вже не має, нехай інші живуть. І книга - це його щоденник за цей останній рік, в який він кожного дня вписує чи то спомини про минуле, чи то те що ось-ось відбулося.

Рішення покінчити з життям приносить йому певне полегшення. Так ніби якщо ти довго мучаєшся над якоюсь проблемою, потім до чогось приходиш, і далі вже спокійно видихаєш і починаєш просто виконувати план. Тому можна ставитись до проблеми самогубства з певною долею гумору, іноді дуже чорного, ну і трохи подивись на те що відбувалось і відбувається ніби зі сторони. Якихось особливо похмурих думок вже нема, хоча й позитиву, очевидно, нема звідки взятись. Підхід, звичайно, не дуже однозначний, але має право на існування.

Філософ-невдаха дивиться на людей які траплялись на його життєвому шляху в основному під двома кутами: політичних поглядів і сексуальності. Хто за кого коли голосував, як ставився до Фрáнко, як ставиться до референдуму в Каталонії, і як коли з ким спав - це чи не єдині характеристики які мають персонажі що виринають на сторінках щоденника, і які мають пояснювати мотивацію тих чи інших їх дій що пригадує автор.

Ок. Дуже складно… Дід сидить під підʼїздом, спіймав молодого сусіда-студента, і навішує йому про “яку країну просрали” в вперемішку з “а як в тебе з дівками? У твої роки я жодної не пропускав. Ох скільки ж я тоді…”. Тільки з іспанським шармом: ну тобто не водяра, а червоне вино.

Так минає перша частина книга. Не шедевр, купа тригерних моментів: здається автор вирішив зачепити все що хвилює сучасне західне суспільство, так щоб зібрати щонайбільше негативних відгуків, але якось це можна переварити. Можливо нам це ще й трохи легше робити - у нас свої тригери кожного дня, набагато болючіші.

А потім, виявляється що історії закінчилися, писати вже нема про що, а герою ще жити пів року, і 350 сторінок ще треба нафігачити. Починаються безкінечні повтори, переливання з пустого в порожнє, сторінки тексту яких могло б і не бути, поміж яких виринають дві нові сюжетні лінії. Чи скоріше дві нових теми: таке собі виправдання доведення до самогубства і толерування сталкінгу. І фінал книги - це власне фінал цих двох тем, питання чи вʼбється герой сам по собі - якось виходить на другий план. І це дуже неприємна частина оповіді, в яку тебе не занурюють, як до цього занурювали в різні історії з життя головного героя, а яку тобі поступово, непомітно навіюють. І воно якось не дуже ок, якщо тобі таке намагаються навіяти. Тому мєрзость.

Герман Брох. Смерть Верґілія

 Це дійсно про смерть Вергілія. Того самого що написав “Енеїду”, в Давньому Римі. Але, якщо вас цікавить власне Давній Рим, його історія, культура, люди, то цього в книзі майже нема. Так, на сцені присутні і власне Вергілій, і навіть Октавіан Август, лунають інші імена відомих римлян, сама книга це така собі (хочеться сказати “епічна”, але все таки ні, не епічна) поема в прозі, але обираючи між історичною достовірністю і “красівше”, автор надає перевагу “красівше”. Тобто якби десь “для красоти”, і перш за все для красоти слів (навіть не думок), треба було б щоб з’явився вісімнадцятий айфон - там би з’явився вісімнадцятий айфон. Власне красиві слова - це все що там є.

З майже п’ятиста сторінок: Вергілій буде помирать приблизно чотириста. З цих чотирьохсот: десь двісті п’ятдесят будуть його марення, сто - розмова з Цезарем, ну и власне пʼятдесят сторінок буде щось дрібне відбуватись. Закінчується все також мареннями, але вже після смерті, як не дивно, вони більш притомні (тому що більш предметні), ніж ті що були на початку. Про марення пишуть як про натхненний Джойсом потік свідомості, хоча я б його так не називав. Потік свідомості - це скоріше про ретельний запис того що, власне, фіксує свідомість, все на чому хоча б на якусь мить зосереджується увага. Тут - це скоріше (тобто якщо вважати що це взагалі має якийсь сенс, що, насправді, не факт) внутрішній монолог людини, яка намагається сформулювати думку, з першого разу не виходить, і монолог заходить на друге коло, на третє, з новими аргументами, з новими поняттями, і так поки не вийде. Це не чиста фіксація свідомості, це вже фіксація тих трохи фальшивих голосів в голові від яких буддисти пропонують позбавлятися за допомогою медитацій.

