Спогади Салмана Рушді, переважно про період після написання “Сатанинських віршів” й оголошення йому заочного смертного вироку іранцями, хоча й є частина про більш ранній період життя та творчості. Я не читав жодного іншого твору Рушді і не впевнений що хочу, - тематика, проблематика, східні мотиви - якось не дуже зачіпають, а от автобіографія - чом би й ні.
Настрій був поганий сам по собі (а в кого він зараз добрий), та ще й я до того з горем пополам “домучив” другу частину “Дон Кіхота” яка мені геть не сподобалась, один з найгірших досвідів читання що я коли-небудь мав, і я був впевнений що адекватно сприймати художній текст зможу ще не скоро. Зовсім випадково взяв погортати “Джозефа Антона”, якого до того зовсім випадково купив, скоріше “для колекції”, не знаючи що це і про що воно, і… зрозумів що не можу відірватися.
Десь перша третина - захоплива, цікава, почасти з їдким гумором. Іноді здається що Рушді вирішив образити усих кого він не образив “Сатанинськими віршами”. Потім, поступово, з такої собі художньої автобіографії, насиченої історіями, книга поступово перетворюється на класичні “політичні” мемуари, поки повністю ними і не стає. Автор виливає на читача нескінчений потік подій, людей і свої оцінок того що відбувалося. “Захопливо і цікаво” трансформується в “просто цікаво”, і “цікаво” трохи по-іншому, так як цікавим може бути історичний текст написаний свідком подій, а не як художній твір.
Рушді торкається дуже багатьох тем: від історії написання деяких книг і того як він в принципі їх пише, до зустрічей з безліччю відомих і не дуже письменників (зʼявляються Пінчон, Зонтаг, Ішигуро, Баєт і багато-багато інших), політиків, і навіть музикантів (у U2 є пісня на слова Рушді). Звичайно, основна тема - це пошук шляхів вирішення проблем породжених іранською фетвою, де все зводиться до того що ніщо з того що ти робиш не має значення, крім того що має значення, але що саме мало значення можна дізнатися лише пост-фактум.
Сама назва “Джозеф Антон” - це псевдонім яким користувався Рушді коли знаходився під захистом поліції, складена з імен Джозефа Конрада і Антона Чехова. Як не дивно: і Конрад, і Чехов мають безпосереднє відношення до України, хоча свою літературну карʼєру робили в інших літературах (так само як і Рушді який будучи народженим в Індії все таки є Британо-Американським письменником). Якщо шо: у тексті є згадки російських письменників, один з розділів називається і починається з цитати з “Майстра і Маргарити”, проте щодо сучасників Рушді не дуже компліментарний (скорше навіть навпаки).
Оповідь йде від третьої особи, що досить незвично як для автобіографії, і місцями це грає злі жарти з сприйняттям тексту. Умовно: якщо у попередньому реченні “Він” зустрічається зі знайомим, то не дуже зрозуміло “він” у наступному реченні - це Рушді чи цей знайомий (і кожного розу коли “він” - це Рушді трохи “відловлюєшся”, що “а, ну да, третя особа”). Може бути також “особливістю” перекладу/редактури, бо місцями текст не дуже вичитаний, трапляються помилки, можливо англійською і третя особа трохи адекватніша :) Як би там не було, вцілому воно не сильно заважає.
PS: Просто як людина, Рушді - та ще тварюка.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар