Г'юберт Селбі-молодший. Реквієм по мрії.

До таких книг важко застосовувати слово “сподобалась”, але напевно вони можуть “вражати”. Ця книга вражає. Кажуть що вона гірша за фільм. Як на мене і фільм ок, і книга досить ок. Фільм точно передає книгу, в принципі це не дивно, автор книги був одним з сценаристів фільму.

Ця книга, великою мірою є якщо не дослідженням, то ілюстрацією двох процесів руйнації: руйнування мрії і саморуйнування героїв. Дуже натуралістичною і послідовною ілюстрацією, без зайвих міркувань, багатосторінкових теоретичних пошуків, чи чогось такого. Все робить сюжет, вчинки героїв, їх наслідки. Ну або майже все.

Єдина проблема з цими руйнаціями, як на мене, в тому що автор, за великим рахунком, руйнує ці мрії не тому що мрії погані, не тому що вони нездійснені, не тому що герої роблять, або не роблять погані вибори на шляху досягнення цих мрій, - хоча воно все так і є. Механізм руйнації прописаний ідеально. Просто герої не мають права на мрії і на їх справдження за фактом свого існування. 

Це от як: в Україні зараз війна, і на думку цивілізованої європейської публіки, українські біженці повинні були б бути злидарями в лахмітті, єдина доля яких: страждати. А для тих хто залишається в Україні є дві опції: страждати і помирати. При цьому різні експерти, міжнародні інституції, журналісти і письменники з завзяттям готові досліджувати цей процес страждань і смертей, показувати його механіку, смакувати кожною подробицею, в новинах, документальних фільмах, в прайм тайм по телебаченню. І це може викликати цілу купу емоцій: стурбованість, занепокоєння, співчуття, etc.. але за дужками неодмінно буде одне: вони українці, вони приречені на це просто за фактом свого існування, народились там - тепер страждайте. Так само як Селбі-молодший міркує стосовно однієї з героїнь роману: ти одинока пенсіонерка, чоловік помер, син наркоман, ти живеш на пенсію, єдине що в тебе залишилось в житті - смачна їжа, телевізор, і інколи спілкування з сусідками: пфф які мрії? Ти на них не маєш право. Загорнись в постільну білизну і повільно починай повзти в бік кладовища, а то так і будеш усім заважати. Олівер Твіст, Сара, українці - вони винуваті просто по факту свого народження і не заслуговують на просто гідне, нормальне життя, в цивілізованому суспільстві, просто по факту свого народження. А от Джо, що володіє і працює на заправці десь на пів-шляху від Нью Йорку до Маямі, який вірить в Бога, ходить щопʼятниці до бару, щосуботи до церкви і щонеділі смажить барбекю на задньому дворі, ненавидить чорних, геїв і далі за списком - от Джо заслуговує на все. Також просто по факту свого народження і існування. Принаймні, Джо це має. 

На сам кінець: в оригіналі книга написана сленгом. Переклад сленгу - це складна задача і перекладач з нею не впорався. Десь перші 40-50 сторінок в мене пригорало від діалогів, пригоріло настільки що я пішов на Amazon, купив книгу на для Kindle англійською і почав дивитись а шо ж воно там насправді. Виявляється що: “пацан” - це “man” , “пупс” - babe, обидва - просто “слова-паразити”, “ліцаї” - cops, і таке інше. Важко зрозуміти такий вибір слів для перекладу. Ці пупси і пацани відверто гвалтують оригінальну ідею цих діалогів. Єдине що рятує: там не весь текст такий, концентрація “пацанів” на квадратний сантиметр тексту поступово зменшується.

Інша не дуже зрозуміла штука: і в перших сторінках скану паперової книги на amazon, і в Kindle-варіанті, книга розбита на частинки. Кожного разу коли розповідь переключається на інших героїв - абзаци розділяє пустий рядок. Більш того ці “частинки” обʼєднані в 9 розділів. Куди це все поділося в виданні від КСД - не дуже зрозуміло. (Діалогів там дійсно нема, репліки ніяк не виділені, і абзаци дійсно дуже великі, тут нема питань - це авторський стиль, до цього можна звикнути, це не дуже важко читати)