Де-факто, всі ці глибокі внутрішні монологи - це надзвичайно розлогі, багатослівні тексти, що зводяться до якихось банальностей типу: “Все має свій початок і свій кінець, а може й не має, а може й не кінець, а може кінець і початок - це одне й те саме”. Один абзац на п’ять сторінок. Потім спочатку, але з додаванням краси, пізнання, ніщоти, клятви чи ще чогось. Причому, як і в цьому прикладі: кожне речення буде містити і саме поняття і його заперечення, все є і не є, усюди і водночас. Прийти до якоїсь думки так звичайно важко, але звучить красиво, поетично, глибоко. Як там десь сам Вергілій думає собі “форма без пізнання”.

Це просто страшенно нудне переливання з пустого в порожнє. Треба віддати шану перекладачу: я не уявляю як це можна було перекласти і залишитись при здоровому глузді.

Олексій Жупанський. Побутовий сатанізм

 Ця збірка оповідань - можливо найкраще що я читав з української літератури. Дуже субʼєктивне враження, в принципі розумію чому це може не сподобатись. Для мене це одна з небагатьох книг в які майже не треба “занурюватись”. Тобто, за звичай, коли читаєш, ти відволікаєшся від реальності, занурюєшся в вигаданий світ, в ідеалі емоційно, через відчуття, не в ідеалі треба ще трохи подумати, і потім автор намагається тебе цим своїм світом вести. Тут нікуди занурюватись не треба: треба трохи пригадати себе станом десь на пʼятнадцять років тому, і все стає на своє місця, нічого не дивує: ні реалістичні моменти, ні цинічно-саркастичні коментарі, ні сюрреалістичні повороти сюжету, все як і повинно бути, все логічно, так ніби ти сам це написав, потім забув, і от зараз гортаєш свої власні нотатки.

Сьогодні, на фоні війни і телемарафону, ідея інтелект-шоу, в якому учасникам за неправильні відповіді ампутують кінцівки, виглядає ніби трохи аж занадто. Ну можливо якщо учасники представники країни-сусіда, тут можуть бути варіанти, але мотивація трохи інша. А от на фоні вакханалії тєліка 2000-х, цілком ок, нічого не дивує, можливо десь за горизонтом воно вже виднілося, суто техніко-юридичні складнощі зупиняли. Якщо вас ідея такого шоу нервує - краще не читати, це сеттінг одного з оповідань, і це початок історії, а не кінець. Є більш жорсткі моменти. Сатанізм все-таки.

Молодим творчим людям властиво щось шукати. В основному себе, звичайно, але до того “себе” можуть додаватися більш конкретні абстракції. Зараз от додатково шукають ідентичність, і власну і національну, бо здається щось втратили. Тоді шукали адекватність. Залізна завіса впала, інтернет розвивався, поступово у всіх зʼявлялися можливості доступу до всього того шо змогла осмислити і придумати західна цивілізація, але після певного сп’яніння від можливостей, народонасєлєніє поступово замість Альбера Камю почало обирати Дарью Донцову, “Окна” і ностальгічне бухання з “Голубим Огоньком” під Новий Рік. І питання було більше не в тому де і ким те блювотиння було вироблене, питання було у тому шо воно блювотиння. І ти в свої 20-25 років розумів що в принципі в цьому блювотинні жити. І шукав адекватності. І не знаходив. І починав це блювотиння “масштабувати”: а як буде через 20 років? через 50? через 100? через 1000? І от він: сюрреалістично-антиутопічний “Побутовий Сатанізм”.

Зараз, звичайно, ця книга сприймається трохи по-іншому ніж могла сприйматися 15 років тому. Деякі “реалістичні” моменти, деякі проблеми, це все таки про часи і проблеми коли не було війни. Можливо навіть трохи може бути ностальгії. З іншого боку “совковість” сприймається трохи гостріше, бо тоді це було таке собі чисте “ідеалістичне зло”, мислення яке заважає нам рухатися далі, зараз - це зло набрало ідеологічного забарвлення. В модних зараз пошуках ідентичності ця книга навряд є хорошим помічником, а от коли настане час шукати адекватність в процесі пошуку ідентичності (а всі передумови для цього вже є), хто зна.

Стівен Фрай. Міфи.

