Альфред Деблін. Берлін Александерплац

 Франц Біберкопф, сутенер, виходить з в’язниці, відсидівши там чотири роки за вбивство з необережності (чи скоріше за спричинення тяжких тілесних ушкоджень що потягли смерть потерпілої, “по п’яні”) своєї подруги/нареченої/“підлеглої”, і вирішує стати добропорядним громадянином. Неважко здогадатися що буде далі і що могло піти не так. Якщо дивитись суто по сюжету, зараз це був би такий собі “кримінальний трилер” чи “кримінальна драма”, з трохи затягнутим початком.

Є деяка схожість з “Реквіємом по мрії” (чи радше навпаки), і по тому що відбувається, і по стилю, але Деблін більш різноманітний в авторських засобах. І якщо в “Реквіємі…” особливості написання відчувались скоріше як певний вибрик, “я художник - я так бачу”, то тут це результат кропіткої інтелектуальної роботи. Якими б різними по контенту і контексту не були сусідні речення, скільки б не переключався Деблін від майже-газентних-повідомлень до пісень, і навпаки: все прораховано і знаходиться на своєму місці. Чому я взагалі згадав про “Ревієм..”: коли читав, в якийсь момент почало здаватися що Селбі-молодший взяв з “Берлін Александерплац” тему, особливості побудови діалогів, вуличну мову, і вирішив написати щось схоже але про Нью Йорк і без додаткових елементів, які могли б бути аж занадто складними для американської публіки, хоча скоріше за все це не так.

Крім певних, цілком передбачуваних, подій, від історії про злочинця який вирішив стати “хорошим” вийшовши з тюрми, очікуєш ще одного елементу: конфлікту з суспільством. Це велике, жахливе, всюдисуще СУСПІЛЬСТВО, без якого нікуди й кроку не ступиш, повинно лицемірити, засуджувати, виштовхувати, вселяти зневіру, опускати на саме дно, а потім, коли ти вже на самому дні, знову лицемірити і засуджувати. Певною мірою, наскільки це дозволяє автору талант, бажання і потужність білого коня з я кого автор веде оповідь, така історія повинна була б звучати як вирок для того самого суспільства і окремих його членів. Нічого такого тут немає, на жаль, чи на щастя, концепція суспільства виявилася абсолютно непотрібною для того щоб розповісти всю цю історію, герой зміг “досягнути” всього самотужки, або за допомогою “колег”, а цілком безстороннє суспільство на сторінках книги проявляє себе в основному через газетні заголовки, політичні конфлікти (це якраз час коли нацисти починали йти до влади й мали активну зарубу з німецькими комуністами), і наявність судової влади та пенітенціарної системи.

А якщо немає суспільного левіафану, з яким треба боротись герою, то і герой буде такий собі, зовсім не герой. Рішення яке він ухвалює на початку книги: бути хорошим - це майже єдине усвідомлене рішення яке він ухвалює протягом усієї книги. І навіть тут щодо усвідомлення можуть бути питання. Все інше просто якось саме по собі трапляється. Умовно: от потрапляєш ти в “погану компанію”, компанія вирішує піти пограбувати магазин, ти ніколи цього не робив, тебе починають мучити сумніви, гризе сумління, ти не знаєш що вибрати: йти чи не йти, і врешті-решт робиш якись вибір після тяжкої внутрішньої роботи. Воно в книжках дуже часто так, бо книжки дуже часто - це “моральна” історія з сумлінням і сумнівами. А в житті воно якось по-іншому трапляється: “всі пішли - і я пішов, не було причини відмовитись”, або “щось мене затримало в той день, якби не те щось, то сидів би зараз разом з усіма”. От тут більше як в житті: на розвилках просто відбуваються найбільш вірогідні події.

Крім, власне, сюжету, ця книга - це ще велика клаптикова ковдра з тодішніх новин, популярних пісень, книг, які перемішані з основним сюжетом. Треба деякий час щоб до такої оповіді звикнути, але якщо звикнути - то дуже прикольно.

Цікаві статті в кінці видання від Жупанського. Вони власне не змінюють враження від прочитанного, але дійсно якщо дивитися на цей роман як на епічну прозу, і так як її бачення викладає Деблін, то це багато що пояснює, в тому числі й деякі особливості про які йшлося вище.