Джейн Остін. Менсфілд Парк.

 Дівчинку з бідної сімʼї бере на виховання тітка, яка свого часу вдало вискочила заміж і тепер разом з чоловіком і дітьми мешкає в Менсфілд Парк. Вимоги до племінниці доволі специфічні: вона не має бути кращою за "панських" доньок, але й не гіршою за певний базовий рівень, щоб не соромно було показати сусідам; вона не служниця, але водночас має певні домашні обовʼязки, яких, очевидно, власні діти не мають. Тобто для слуг вона точно "пані", а для "панів" - не рівня. Серединка на половинку.

Тут, за традицією, я мав би сказати "але, не дивлячись на це, вона змогла,...". І змалювати отой тип супермена, чи супервумен, в нашому випадку, що "один проти всіх", красивий-сильний-розумний, пре напролом, долає перешкоди, розбавляє пригоди відбірним гумором і врешті-решт перемагає. Ну й ще трохи страждань на початку, бо звідкись це все мало б взятися. Але всього цього тут нема, і я так розумію це одна з основних претензій сучасних читачів до цієї книги. Претензія, що зводиться до того що... ФАННІ ПРАЙС - НЕ МУЖИК! (я не стільки про стать, скільки про стереотипні вимоги до того що СПРАВЖНІЙ МУЖИК має й не має робити). Щоб далеко не бігати: інший ряд претензій грунтується на ігноруванні того що це не любовний роман, в сучасному розумінні, хоча й романтичні лінії тут вимальовують багатокутник.

Але все ж обставини не можуть не позначитися на характері героїні, просто це відбувається не “всупереч”, а "за течією". Це людина яка може сидіти на лавці в парку, в той час як всі інші парочками розбіглися по кущах (це реальний епізод), не відчуваючи заздрості й того що здається десь її в цьому житті наїба... сильно обділили, а, навпаки, відчуваючи щиру радість за інших. Таке споглядання, знаходження більше поза ситуацією, ніж в середині неї, розвиває спостережливість, а спостережливість породжує оціночні судження. І оскільки вимоги до самої Фанні були трохи суворіші, а її найліпший друг в цьому домі - панський син Едмунд - майбутній священник (очевидно, людина не самих легковажних поглядів), то й судить інших вона також за вельми консервативними лекалами.

Проте це не історія в якій зіштовхуються характери й ідеали, що ведуть непримиренну битву, поки не переможе Добро. Все-таки це англійське вище суспільство, воно тут скоріше не жорстке й пристрасне, а стримане й відсторонене, навіть злість і роздратування загорнуті так, що “наче й зрозуміло що послали, але не зрозуміло куди”. Історія з суперечками, куди ж без них, але без глобального конфлікту, який мав би щось-кудись рухати.

Звичайно, якщо є час і натхнення, конфлікти можна пошукати, й ви безперечно їх знайдете... але це дуже специфічне заняття: шукати те чого нема. Он в Вікіпедії є декілька екранів тексту про рабство в романі, які грунтуються на *одній* згадці:

“But I do talk to him more than I used. I am sure I do. Did not you hear me ask him about the slave-trade last night?”

“I did—and was in hopes the question would be followed up by others. It would have pleased your uncle to be inquired of farther.”

“And I longed to do it—but there was such a dead silence! And while my cousins were sitting by without speaking a word, or seeming at all interested in the subject, I did not like—I thought it would appear as if I wanted to set myself off at their expense, by shewing a curiosity and pleasure in his information which he must wish his own daughters to feel.”

й тому факті що в цієї сімʼї були плантації на Антігуа, на які по справам на деякий час відлучалися батько з сином, без конкретизації по яким саме справам. Люди про це на повному сурьйозі наукові роботи пишуть. (Я бачив цей розділ в Вікіпедії на початку читання, й усю книгу думав "ну, ну, ну де ж рабство? що про рабство думала головна героїня?", яке ж було моє розчарування, коли я нарешті той розділ прочитав, так і не знайшовши рабства в романі).

Те що відбувається насправді: такий собі міні-серіал. Багаті молоді люди придумують собі розваги: поїздку в сусідній маєток, домашній театр, бал, etc, на деякий час та чи інша подія стає місцевою топ темою, до неї то готуються, то розхльобують наслідки, й загалом відносно весело й безтурботно проводять час. В основному, все дуже мило й затишно. Є щось заспокійливе в цій атмосфері заможних англійських віталень.

Ніколи нічого не читав в Джейн Остін, я чогось завжди думав що це більше про "ах почуття", "ах кохання", а виявляється воно скоріше "смішне про людей", ніж оте "ах".