 В мене міфи Давньої Греції, та й не тільки, як правило асоціюються з чимось нудним. Товсті “академічні” видання, в яких суворі науковці досить сухою мовою переповідали що там ті греки колись собі напридумували. Можливо ще й з купою таких же ж нудних приміток, щоб точно все пояснити і розжувати. Можливо є й інші книжки з міфами, де все не так погано, але коли це вивчалось в школі, і тобі задавали прочитати міф про “Когось і щеКогось” то було саме нудно й не цікаво. Хоча була й інша сторона медалі, на перервах, друзі, що прочитали трохи не по програмі, дуже яскраво і цікаво розповідали про те що “все не так однозначно” і греки були ще тими шибениками в своїй невгамовній фантазії.

От “Міфи” від Стівена Фрая - це скоріше другий варіант, “міфи на перерві”. Це ті самі давньогрецькі міфи, добре відомі, але розказані просто, з фірмовим гумором, з величезною любовʼю автора до героїв і сюжетів, з купою асоціацій з сучасністю. Власне, це міфи розказані так, якби їх зараз розповідали і переповідали, так само як це робили колись, а не просто вивчали в суворих застінках освітніх і наукових інституцій.

Дуже прикольно.

Вірджинія Вулф. Місіс Делловей

Дійсно це схоже на “Улісса”, але за відсутності Стівена з його травмами від католицизму, Шекспіра і алкоголізму, й за відсутності власне Джойса з його прагненням перетворити “сюжет” на величний абсурдний бал-маскарад, все стає набагато легшим. Тобто ви не дізнаєтесь що їла на сніданок місіс Делловей, як пахло в її туалеті, і що вона при відвідинах цієї кімнати думала, але воно й може на краще. Потік свідомості є, але меншої інтенсивності, почасти переходить у “нормальний” текст. Цей потік свідомості, як і в “Уліссі” захоплює, повністю занурює в чужу голову, в чужі думки, ізолює від реальності, але ця подорож набагато менш виснажлива. Можливо хороший варіант щоб відчути що воно таке, але без додаткового навантаження, чи скоріше без “перенавантаження”.

[сенсетів контент] Крім Джойса, тут може трапитись ще одна зустріч, більш неприємна. Десь під час “сцени в парку”, поки пан Септімус ловив приходи, а його жінка не могла зрозуміти за що це їй і чому вона така нещасна, з кущів почувся голос “Всі щасливі сім’ї щасливі однаково, усі нещасні - нещасливі по своєму”. І скільки тривала ця сцена, і як я не відмахувався мов “йди звідси, падло, чому приперся” - він ото шепотів і шепотів. В решті-решт не витерпів, пішов гуглити, і таки так, навіть в статті Вікіпедії про цю книгу, в цитатах з щоденника Вірджинії Вульф про “Улісса”, Джойс гуляє під ручку з Толстим. Чи, власне, вона їх порівнює, скоріше не на користь Джойса (дивне порівняння, дивна асоціація). І хоча в щоденниках йдеться про “Війну і мир”, а не про “Анну Карєніну”, скоріш за все Лєв Ніколаєч мав якесь відношення до зародження цієї книги. Але що саме він робив в кущах Ріджентс-парку, мені важко сказати, “Анну Карєніну” читав дуже-дуже-дуже давно, а “Війну і мир” навіть не дочитав. В “Міссіс Делловей” як і у Толстого майже усюди фігурують сімʼї і певною мірою те як ці сімʼї склалися, але це занадто прямо і грубо для порівняння. Як би там не було, після того випадку в парку, привиди в кущах більше не турбували, і добре. (Якщо вас турбують привиди в Лондоні зверніться до агенції Локвуд і Ко, вони зможуть дати ним раду (: )

Якщо згадати відоме висловлювання про те що “є час розкидати каміння, а є час збирати каміння”, то в принципі ця книга якраз про “збирання каміння”. Власне: декілька друзів, з англійського вищого світу, трохи за пʼятдесят, протягом одного дня перетинаються в Лондоні, побіжно пригадуючи і рефлексуючи події останніх тридцяти років: хто що робив, хто як жив, як все починалось, і як воно зараз. За великим рахунком у них все добре: ніхто не учадів, ніхто не втопивсь, гроші більш-менш є, не жебракують, так.. трохи муляють певні спогади і почуття, але жити можна. Без особливих прозрінь і спецефектів. Але цікаво. На відміну від “Улісса” це прям закінчена історія.

Вільям Ґібсон. Периферал

 “Нічого не зрозуміло” - “Нічого не зрозуміло, але трохи цікаво” - “Щось поступово прояснюється” - “Упс, кінець”. Певною мірою динаміка схожа на книги “Нейроманта”, але “Периферал” складніший. Перенасиченіший деталями.

