Вірджинія Вулф. Місіс Делловей

Дійсно це схоже на “Улісса”, але за відсутності Стівена з його травмами від католицизму, Шекспіра і алкоголізму, й за відсутності власне Джойса з його прагненням перетворити “сюжет” на величний абсурдний бал-маскарад, все стає набагато легшим. Тобто ви не дізнаєтесь що їла на сніданок місіс Делловей, як пахло в її туалеті, і що вона при відвідинах цієї кімнати думала, але воно й може на краще. Потік свідомості є, але меншої інтенсивності, почасти переходить у “нормальний” текст. Цей потік свідомості, як і в “Уліссі” захоплює, повністю занурює в чужу голову, в чужі думки, ізолює від реальності, але ця подорож набагато менш виснажлива. Можливо хороший варіант щоб відчути що воно таке, але без додаткового навантаження, чи скоріше без “перенавантаження”.

[сенсетів контент] Крім Джойса, тут може трапитись ще одна зустріч, більш неприємна. Десь під час “сцени в парку”, поки пан Септімус ловив приходи, а його жінка не могла зрозуміти за що це їй і чому вона така нещасна, з кущів почувся голос “Всі щасливі сім’ї щасливі однаково, усі нещасні - нещасливі по своєму”. І скільки тривала ця сцена, і як я не відмахувався мов “йди звідси, падло, чому приперся” - він ото шепотів і шепотів. В решті-решт не витерпів, пішов гуглити, і таки так, навіть в статті Вікіпедії про цю книгу, в цитатах з щоденника Вірджинії Вульф про “Улісса”, Джойс гуляє під ручку з Толстим. Чи, власне, вона їх порівнює, скоріше не на користь Джойса (дивне порівняння, дивна асоціація). І хоча в щоденниках йдеться про “Війну і мир”, а не про “Анну Карєніну”, скоріш за все Лєв Ніколаєч мав якесь відношення до зародження цієї книги. Але що саме він робив в кущах Ріджентс-парку, мені важко сказати, “Анну Карєніну” читав дуже-дуже-дуже давно, а “Війну і мир” навіть не дочитав. В “Міссіс Делловей” як і у Толстого майже усюди фігурують сімʼї і певною мірою те як ці сімʼї склалися, але це занадто прямо і грубо для порівняння. Як би там не було, після того випадку в парку, привиди в кущах більше не турбували, і добре. (Якщо вас турбують привиди в Лондоні зверніться до агенції Локвуд і Ко, вони зможуть дати ним раду (: )

Якщо згадати відоме висловлювання про те що “є час розкидати каміння, а є час збирати каміння”, то в принципі ця книга якраз про “збирання каміння”. Власне: декілька друзів, з англійського вищого світу, трохи за пʼятдесят, протягом одного дня перетинаються в Лондоні, побіжно пригадуючи і рефлексуючи події останніх тридцяти років: хто що робив, хто як жив, як все починалось, і як воно зараз. За великим рахунком у них все добре: ніхто не учадів, ніхто не втопивсь, гроші більш-менш є, не жебракують, так.. трохи муляють певні спогади і почуття, але жити можна. Без особливих прозрінь і спецефектів. Але цікаво. На відміну від “Улісса” це прям закінчена історія.

Вільям Ґібсон. Периферал

 “Нічого не зрозуміло” - “Нічого не зрозуміло, але трохи цікаво” - “Щось поступово прояснюється” - “Упс, кінець”. Певною мірою динаміка схожа на книги “Нейроманта”, але “Периферал” складніший. Перенасиченіший деталями.

Коли ти вчишся в школі, дорослі тебе люблять лякати тим що “якщо ти цю тему не зрозумієш, то все, все пропало, хрестись і тікай, далі буде дуже-дуже складно надолужити”. От з книгами Гібсона виникає схожий страх. Історія починається “з середини”, тебе просто кидають в незнайомий світ, з безліччю деталей, з цілою купою героїв, не зосереджуючи особливо на них увагу, просто щось починає відбуватись, “що воно таке” чи “хто це такий” ти можеш зрозуміти скоріше з того що він робить чи що з ним роблять, за певними ознаками, а не за прямими описами, і виникає страх що далі буде тільки гірше і складніше.

І хоча все що потрібно про все і всіх автор повторить неодноразово, і можливо навіть дещо пояснить, але то вже потім. А поки: величезна купа деталей, іноді дивна мова, стрімкі діалоги, дуже короткі глави, і відповідно дуже швидке перемикання уваги з одних персонажів на інших, все це створює якусь уривчасту картинку, яку ти ще й намагаєшся запамʼятати, і якось замість того щоб занурювати в історію, автор, здається, тримає тебе від неї на певній відстані. Типу: ти будь тут, дивись, оглядай, але тебе сюди ніхто не затягував, сам прийшов, “будь як в дома, але не забувай що у гостях”. Дивне враження.

