Тоні Джадт. Після Війни.

 Якщо уявити історію як місцевість, то Тоні Джадт ходить по ній, ставить штатив з камерою у певних точках, робить детальні панорамні знімки, потім бере все своє приладдя, прямує до інших точок, знову штатив-камера-знімки… і так багато-багато разів. Світлини, з одного боку, доволі обʼєктивні, в силу так би мовити “фізики” процесу, з іншого - все ж містять виразні елементи авторського стилю. Стиль навряд щось може сильно викривити, скоріше спрямовує увагу глядача на те що варте уваги з точки зору автора. Натомість, місця де стояв штатив - от вони субʼєктивні, й тут може бути більше питань, від “навіщо нам це взагалі було бачити?” до “нє, ну міг би на пару метрів в отой бік ще посунути, було б краще”.

В мене складні стосунки з історичним, та й взагалі “гуманітарним”, нон-фіком. Гіпотетично цікаво, а як починаєш читати, питання довіри до автора дуже швидко починає перекривати все інше. Як правило це стосується українських авторів, і проблема полягає у… відсутності логіки. Якійсь незбагненно глибокій прірві що розташована між фактами і висновками. Висновки чомусь завжди потребують віри: чи то віри в те що з цього набору доказів такі висновки дійсно можна зробити, чи то віри в ті ж самі метафізичні сутності в які вірить автор. З Тоні Джадтом це не так, він не потребує віри. Питання “Чому ти так вирішив?” - не виникає, - зазвичай, зрозуміло чому. Можна дискутувати з тим чи це єдина можлива інтерпретація, чи варто було б додати до коктейлю з фактів ще щось, подивитись на питання з іншого боку - але це нормальна предметна суперечка. Він залишає можливість перевіряти, інтерпретувати й заперечувати, замість того щоб охрестити невігласами всіх хто спробує це робити.

В післявоєнній історії автора перш за все цікавить “інтелектуальна” історія, причому “інтелектуальне” повинно бути зв’язаним з політикою, чим лівіше - тим краще. Тому, якщо в якій-небудь західній країні в цей період існувала комуністична партія, навіть якщо її максимальний результат на виборах був не більше 4-5% і великого впливу вона ніколи не мала - ми все одно про неї прочитаємо. Більш того, навіть якщо компартії не було - ми також про це довідаємось. В то же час про “правих” буде згадано лише якщо без цього вже точно ніяк не обійтись. Тим не менш, незважаючи на цю гіперфіксацію на “лівиці”, й навіть згадки про те що СРСР вкидав в неї гроші, Джадт не розглядає її як “ідеологічну” зброю часів “холодної війни”. В його варіанті це все здебільшого мисляче-віруючі, адекватні люди, за еволюцією ідей яких ми маємо змогу спостерігати. Точка зору що відрізняється від того що ми можемо зараз чути в Україні з усіх радіоточок. Особливо контр-інтуїтивною оця ідея щиросердного сповідування комунізму як системи поглядів є коли вона застосовується до країн соц-табору й СРСР. Навіть, стверджуючи що після 1968-го року щиро віруючих вже не було, він продовжує гратися з “системою поглядів” в чистому вигляді, а не з системою пристосуванства до тоталітаризму.

Звідки це викривлення добре пояснюється в післямові, в роздумах чи можна порівнювати злочини комунізму і нацизму. Спойлер: ні. Бо комунізм - це улюблена інтелектуальна гра Заходу, а нацисти знищували євреїв (тут нічого нового, ця думка була й в діалогах Джадта і Снайдера). Голокост - це геноцид, а голодомор - “майже геноцид” (оцей “майже геноцид” повторюється декілька разів).

Ну й ще одна дивина: “інтелектуальна історія”, “історія ідей”, крім лівацтва, подекуди охоплює мистецтво й перші кроки масової культури, але абсолютно ігнорує науку і технології. Ця дивовижна короткозорість залишила білу пляму замість пояснення “а за рахунок чого живе Європа, яка нічого не виробляє?”, й не дозволила побачити очевидного, конкурентного до “традиційного” інтелекуталізму середовища, залишивши лише скиглення про занепад того самого “традиційного” яке нікому стало непотрібним.

Ще один складник “історії ідей” який було б складно проігнорувати, і який, на відміну від технологій, в книгу таки потрапив - це сам Європейський Союз. Хоча тут є парадокс, бо ЄС - не є результатом імплементації якогось величного задуму, і, якщо й є результатом інтелектуальної роботи, то лише побіжно. Як говорить Джадт: ЄС - це скоріше найбільший спільний знаменник до якого змогли домовитися so far, і від самого початку він був саме цим. Випадкові люди, випадкові економічні проблеми, випадкові політичні умови, й те до чого за таких обставин змогли домовитись викладене на папері, ото й все. Ніякої магії, ніякого вищого задуму, нічого про те що “вони знали що роблять”. Дуже симптоматично, що навіть в контексті цієї книги, патетика про цінності, верховенство права, прозорість інститутів, сталість демократії з’являється лише і виключно коли мова йде про причини відмовити у членстві. Коли причин не шукали - то й рожевих поні не потребували.

Загалом було цікаво прочитати. Не можу сказати що змінив про щось думку, але в дечому можливість побачити якісь події і тенденції під іншим кутом. У нас, серед “говорячих голів” (щоб не казати “інтелектуалів”, бо тут є сумніви, див. абзац про факти і висновки) прийнято ідеалізувати Європу. Ця книга може бути непоганим фільтром проти наших новітніх міфів і легенд.