Коли ти вчишся в школі, дорослі тебе люблять лякати тим що “якщо ти цю тему не зрозумієш, то все, все пропало, хрестись і тікай, далі буде дуже-дуже складно надолужити”. От з книгами Гібсона виникає схожий страх. Історія починається “з середини”, тебе просто кидають в незнайомий світ, з безліччю деталей, з цілою купою героїв, не зосереджуючи особливо на них увагу, просто щось починає відбуватись, “що воно таке” чи “хто це такий” ти можеш зрозуміти скоріше з того що він робить чи що з ним роблять, за певними ознаками, а не за прямими описами, і виникає страх що далі буде тільки гірше і складніше.

І хоча все що потрібно про все і всіх автор повторить неодноразово, і можливо навіть дещо пояснить, але то вже потім. А поки: величезна купа деталей, іноді дивна мова, стрімкі діалоги, дуже короткі глави, і відповідно дуже швидке перемикання уваги з одних персонажів на інших, все це створює якусь уривчасту картинку, яку ти ще й намагаєшся запамʼятати, і якось замість того щоб занурювати в історію, автор, здається, тримає тебе від неї на певній відстані. Типу: ти будь тут, дивись, оглядай, але тебе сюди ніхто не затягував, сам прийшов, “будь як в дома, але не забувай що у гостях”. Дивне враження.

Але якщо змиритись з тим що “тебе тут ніхто не тримає”, то історія буде розказана, основні питання закриті, крапки розставлені. Тут все чесно.

Цікава, в дечому іронічна, версія того як саме стався апокаліпсис, і в дечому незвична ідея того що пережили його здебільшого заможні люди. Книги, фільми і серіали вчать нас тому що ці прокляті багатії не проти мати план “Б”, та він має властивість не спрацьовувати, тоді як відчайдушні сміливці… а тут: ну в принципі який апокаліпсис, такі й результати.

Юрій Яновський. Майстер корабля

 Взагалі не зрозумів. Таке враження що цей роман писали декілька різних людей: талановитий письменник, який, можливо, випередив свій час; автор пригодницької літератури середньої руки; “стандартний” український “класик” з підручника: там де соловейко тьох-тьох-тьох, описи на декілька сторінок, і оце-от-все; графоман; затятий комуніст; п’ятнадцятирічний підліток, що хоче додати своїм словам ваги і робить вигляд що він дорослий. Причому всі ці люди або майже не розмовляли один з одним, або просто не змогли домовитись про всі деталі. Десь там в романі, в комуністичному брєду, автор мріє про те що фільм буде не твором єдиного митця-індивідуаліста (кляті бружуї), а колективу режисерів, мистецького колгоспу такого собі. Можливо сам роман написаний таким собі колгоспом письменників, хто його зна.

Я точно упереджений до української літератури: стандартна шкільна травма, нічого дивного. Хоча й розумію що як нема англійської, американської, французької, чи навіть російської літератур, а є окремі письменники і окремі твори, які можуть подобатися чи не подобатися, так само і з українською. Не може бути геть усе однаково погано, чи геть усе однаково добре. Тому коли я починав це читати, думав “ок, щоб прибрати упередження, можна уявити що це переклад”, але в цьому випадку уявити виявилось складно: перші 30-40 сторінок на тебе вивалюється стільки мікроподробиць щасливого комуністичного майбутнього, що тут треба робити поправку на те коли і де це було написане, який там вже переклад. Дуже скоро початок почав нагадувати “Страну багровых туч” Стругацьких: це здається також їх перший роман, і десь перша третина-половина твору про планету на якій переміг комунізм, і ти так само повинен був читати це, і розуміти “ок, часи були такі, інакше не можна”, якщо читати далі - там починається екшн і все норм. Можливо дивна асоціація, але це чи не єдиний твір з того шо я читав, де прям так явно йдеться про щасливе комуністичне майбутнє через N років, навіть у більш пізніх творах самих Стругацьких ця тема проступає не так явно. Тобто ніхто їх за язик не тягнув: вони в то вірили, вони про те й писали (перестали вірити - перестали писати).