Але якщо змиритись з тим що “тебе тут ніхто не тримає”, то історія буде розказана, основні питання закриті, крапки розставлені. Тут все чесно.

Цікава, в дечому іронічна, версія того як саме стався апокаліпсис, і в дечому незвична ідея того що пережили його здебільшого заможні люди. Книги, фільми і серіали вчать нас тому що ці прокляті багатії не проти мати план “Б”, та він має властивість не спрацьовувати, тоді як відчайдушні сміливці… а тут: ну в принципі який апокаліпсис, такі й результати.

Юрій Яновський. Майстер корабля

 Взагалі не зрозумів. Таке враження що цей роман писали декілька різних людей: талановитий письменник, який, можливо, випередив свій час; автор пригодницької літератури середньої руки; “стандартний” український “класик” з підручника: там де соловейко тьох-тьох-тьох, описи на декілька сторінок, і оце-от-все; графоман; затятий комуніст; п’ятнадцятирічний підліток, що хоче додати своїм словам ваги і робить вигляд що він дорослий. Причому всі ці люди або майже не розмовляли один з одним, або просто не змогли домовитись про всі деталі. Десь там в романі, в комуністичному брєду, автор мріє про те що фільм буде не твором єдиного митця-індивідуаліста (кляті бружуї), а колективу режисерів, мистецького колгоспу такого собі. Можливо сам роман написаний таким собі колгоспом письменників, хто його зна.

Я точно упереджений до української літератури: стандартна шкільна травма, нічого дивного. Хоча й розумію що як нема англійської, американської, французької, чи навіть російської літератур, а є окремі письменники і окремі твори, які можуть подобатися чи не подобатися, так само і з українською. Не може бути геть усе однаково погано, чи геть усе однаково добре. Тому коли я починав це читати, думав “ок, щоб прибрати упередження, можна уявити що це переклад”, але в цьому випадку уявити виявилось складно: перші 30-40 сторінок на тебе вивалюється стільки мікроподробиць щасливого комуністичного майбутнього, що тут треба робити поправку на те коли і де це було написане, який там вже переклад. Дуже скоро початок почав нагадувати “Страну багровых туч” Стругацьких: це здається також їх перший роман, і десь перша третина-половина твору про планету на якій переміг комунізм, і ти так само повинен був читати це, і розуміти “ок, часи були такі, інакше не можна”, якщо читати далі - там починається екшн і все норм. Можливо дивна асоціація, але це чи не єдиний твір з того шо я читав, де прям так явно йдеться про щасливе комуністичне майбутнє через N років, навіть у більш пізніх творах самих Стругацьких ця тема проступає не так явно. Тобто ніхто їх за язик не тягнув: вони в то вірили, вони про те й писали (перестали вірити - перестали писати).

Яновського очевидно також ніхто за язик не тягнув: в те що вірив, те чого фанатично хотів, те й описував. І колгосп з режисерів - це вже не просто про якусь соціальну рівність, права трудящих чи щось таке лайтове, це про перебудову суспільства, суспільного ладу і в решті-решт самої людини на ленінських принципах. Фанатично, з вогнем в очах, без жалю. Через 4-5 років після написання роману ці мрії почнуть втілювати у життя, але не так як хотілося. Бо хотілося якось так щоб і колективне перемогло, і рівність, але можна було б наказати (слугам?) розтопити тобі вогонь (перший абзац книги), очевидно в режисерському колгоспі деякі також повинні були б бути рівніші за інших. І рівніші дійсно знайшлись, але трохи інші. А цих: кого розстріляли, хто сам застрелився, хто почав плазувати перед владою.

Хоча стоп, що як не плазування перед владою є змалювання величної постаті наркома зовнішніх справ? Його образу присвячено чи не більше тексту, ніж будь-кому іншому з героїв, можливо навіть більше ніж усім героям разом узятим. Герої розповідають свої історії, так, але детальному портрету героя на тлі історії немає для жодного з них. Більш того, якщо мова йде про те що книга змальовує кіновиробництво, то левова частка цього виробництва - це власне зйомка відвідин наркомом Міста і його зустрічі з турецьким колегою.

Але часи були такі. Що поробиш.

І от на фоні цього всього (а це велика частина тексту), в мене закралася єретична думка: “а що про цей твір казали б якби він був написаний російською?” Той самий текст, але іншою мовою, там нема нічого такого що не могло б бути написано в той же час, про те саме місто, але російською. Згадали б про фанатичний комунізм? Про плазування перед владою? Звернули б увагу що в тексті що написаний в 20-х роках є про план нападу на Польщу в 40-х: Директор загине в 40-х під Варшавою, цікаво що він там робитиме з точки зору комуніста 20-х? Чи роман просто не витримав би конкуренції і про нього всі забули б і не було б про що згадувати через 100 років? Чи його б навіть не видали в такому вигляді, бо забагато зайвого тексту, а коли зайвий текст видалити то вийшла б невелика повість?

