Кормак Маккарті. Кривавий Меридіан.

 Якщо ви залишите надкусане яблуко в музеї сучасного мистецтва, то у наступних відвідувачів можуть зʼявитися сумніви: це експонат, чи це хтось настільки захопився побаченим, що забув за перекус. А може й бути експонат, що символізує захоплених відвідувачів. Звичайно ж, можна угледіти й більш “традиційні” мотиви, яблука досить таки відзначилися в історії людської цивілізації: від того, самого першого, що колись з’їла Єва, до тих що намальовані на зворотній стороні вашого новітнього смартфона. І поступове почорніння того самого огризка в музеї може, наприклад, значити наростаючу безбожність сучасної цивілізації, чи неминучий її крах через збільшення залежності людства від нетривких технологічних новинок. Різне може бути, якщо прибиральниця вчасно не помітить і не прибере. А може то й не прибиральниця, а перепровадження огризка в мусорку - то частина перформансу? Що взагалі робити? - дивитися й аплодувати? Залишити подію непоміченою, а потім прочитати в інтернеті де експерти все пояснять? Є ж спеціально треновані люди, які вміють відрізняти мистецтво від сміття? Вони ж є? Так?

Поціновувачі сучасного мистецтва, а не просто ті хто шастає по відомим музеям, опинившись за кордоном, “бо треба окультурюватися”, скажуть що ситуація надумана, такого не може бути, бо не може бути ніколи, бо будь хто хто в темі відразу зрозуміє перед ним шедевр чи сміття. А якщо вже ну зовсім нічого не буде зрозуміло, то завжди знайдуться критики, які все розтлумачать і пояснять, адже критики є такою ж неодмінною складовою художнього твору, як і сам “художній обʼєкт”, в додачу ще й до місця де він виставлений, чи скажімо соціальної позиції автора, чи.. та ще до багато чого. Ну не існують шедеври в своєму відокремленому світі - кажуть нам ті самі критики. З практичної точки зору це означає що для створення успішного художнього твору автору треба не тільки щось створити, але й бажано мати впливових друзів які будуть гучно цей твір хвалити. Кормак Маккарті цих друзів очевидно мав.

Насправді ця історія про яблуко мені не дуже подобається, бо в залежності від нюансів оповіді вона може перетворюватися або в абсолютне знецінення геть усього культурного продукту що його зараз нам пропонують, або ж, навпаки, в суцільну образу на усе те бидло, якому не вистачає знань та смаку для того щоб зрозуміти. Але в цьому випадку оте саме надкусане яблуко переслідувало мене добру половину твору, тому про нього й згадав. Ближче до кінця яблуко зникло з асоціацій, головним чином тому що справа йшла до фіналу і зʼявилась якась додаткова динаміка у розвитку подій, але потім я прочитав післямову перекладача і яблуко знову з’явилось на підвіконні, в оточенні японських туристів з камерами, які нещадно його фотографують і щось по-свому, по-японському активно обговорюють. Нічого не можу з собою зробити. (Причому до післямови питань нема: це підбірка того що про книгу говорили і писали інші, цілком зрозуміла. Але не робить книгу ближчою і не створює якогось aha moment, типу “а, так от що воно було”)

Звичайно, в творах сучасного мистецтва глядач/слухач/читач має свою неабияку роль, і я навряд є ідеальним читачем для цієї книги. Ідеальний читач “Кривавого Меридіану” повинен би був народитись і жити в США, зовсім в ідеалі: десь там де події книги відбуваються. Можливо тоді оті всі релігійні підтексти про які йдеться в післямові були б більш очевидними. Бо потребують вони не просто якогось звичайного християнського Бога, про якого ми всі так чи інакше чули, а отого особливого американського Бога, який все ще пронизує кожен атом життя маленьких громад, який тяжіє до створення сект, якій тяжіє до авторитарних сектантських лідерів, масових самогубств і кривавих штурмів з залученням армії віддалених ранчо на яких окопалися релігійні фанатики. Від звички бачити Бога в усьому, причому іноді бачити дуже своєрідно, до, в найкращому випадку, звички святити паски на Паску раз на рік, дуже велика відстань. В Європі Бог, так чи інакше, таки помер. Може воно й на краще.

Тому далі, враження від книги, так ніби я знайшов її без обкладинки, мені ніхто не сказав що це “великий американський роман” з купую релігійних підтекстів.

Якщо використовувати кіношні аналогії, сюжет - це “Бомж з дробовиком” в антуражі Дикого Заходу, кожна частина якого непогано описується мемом з тупого серіалу “у нас труп, по коням”. Правда спочатку відбувається “по коням”, в результаті чого стається труп. Взагалі це дуже схоже на так звані “процесуальні” серіали: спочатку серії майже відокремлені одна від одної, герої просто існують і просто займаються тим що їм призначено “по процесу”, потім під кінець сезону стається велика фінальна заруба, яка можливо трохи більш “персональна” для героїв, трохи більш їх зачіпає, але все одно все більш-менш в рамках того ж процесу що ми бачили в кожній з попередніх серій.

Причому, так само як в детективному серіалі, глядачі знають що в кінці кожної серії скоріше за все вбивство буде розкрите, всі таємниці будуть розгадані, і герої упродовж серії роблять вчинки які ведуть їх до цього фіналу, так і тут: ми гарантовано отримаємо труп(и) наприкінці, і герої роблять все щоб максимізувати їх кількість. Тобто, умовно, якщо, в певній точці сюжету, хтось з героїв має вибір що робити, то вибір буде зроблений на користь максимально кривавої розвʼязки, навіть, якщо ситуація взагалі не передбачала необхідності когось вбивати. [Спайс] Кров повинна текти.

Кожна серія-глава містить купу загальних планів - описів місцевості, десь на грані дуже нудних, але не переходячи за цю грань; купу доволі скупих діалогів, з вкрапленнями більш тривалих історій, лекцій, і псевдо-філософської маячні; а також, іноді, досить детальні описи батальних” сцен.

Ближче до кінця, в одному з приступів псевдо-філософської маячні, автор чомусь називає випадкові вбивства бандою всього що рухається війною, і заводить “стандартну” шарманку про те що війна - це нормальний стан людства і бла-бла-бла. В принципі війна, як нормальний стан людства, у Маккарті - це “F35 проти бомжів на мопедах”, де він на F35.

Загальне враження: доволі поганенький вестерн: занадто схематичний для того щоб бути повноцінною цікавою пригодницькою історією, і не викликає бажання шукати в цій схематичності подвійного дна. Але: яблуко на підвіконні - кожен може робити з ним що захоче. Я б викинув.