Яновського очевидно також ніхто за язик не тягнув: в те що вірив, те чого фанатично хотів, те й описував. І колгосп з режисерів - це вже не просто про якусь соціальну рівність, права трудящих чи щось таке лайтове, це про перебудову суспільства, суспільного ладу і в решті-решт самої людини на ленінських принципах. Фанатично, з вогнем в очах, без жалю. Через 4-5 років після написання роману ці мрії почнуть втілювати у життя, але не так як хотілося. Бо хотілося якось так щоб і колективне перемогло, і рівність, але можна було б наказати (слугам?) розтопити тобі вогонь (перший абзац книги), очевидно в режисерському колгоспі деякі також повинні були б бути рівніші за інших. І рівніші дійсно знайшлись, але трохи інші. А цих: кого розстріляли, хто сам застрелився, хто почав плазувати перед владою.

Хоча стоп, що як не плазування перед владою є змалювання величної постаті наркома зовнішніх справ? Його образу присвячено чи не більше тексту, ніж будь-кому іншому з героїв, можливо навіть більше ніж усім героям разом узятим. Герої розповідають свої історії, так, але детальному портрету героя на тлі історії немає для жодного з них. Більш того, якщо мова йде про те що книга змальовує кіновиробництво, то левова частка цього виробництва - це власне зйомка відвідин наркомом Міста і його зустрічі з турецьким колегою.

Але часи були такі. Що поробиш.

І от на фоні цього всього (а це велика частина тексту), в мене закралася єретична думка: “а що про цей твір казали б якби він був написаний російською?” Той самий текст, але іншою мовою, там нема нічого такого що не могло б бути написано в той же час, про те саме місто, але російською. Згадали б про фанатичний комунізм? Про плазування перед владою? Звернули б увагу що в тексті що написаний в 20-х роках є про план нападу на Польщу в 40-х: Директор загине в 40-х під Варшавою, цікаво що він там робитиме з точки зору комуніста 20-х? Чи роман просто не витримав би конкуренції і про нього всі забули б і не було б про що згадувати через 100 років? Чи його б навіть не видали в такому вигляді, бо забагато зайвого тексту, а коли зайвий текст видалити то вийшла б невелика повість?

Не маю однозначної відповіді на ці питання. Можливо навіть заздрю тим кому сподобалося. Мені сподобались окремі шматки (тому 3/5, а не 1/5), але якось суцільного захоплення чи занурення в історію не виникло.

А, так, все ж таки “Море, сонце, Одеса” - я не вірю в цю історію. Це не історія людини, яка, як вона сама стверджує, прожила і пропрацювала в місті 50 років. Це історія чувака, який приїхав на місяць в санаторій, побухав в центрі з іншими такими ж, курортний роман, випадкові побрехеньки місцевих алкашів, трохи соціально-корисної праці - санаторій все ж таки радянський, і відповідно купа романтики і спогади про найкращий відпочинок - от в такому варіанті “експортної” історії для туристів, так, мабуть якось так воно і могло б бути.

Авґуст Стріндберґ. Червона кімната

 Дуже мила, м’яка, лагідна сатира. Що, мабуть, для сатири що критикує суспільні, соціальні, економічні, etc явища якось не звично. Звично, коли перед тим як критикувати (ок, “сатирирувати”), супротивника треба максимально обеззброїти, а також морально/емоційно підготувати читача що “зараз буду бити словом”, і потім вже жахнути: дзвін у вухах, супротивник скорений на підлозі, читач сміється. Тут великих емоційних гойдалок нема, все тихо, спокійно, одноманітно, просто в якийсь момент у супротивнику опиняється маленька голка з добре дозованою порцією отрути, а оповідь продовжується далі, особливо не концентруючи на цьому увагу.

Не дивлячись на те що пройшло вже більше 100 років після написання, більшість тем що критикує автор все ще актуальні і зрозумілі. Так, можливо, газетярі тепер скоріше б були блогерами, такі самі шахрайські схеми творяться не в акціонерних товариствах, а на криптобіржах, але це деталі. Бізнес на релігії, наприклад, зовсім не змінився. Звичайно, нічого радикально нового там нема, все говорено і переговорено багато разів, але, це все ще не текст який має суто історичну цінність, це все ще не про “подивитись як воно там було”, воно так і є.

Що не дуже сподобалось: дія відбувається в Стокгольмі, я там ніколи не був, а в книзі місцями дуже багато “географії” міста, назви нагромаджуються на купи, їх забагато, в них губишся; автор іноді настільки скупий на слова і пояснення, що відразу не зрозуміло кому з людей що знаходяться в кімнаті належить репліка (хоча вцілому діалоги в нього прикольні).

PS. Передмову краще не читати, по-перше там є спойлер, по-друге більша її частина про те чого в книзі нема, по-третє таке враження що вона написана школярем який між цитатами з Вікіпедії вставляє випадковим чином захопленні вигуки - типовий нудний підручник з укрліту середини 90-х. Видання від “Ще одну сторінку” дрібним шрифтом, краще б книга була повноформатною, і шрифт трохи більшим.