Не маю однозначної відповіді на ці питання. Можливо навіть заздрю тим кому сподобалося. Мені сподобались окремі шматки (тому 3/5, а не 1/5), але якось суцільного захоплення чи занурення в історію не виникло.

А, так, все ж таки “Море, сонце, Одеса” - я не вірю в цю історію. Це не історія людини, яка, як вона сама стверджує, прожила і пропрацювала в місті 50 років. Це історія чувака, який приїхав на місяць в санаторій, побухав в центрі з іншими такими ж, курортний роман, випадкові побрехеньки місцевих алкашів, трохи соціально-корисної праці - санаторій все ж таки радянський, і відповідно купа романтики і спогади про найкращий відпочинок - от в такому варіанті “експортної” історії для туристів, так, мабуть якось так воно і могло б бути.

Авґуст Стріндберґ. Червона кімната

 Дуже мила, м’яка, лагідна сатира. Що, мабуть, для сатири що критикує суспільні, соціальні, економічні, etc явища якось не звично. Звично, коли перед тим як критикувати (ок, “сатирирувати”), супротивника треба максимально обеззброїти, а також морально/емоційно підготувати читача що “зараз буду бити словом”, і потім вже жахнути: дзвін у вухах, супротивник скорений на підлозі, читач сміється. Тут великих емоційних гойдалок нема, все тихо, спокійно, одноманітно, просто в якийсь момент у супротивнику опиняється маленька голка з добре дозованою порцією отрути, а оповідь продовжується далі, особливо не концентруючи на цьому увагу.

Не дивлячись на те що пройшло вже більше 100 років після написання, більшість тем що критикує автор все ще актуальні і зрозумілі. Так, можливо, газетярі тепер скоріше б були блогерами, такі самі шахрайські схеми творяться не в акціонерних товариствах, а на криптобіржах, але це деталі. Бізнес на релігії, наприклад, зовсім не змінився. Звичайно, нічого радикально нового там нема, все говорено і переговорено багато разів, але, це все ще не текст який має суто історичну цінність, це все ще не про “подивитись як воно там було”, воно так і є.

Що не дуже сподобалось: дія відбувається в Стокгольмі, я там ніколи не був, а в книзі місцями дуже багато “географії” міста, назви нагромаджуються на купи, їх забагато, в них губишся; автор іноді настільки скупий на слова і пояснення, що відразу не зрозуміло кому з людей що знаходяться в кімнаті належить репліка (хоча вцілому діалоги в нього прикольні).

PS. Передмову краще не читати, по-перше там є спойлер, по-друге більша її частина про те чого в книзі нема, по-третє таке враження що вона написана школярем який між цитатами з Вікіпедії вставляє випадковим чином захопленні вигуки - типовий нудний підручник з укрліту середини 90-х. Видання від “Ще одну сторінку” дрібним шрифтом, краще б книга була повноформатною, і шрифт трохи більшим.

Мішель Фуко. Наглядати і карати. Народження вʼязниці.

 Джерелом влади є народ; народ здійснює владу або безпосередньо, або делегуючи її тим кого обирає; держава виникає чи то як тріумф панівного класу над пригнобленими, чи то в результаті суспільного договору, чи то як результат потреби в більш складних формах комунікації при збільшені кількості населення на певних територіях, чи ще якось; etc, etc, etc. Це те про що нам розповідають в школі, потім нагадують в вищих учбових закладах, потім діляться як одкровенням численні політики, політологи, журналісти, чи просто пройдисвіти які бачать десь тут можливість заробити. Красиві слова, стрункі схеми того як все повинно працювати, садок вишневий, сріблясті поні блюють райдугою.

Ця книга - розмірковування Мішеля Фуко над зворотнім боком цієї ідилічної картинки. Коли поні вже проблювалися і щось з цим райдужним добром розкиданим по подвірʼю треба робити, знайти для ного адекватне застосування, чи принаймні пояснення. Мова скоріше не про каральну функцію держави, як можна подумати з назви, хоча, безумовно, вона тут є основним прикладом, а скоріше про механіку сучасної влади як такої. Не обовʼязково державної влади. Про те як влада з феєричного шоу імені короля перетворювалася на непомітну сіру мишу, що зʼїла весь корм для поні і вони попередихали, а може й тих поні ніколи не було.

Коли я починав читати цю книгу пожартував що це посібник з менеджменту - так ось: це не зовсім жарт. Звичайно, закінчити проєкт вчасно вона не допоможе, рівно як ніяких інших практичних відповідей не містить, а от поглянути глибше, або трохи по іншому на звичні речі, про які ніколи не задумуєшся, може допомогти.

Іноді нудно, іноді задовго, але цікаво.