Жоріс-Карл Гюїсманс. Супроти єства

Особливістю цієї книги є велика купа речень, які не можна прочитати правильно з першої спроби. Не зрозуміти, а саме прочитати, вимовити. Як правило це виглядає так: автор починає описувати одну річ, з великою купою порівнянь, потім асоціює її з іншою річчю, описує ту іншу річ, а потім різко обриває оповідь і дає тій першій речі якісь фінальні характеристики. І можливо з точки зору граматики все ок, і зрозумівши побудову думки з другого-третього разу ви можете це прочитати навіть в голос, але з першого разу спотикаєшся. Це все ще й добре приправлене дивними, іноді архаїчними, іноді дуже специфічними словами, які точно не почуєш кожного дня, значення яких може бути не дуже зрозумілим, чи взагалі хто його знає що то таке, і таке враження що автор просто відкривав словник з певної теми і виписував всі слова що подобаються через кому, але то таке. В принципі суттєву частину тексту значно легше “сканувати”, і ну його нафіг той авторський голос.

 Коли я читаю художні книжки, я, як правило, проговорюю текст “про себе”. Це не допомагає швидкому читанню, дуже далеке від швидкочитання, і скоріш за все змушує певну частину снобів презирливо поморщитись: “прямо як в першому класі, ще б в голос читав”, але мені так подобається. Мені подобається “чути” (чи скоріше усвідомлювати) голос оповідача в голові, уявляти що це дуже довга розмова, під час якої тобі розповідають історію, іноді дуже дивну історію.

Хоча й пишуть що це “роман”, по-суті, ця книга - це збірка есеїв про естетичні вподобання автора в колористиці, парфумерії, літературі, музиці, і в-чому-ще-він-мав-вподобання, обрамлена певним сюжетом, не дуже складним, який би вмістився сторінок на десять. Є дуже популярні питання на кшталт: “якби ви збирались на безлюдний острів, які б книги/картини/музику/etc ви б хотіли взяти з собою”. Великою мірою ті есеї є відповідями на це питання, від людини яка такий острів влаштувала для себе в передмісті Парижа наприкінці XIX століття. Щоправда, цей ідеальний штучний острів не ставить перед людиною проблеми фізичного виживання: не треба добувати їжу, не треба турбуватись про укриття, і мова перш за все йде просто про усамітнену деградантську насолоду. Така собі декадентська робінзонада.

Якби ця книга була таким собі 5D-відео: з відео, звуком, запахом, смаком, дотиком і шо там ще буває, то глядач після “перегляду” отримував певне перенавантаження всіх органів чуттів. Дуже швидко, дуже багато всього. Але оскільки це просто текст, і у нас є лише уява, то перенавантаження отримує лише мозок, іноді. Такі от вони страждання, з втомленим пошуком задоволення у параді найвитонченіших речей часу.

Не можу сказати що сподобалось, не можу сказати що рекомендую просто як хорошу книгу, але якщо хочете враження про декадентську літературу - то тут ви їх отримаєте.

Майкл Свонвік. Донька залізного дракона.

Коли Єйтс збирав по Ірландії свої “Кельтські Сутінки” на межі XIX і XX століть (так випадково вийшло що я цю збірку дочитав саме перед “Донькою…”), виявилось що фейрі майже зникли, давно їх вже ніхто не бачив, і тільки старі люди могли ще пригадати давно минулі часи і свої зустрічі з цим дивним народом. Розвиток міст, індустріалізація, і оцей весь ваш прогрес брали своє.

А що як це не фейрі зникли, а просто межа між нашими світами потовстішала? А що як цивілізація фейрі продовжила свій розвиток, паралельно з людською цивілізацією. Маючи свої науки, свої технології, що можливо і відрізняються від того що працює в нашому, людському світі, але добре слугує у їхньому. І звичайно трохи магії, фейрі все ж таки. Ну і як і в нашому світі весь цей розвиток цивілізації неодмінно знаходить своє застосування у війні і розвагах (законних і не дуже).

Десь про щось таке це дивне кіберпанковане не-зовсім-фентезі.

This is the end…

Тут колись був блог.  Він проіснував з грудня 2006-го по серпень 2017,  і мав 81 опубліковане повідомлення. В основному на навколо IT-шні теми: про мої розборки с різними Linux-дистрибутивами,  OS X, конфігурацію та використання окремих програм; ну і іноді про якусь іншу фігню що відбувалася в моєму тодішньому житті: книжки, музику чи щось таке. 