Мішель Фуко. Наглядати і карати. Народження вʼязниці.

 Джерелом влади є народ; народ здійснює владу або безпосередньо, або делегуючи її тим кого обирає; держава виникає чи то як тріумф панівного класу над пригнобленими, чи то в результаті суспільного договору, чи то як результат потреби в більш складних формах комунікації при збільшені кількості населення на певних територіях, чи ще якось; etc, etc, etc. Це те про що нам розповідають в школі, потім нагадують в вищих учбових закладах, потім діляться як одкровенням численні політики, політологи, журналісти, чи просто пройдисвіти які бачать десь тут можливість заробити. Красиві слова, стрункі схеми того як все повинно працювати, садок вишневий, сріблясті поні блюють райдугою.

Ця книга - розмірковування Мішеля Фуко над зворотнім боком цієї ідилічної картинки. Коли поні вже проблювалися і щось з цим райдужним добром розкиданим по подвірʼю треба робити, знайти для ного адекватне застосування, чи принаймні пояснення. Мова скоріше не про каральну функцію держави, як можна подумати з назви, хоча, безумовно, вона тут є основним прикладом, а скоріше про механіку сучасної влади як такої. Не обовʼязково державної влади. Про те як влада з феєричного шоу імені короля перетворювалася на непомітну сіру мишу, що зʼїла весь корм для поні і вони попередихали, а може й тих поні ніколи не було.

Коли я починав читати цю книгу пожартував що це посібник з менеджменту - так ось: це не зовсім жарт. Звичайно, закінчити проєкт вчасно вона не допоможе, рівно як ніяких інших практичних відповідей не містить, а от поглянути глибше, або трохи по іншому на звичні речі, про які ніколи не задумуєшся, може допомогти.

Іноді нудно, іноді задовго, але цікаво.

Войцех Тохман. Піяння півнів, плач псів

 Ще одна книга про яку важко сказати “сподобалася”, швидше “вражає”.

Як правило оминаю будь який нон-фік, включаючи й публіцистику, есеї, філософію, etc, бо завжди є ризик потрапити в якісь складні “лекції”, результат багаторічних досліджень автора з теми, де треба багато тримати в голові чи багато думати, щоб хоча б здогадуватись про що йдеться. Мені такого більше ніж достатньо на роботі, і з високою долею ймовірності такі книги будуть лежати недопрочитаними місяцями. Якщо автор хоче щоб читача розірвало від емоцій - без проблем, якщо ж він прийшов за мозком - то хай краще йде собі далі. Власне цю книгу купив випадково, зацікавила назва, навіть не читав про що вона, про автора також ніколи не чув (хоча здається хтось відомий у вузьких колах). Якби прочитав що це репортажі про післячервонокхмерську Камбоджу - скоріше за все пройшов би повз. Хоча, насправді, вражає. Репортажі скоріше про емоції, лекцій нема.

Якби ці репортажі були просто оповіданнями (а вони могли б бути, доволі красиво і художньо написано), це всеодно були б достатньо жорсткі, жахливі, в дечому химерні історії. В яких людей з психічними хворобами прив’язують у дворі і тримають на ціпку роками, а коли відпускають, то люди вже нікуди не йдуть; де люди ставлять намети в залі кінотеатру, і тут же поряд, в тій же залі починають накопичуватися відходи їх життєдіяльності, відходи стають токсичними для тих самих людей і ніхто не знає що з цим усім робити, і так далі. Але коли розумієш що це не дивна уява автора стимульована речовинами, стає ще більш моторошно.

Є що почитати, є про що подумати, але емоційно дуже важке читання.

Ребекка Кван. Вавилон. Прихована історія

 Це якась пропаганда комунізму, трохи прикрита темами антиколоніалізму і розмаїття (diversity). Я десь розумію чому це популярне на Заході, але не можу зрозуміти чому це нікого не тригерить в нас, скоріше навпаки: цю книгу хвалять з усіх радіоточок.

