Умберто Еко. Маятник Фуко

 Це - написане з гумором дослідження конспірології, теорій змови, таємних товариств, загорнуте в детективно-пригодницьку оболонку, з вкрапленнями другої світової, студентських заворушень в Італії і життєпису одного з персонажів. Фактично декілька історій грубо звʼязаних до купи і які цієї купи погано тримаються. (На відміну від “Імені Рози” де багато різних тем вплетені в один сюжет). Хороша новина: якщо хоча б одна з історій зацікавить, то інші можна якось пережити і таки дочитати до кінця.

Основа сюжету: три працівника видавництва, що видає переважно серйозну літературу філософського спрямування, починають цікавитись (і трохи стібатись над) езотерикою і конспірологією, в решті формують свою конспірологічну теорію, в яку починають (хоча б частково) вірити і вони і ті кого ця теорія безпосередньо описує. Це не спойлер, це стає зрозумілим на перших 50 сторінках. Решта присвячена детальному розбору того як саме все відбувалось. Закінчується стрімким фіналом. Фінал настільки “цікавий” що прямо на початку фінальної сцени можна спокійно йти спати, потім не повертатись до читання весь день, і нічого не буде муляти. Еко все ж таки більше цікавить “механіка” розвитку ситуації. В якийсь момент стає зрозуміло що абсолютно не важливо чим воно закінчиться, рівно як і те що адекватну кінцівку придумати буде важко (це також не спойлер). Скоріш за все цю книгу варто читати декілька разів: перший щоб позбавитись ілюзій щодо сюжетних інтриг, всі інші - насолоджуватись процесом.

“Процес” тут - це створення конспірологічної теорії, якому передує ознайомлення з іншими теоріями, а також історичні екскурси щодо того з чого все почалося, почалося з тамплієрів. Методика формування теорії насправді досить проста, зараз це можна було б звести до відомої “гри” на основі Вікіпедії “дійди від Вінні-Пуха до Гітлера за найменшу кількість кроків”, з однією додатковою умовою: використовувати людей і конкретні події, а не щось велике чи абстрактне. Тобто, наприклад, “Перша світова війна” як сполучна ланка не канає, треба щось більше конкретне. Наприклад: Вінні-Пух -> Волт Дісней -> Лені Ріфеншталь -> Адольф Гітлер. Для нормальної людини це виглядає як: ну дійшли і дійшли, “ха-ха-ха”, для когось це навіть не буде великим сюрпризом. А от для конспіролога який шукає змови, знаки, символи, звʼязки, що ведуть до таємниць буття все набагато складніше. Гітлер очевидно був втаємниченим містиком, за допомогою Лені Ріфеншталь він розробив новий спосіб передачі Послань, очевидно вони втаємничили в це Діснея, який почав додавати приховані сенси в мультиплікацію й будувати складні езотеричні споруди під виглядом парків розваг. В решті Вінні - він же ж мед любить, а що той мед як не прямий натяк на напій з меду, вина і [я не буду називати цей інгредієнт, хто читав - той знає], який використовується під час деяких ритуалів.

У 1988-му Вікіпедії ще не було, тому герої користуються більш архаїчними способами встановлення звʼязків, але суть та сама. Їх дослідження набагато складніше, охоплює 600+ років історії, включає десятки реальних і вигаданих персонажів, яких поєднує між собою павутиння конспірології, а через це павутиння проглядає реальна Історія людства, а не ота фігня яку в школі розповідають. Та й справді, невже проста анімаційна студія могла б досягти такого могуття, якби за нею не стояло чогось Більшого? Якби не існувало Плану?

Крім, власне, самого процесу створення конспірологічної теорії, ще одна цікава грань - це герої, які цю теорію створюють, а потім починають в неї вірити. Отже, герої - працівники редакції, освічені люди, посилаються на класику, ведуть складні розмови декількома мовами, дуже багато знають, грають в інтелектуальні забавки, копаються в собі, з іронією спостерігають за “занепадом” західної цивілізації, багато п’ють. Типові інтелектуали. Прокидається логічне питання: як ці освічені інтелігентні люди могли так чи інакше повірити в маячню яку самі ж придумали, і про яку точно знали що це маячня. З коспірологами зрозуміло, а ці чому?

Прямої відповіді автор не дає, хоча й велика частина тексту присвячена дослідженню життя самого віруючого з цих трьох персонажа. Але ось на що можна звернути увагу: спосіб сприйняття світу цими людьми, великою мірою, грунтується на загальній ерудиції, інтуїції й накопиченні фактів. За рахунок ерудиції, формується інтуїція яка допомагає інтерпретувати факти в заданому напрямку. Вони вочевидь знають про формальну логіку й науковий метод, і можуть цими інструментами користуватися за потреби, але це не основа, не база і не грунт. Основний їх метод ірраціональний. Це як штучний інтелект: якщо натренувати його на великому масиві даних, є шанс що він буде видавати щось адекватне, більше даних - більше шансів. Так і ці інтелектуали: вони накопичують знання, і є шанс що те що вони будуть генерувати на основі цього знання буде адекватним, не тому що метод генерації правильний, не тому що є якісь перевірки адекватності, reality check, контрольні суми, повторювані експерименти, а тому що.. ну вони ж розумні люди. Одні розумні люди пишуть філософські трактати, інші праці з історії, психології, літературознавства, але якщо їх з тими ж методами генерації контенту штовхнути в напрямку езотерики, то… також буде результат. Більш того, знайдуться ті хто в цей результат повірить. Отака от вона криза інтелектуалізму.

Примушує в котрий раз задуматись а наскільки адекватні власне серйозні інтелектуальні праці, які також про пошук зв’язків, символів, знаків чи банального сенсу буття, просто беграунд трохи інший. Публічні інтелектуали які з екранів розповідають про “закони історії”, насправді, не так вже й далеко відійшли від тамплієрів і Святого Грааля. Ця книга - це не тільки стьоб над конспірологами. Це ще великий привіт всім хто забороняє мені, недостатньо освіченому бидлу, копирсатися в носі.