Часом я намагався писати хоча б раз на місяць, і декілька років це майже вдавалось, але врешті-решт все приходило до двох-трьох постів на рік, один з яких був про те що цей блог ще остаточно не здох, але немає часу для того щоб оформлювати думки у звʼязний текст.  І десь воно так й було: до сих пір, то тут то там, я натикаюсь на нотатки про теми про які можна було б розповісти і недописані тексти.  Але як правило те що не було дописане відразу, так і залишиться таким: настрій зникає, тема втрачає актуальність, текст починає здаватись маячнею невартою уваги. Можливо воно все й дійсно є маячнею, але будучи вихопленою з океану маячні на деякий короткий проміжок часу та маячня набирає певний сенс, а не будучи досказаною повертається вона назад в свій океан, і продовжує там існувати як і існувала до того. 

Ну і, звичайно, для маячні є ще Facebook.  Хоча він і зовсім не пристосований до того щоб туди писати великі тексти, але все ж таки дає більше шансів на те що їх хтось прочитає. З іншого боку, якщо тут я як правило переживав про те щоб не викривляти факти, і маніакально перевіряв все що я згадував,  у фейсбуці до цієї параної згодом додалась інша: як би так написати щоб нікого не образити, як би так написати щоб нікому не прийшло в голову це знецінювати мов “знов якусь дурню пише, скільки можна,”.  Оскільки це майже неможливо, то й мої досліди блогінгу у фейсбуці також зійшли на пси.  Здається останній раз я там писав невдовзі після повномасштабного вторгнення,  і зрозумів що мабуть не варто продовжувати, бо писати я буду те, що сам намагаюсь не читати.  Можливо про війну і русню варто також “або нічого, або нічого крім правди”, але з приводу правди я не певний. 

Більшість контенту тут була російською, подекуди сильно змішаною з англійськими термінами чи просто словами до яких в мене не було настрою шукати відповідники, подекуди з перекручуванням слів і утворенням нових, подекуди з грою в зміну “стандартного” порядку слів у реченнях.  В принципі все те що так популярне в інтернеті, і все те що так жахає високочолих прихильників чистоти мови. (Звичайно, якщо те саме зроблене рукою відомого письменника в художньому творі - то що ж, це інше, він чи вона мають право,  вони заслужили, а ви сірі інтернетні миші - хто такі? Хто дав право?)

Щоб два рази не бігати: українська для мене не менш рідна, ніж російська. Певною мірою я типова русифікована дитина.  Як і у багатьох: українська - це була мова якою ми розмовляємо вдома, з сімʼєю, для зовнішнього світу була російська. Як і у багатьох:  в сімʼї ту українську вважали “не справжньою”, “суржиком”, бо справжня то в книжках і на УТ-1. І, хоча, тою несправжньою українською можна було відповідати в школі на уроках української мови, писати твори, але вона все одно “справжньою” від того не ставала. Особливо якщо в тебе проблеми з граматикою і пунктуацією у всіх мовах, і цілком стандартна оцінка за твори в школі 5/2, де там до справжньості, хто його знає що ті філологи собі удумали про ту мову.  

Те що тут щось якось не клеїться, я почав підозрювати не так давно. Коли почали зʼявлятись YouTube канали українською, і, пізніше, коли російськомовні канали починали робити контент українською, в коментарі неодмінно приходили росіяни по-перше з питанням “чому не стандартною”, по-друге, з “та й мова у вас не справжня українська, навіщо ото ви позоритеся зі своїм суржиком”.  Чомусь для них та справжність дуже важлива. Але породжує воно інше питання: “а звідки ВИ знаєте?”.  Я: можу здогадуватись, базуючись на своєму досвіді, на тому що я чую і читаю з дитинства,  філологічної освіти в мене нема,  тому стверджувати як там насправді про це наука думає важко, але ж у ВАС ні освіти, ні досвіду. Звичайно ж, ще цікавіше виглядає, коли ті самі оцінщики на справжність приходять в коментарі до англомовних YouTube’рів і починають розповідати наскільки погано вони говорять рідною для тих  YouTube’рів англійською, та то вже інша історія. 

Але етапу коли “рідна” мова стає “основною”, “робочою”, мовою якою ти думаєш, в мене так і не сталося. Тому що для зовнішнього світу була тільки російська. А садочок - то зовнішній світ, школа - то зовнішній світ, і в школі тобі кажуть: так, ти добре розмовляєш українською, і непогано навчився читати російською, але от російську “г” вимовляти правильно не можеш, йди-но до логопеда виправляти.  Ну і звісно універ - то російська, книги з IT спочатку також здебільшого російською, потім англійською, ну і загальнобувшосоюзні IT-комьюніті з різних питань, звісно, великою і стандартною.  Тому й блог про IT був російською, нічого дивного. 