Ну тобто люди вичищають свої бібліотеки від радянської літератури, а на звільнене місце ставлять ОЦЕ. Якби “Вавилон” був написаний років 40-50 тому, він би зайняв гідне місце на полицях радянських людей, поряд з… ну не знаю, “Тімуром і його командою”, чи ще якоюсь маячнею про юних лєнінцев та стройкі комунізма. Тут навіть не треба ідеологічно вивірений переклад і передмова від академіка, що звертає увагу на те як Дікенс, Хемінгвей, Сєлінджер чи ще хтось с дозволених, майстерно критикує буржуазію і передчуває занепад капіталізму, і як дєдушка Лєнін відчував те саме. Тут це зайве. Це в “Олівері Твісті" треба сконцентрувати увагу читача на класовому питанні, бо якось Дікенсу було не до того. А у “Вавилоні” це просто все є прямим текстом: і рівномірний розподіл прибутків, і класове питання, і революція.

Радянські пропагандисти були б цілком задоволені цим текстом. Насправді єдина проблема яка могла б виникнути при виданні лежить трохи глибше і стосується неочевидних для середнього віруючого в комунізм мешканця країни рад догм. Як в свій час християнське керівництво поцапалося між собою поділившись на католиків і православних, так і комуністи не могли знайти спільної мови з приводу певних елементів своєї ідеології. Хоча, звичайно, в обох випадках мова ще йшла про те щоб відхопити собі побільше влади і знищити конкурентів. І ті й інші дуже багато часу витратили на те щоб описати головну лінію партії і які відхилення від цієї лінії вважати єрессю. А потім за цю добре описану єресь зносили голови (хоча в решті-решт це завжди було питанням покори, а не догми). В комуністичному таборі, один з найбільш відомих розколів: це “суперечка” між Сталіним і Троцьким, ідеологічно це щось про “побудову комунізму в одній окремо взятій країні” (Сталін) супроти “експорт революцій, перманентна революція, революційний вогонь по всій планеті” (Троцький). Так от: у Ребекки Кван думка балансує час від часу між цими двома моментами, і в залежності від політичного моменту радянські цензори можливо бажали б цю думку трохи приборкати. Але в решті-решт, я тут говорю про невеличкі розбіжності між двома кривавими упирями, власне пофігу що вони там неподілили, вони криваві упирі, і книга видана в 2023-му році, цілком не проти обох, і йде досить таки в ногу з загальною канвою їх збочених концепцій.

Доречі про упирів. Двох я вже згадав, на сцені зʼявляється і третій. Отже громадянська війна на уламках імперії, Троцький як нарком оборони їздить фронтами, штовхає запальні промови перед червоноармійцями і перетворює все на криваву баню. Хирлявий, невпевнений в собі теоретик-інтелегент, перетворився в фанатичного, жорстокого упиря, що несе вогонь революції поки що в межах майбутнього СРСР, але мріє про такий самий “пєпєл” по всьому світу. Оскільки реальні революції спрацьовують тільки коли все горить, палає і руйнується, а потім вже на “пєпєліще”.. В той же час десь чи то в Пєтроградє чи вже в Кремлі сидить інший упир: Ульянов-Лєнін: пише відозви, декрети, накази, телеграми, статті, послання, etc - дофіга макулатури, про те що відбувається і як далі жити. Так от епізодичне протистояння бачення революції між Ентоні (листівки) і Гріффіном (трах-бах-тарарах) у цій книзі - дуже схоже на певною мірою клішовану історичну памʼять про цих двох упирів.

“Перемога[“революції”] не гарантована. Можливо, провіщена, але її треба вибороти насильством, стражданням, мучеництвом, кровʼю. Перемогу принесуть кмітливість, наполегливість і жертовність. Перемога - це гра моментів, історичних обставин, де все йде за планом, бо вони про це подбали”. - Це Ребекка Кван, не Троцький, і не Ленін. Дивіться не переплутайте.

Сам текст, доречі, дуже нагадує “Атланта..” Айн Ренд. Він, абсолютно протилежний ідеологічно, але дуже близький за тим як, що і чому. “Атлант”, очевидно, був написаний заради трьох-чотирьох лекцій на дуже багато сторінок, і фактично все інше що там відбувається: сюжет, герої, побудовані виключно як ілюстративний матеріал для цих лекцій, і відповідно до філософських поглядів авторки. Те що не стосується проявів цієї філософії в різних сферах життя пропущене, пошматоване, тому герої здаються трохи картонними, сюжет трохи штрих-пунктирним, а книга не дуже художньою. Так от, “Вавилон” такий самий, але без лекцій на тридцять сторінок.

Також, на відміну від “Атланта”, в “Вавилоні” помітні два технічні новаторства, обидва, вочевидь, витікають з того що авторка не сильно високої думки про інтелектуальні спроможності читачів, та й взагалі, якось без особливої поваги до цих читачів ставиться. Тому там є купа авторських приміток, одні із серії “тут я вам ще більше поясню ідеологічних моментів, щоб ви, ідіоти, чогось іншого не дай боже не подумали”, інші “мені вже не хотілось вписувати цей епізод в основний текст, та ви й не запам’ятали б, тому ось тут в примітках я про нього розповім”. В додаток до останнього, під кінець, стає помітним ще одна штука: герої починають віршувати проблеми, які треба було б вирішити, але авторка ніколи не розповідала про те що ті проблеми були. Виглядає це так: несподівано в тексті зʼявляється “Там, корочє, у них ще в домі було вікно розбите - голуб вдарився в шибку місяць назад, всі перелякалися, у вікно дуже надувало, вони всі мерзли, так от: вони його скотчем заклеїли. А скотч привезли розбійники, я вам про них також не говорила, але вони були” - не зрозуміло тіки навіщо ти зараз про це розповідаєш, а так все ок, заклеїли - молодці.

А, да, це ж фентезі. Ну як фентезі: там є магічне “срібло” і повʼязана з ним магія слів. Ідея цікава. А от роль і використання цієї ідеї в сюжеті - таке собі. Очевидно авторка має шо сказати про слова і їх походження, прагне нести “китайську” в маси, і власне велика частина тексту - це розповідь ще одної цікавої лінгвістичної байки про переклад або походження слова, просто шоб було не 300 сторінок, а 500.

Глобально ж в сюжеті роль “срібла” цікавіше. “Срібло” - це, очевидно, “технології” в широкому розумінні. Власне всі можливості які дає срібляна магія - це все що людство отримувало і вдосконалювало за допомогою науки і технологій. Це міг би бути псевдо-історичний роман, без усякої магії, і для цього фактично в ньому не треба було б багато змінювати.

То нафіг там срібло і магія? Тут треба трохи повернутись до комунізму. “Ліві” вміють дуже добре бачити соціально-економічні проблеми: нерівність, несправедливість, різні форми дискримінації і так далі, вони навіть навчилися заглиблюватись на сотні і тисячі років тому назад і відстежувати поступовий розвиток всіх цих проблем (ок, власне Карл Маркс і його дружбан саме цим і займалися свого часу). Але у них якось дуже погано виходить з розумінням того “а як би воно повинно було б бути”. Навіть в рамках вигаданої реальності “Вавилону”, важко дати несуперечливу відповідь на питання “а чого ж ви все-таки хочете?”, ну тобто там очевидно що хотілося б просто “всьо отнять і подєліть”, але далі туманного принципу не йде. Причому “всьо" - тут очевидно срібло, тобто фізична речовина (з магічними властивостями), накопичена клятими імперіалістами-експлуататорами. І навіть з фізичною речовиною виникає купа питань, починаючи з “а як ділити будемо?”.

А от в реальному світі де замість срібла була б наука і технології - все було б ще складніше. Ну тобто: ось телефон, продукт купи коштовних наукових досліджень, купи технологічних винаходів, і ви кажете що було б непогано просто роздати всі ці технології, нехай інші роблять такі ж телефони і користуються… а стоп, так Китай саме те й робить що тирить чужі розробки :). Стає дуже слизько. А от зі сріблом ок, якось норм.

Можна було б очікувати що в якийсь момент в книзі зʼявиться бригада дивних людей з “Ми к вам проффєссор, і вот по какому поводу”, або якийсь берлінський студент з листівкою що починається з “Привид ходе по Європі, привид комунізму” (насправді колишній берлінський студент напише ці слова через 10 років після подій що описані в книзі, натхненний лондонським таємним гуртком, можливо, одного з членів цього гуртка звали Робін), але, на жаль, чи на щастя, обійшлось без них.

Мене ця книга налякала. Починаю думати що замість того щоб нести на смітник стару радянську макулатуру, її треба старанно зберігати, читати і вивчати, тримаючи в голові що оці добродії, під оцими лозунгами, з оцими формулюваннями, породили страшний людожерський режим наслідки якого ми до сих пір відхаркуємо і будемо відхаркувати ще дуже довго. Можливо, важко зрозуміти як виглядає пропаганда в літературі, якщо ти про це тільки чув, і ніколи не читав і не відчував. І тому це лайно б’є топи продажів, і буде породжувати наступні покоління у яких “всьо нє так однозначно” буде непомітно прошите. І хто його знає що саме буде “неоднозначно”. Але, головне, що обкладинка шикарна, і книга дуже красиво виглядає на полиці.