Але зараз я не певний що зміг би продовжувати писати про IT російською, це не стільки повʼязано з війною, скільки з тим що я дуже давно не читав на цю тему нічого російською: робоче спілкування здебільшого англійською, гуглю я також англійською, англійською ж знаходжу і читаю документацію.  Не знаю як там що перекладається і як про це зараз прийнято розмірковувати на російськомовному просторі, та й не хочу знати. Нещодавно колега скинув статтю з якогось казахського російськомовного блогу про проблему яку ми намагалися вирішити, першою моєю думкою було “wow, я давно такого не читав”, другою: “як ти взагалі туди потрапив, шо ти шукав?”.  Стаття не допомогла, але то скоріше не з вини автора, а тому що проблема яку він героїчно вирішував, в нашому випадку, як виявилось, не була проблемою яку треба вирішувати. 

Концентрація “української”, “російської” та “англійської” в останніх абзацах явно перевищила всі допустимі норми, тому… В будь-якому разі, оскільки домен який вказує на цю сторінку закінчується на .ua, а  часи загальнобушосоюзної дружби народів минули, я прибрав звідси все що було написано російською. Тобто просто все.  Вже давно збирався це зробити, не доходили руки.  Тому: “this is the end…” для всього того що тут було до сих пір. 

Але, це, можливо, не кінець для блогу.  Звісно, якщо Google не вирішить закрити цю платформу, вони таке люблять. 

Одна з типових розваг блогерів: обіцяти щось, а потім того не робити. Хоча я й не “справжній” блогер, але ця розвага мені дуже близька і знайома. Отже.  Одна з, а іноді й єдина причина, чому я взагалі щось пишу в соцмережах - це викинути якусь думку з голови. Десь так як Дамблдор діставав спомини й кидав в чашку, щоб не муляли. Якщо воно  ще для когось цікаве, корисне, чи щось таке - то звичайно це краще, але це вже не обовʼязково. Скоріше за все про IT тут не буде взагалі, або буде не дуже багато, можливо буде щось про книжки, історію, і ще якусь фігню.  А може й не буде. Можливо це останній пост тут.  Війна на вулиці.

“Прощавайте… І привіт.” -  як казав Корвін Амберський. 

Бернард Вербер. Завтра будуть коти

Бачиш книжку в магазині: “о, прикольно, щось про котів від імені кота” - дивишся оцінку на Goodreads - “3.3 - та ну, не може бути все так погано, може просто собачники” - купуєш, починаєш читати - “та прикольна ж книжка, чого ото їм не сподобалось” .. “а, нє”.. “ну ок, сучасна література, що поробиш, здається далі нормально”… “ох блін, а це ще шо?”.

Оповідь дійсно від першої особи, і ця особа дійсно кішка.  Є декілька сюжетних ліній: власне буремні події які відбуваються навколо, намагання кішки спілкуватися з іншими “видами”, історія людства з “котячого погляду”, і ще трохи. І хоча сюжетні лінії трохи шиті білими нитками, і по-суті це декілька історій склеєних в одну - спочатку воно все одно відчувається досить цікаво.  Трохи гумору, трохи можливо навіть темнуватого саркастичного гумору, десь хочеться читати, щось можна проігнорувати. А потім…

… Потім ти ловиш себе на думці “що за фігня, герої (чи героїня), виходячи з попередньої оповіді (і вони все ще коти, і були котами до того) не можуть це говорити, і не можуть так думати, що відбувається взагалі? І ще, це все щось страшенно нагадує, але не можу зрозуміти що саме”. 

І десь за декілька десятків сторінок до кінця приходе розуміння.  Ти починав читати такого собі “Простодушного” Вольтера, а закінчуєш читати Phoenix Project (роман про організацію IT-бізнесу).  Тільки замість підвищення продуктивності IT-компанії  у вас апокаліпсис, а герої базують і договорюють один за одним не поради про організацію робочого процесу, а цитати Джейсона Стетхема з фейсбуку. І в принципі Вольтер - ок, і Phoenix Project - oк, і фільми с Джейсоном Стетхемом можна іноді глянути, а тупі цитати можна прогорнути,  бо то все-такі друзі, друзям пробачають дрібну фігню, так само як вони пробачають таку фігню тобі, але поєднання цього в одному часі і просторі на сторінках однієї книги - якось воно не дуже. Без фейсбучної мудрості, якби автор більше тримався заданої на початках лінії мислення оповідачки, з тим же самим основним сюжетом - була б цікава фантастична історія.