“Якщо вам десь від 16 до 25 років: ваші думки - дурня, ваші плани - дурня, ваші друзі - телепні, такі самі як ви, ваші авторитети - невдахи. Єдине що ви повинні робити - мовчати і слухати. Слухати, мовчати і виконувати те що кажуть старші, інакше будете лікті кусати, а ніхто вже не допоможе.” - десь приблизно з такою промовою я бачу автора, кожен раз коли він забирає мікрофон у оповідача чи екранний час у головного героя, для того щоб підбити “проміжні підсумки” або висловити свою авторитетну думку з приводу того що відбувається. Іноді складається враження що все це було написане лише заради того щоб автор мав змогу покусати лікті головному герою (бо герою якось пофігу, насправді) і іноді автор настільки заглиблюється в цю розвагу що й не помічає як обглодує ті лікті по самі кістки.
Історія дуже проста: головний герой рано втрачає батьків і його вихованням займаються дядько з тіткою, віруюча немолода пара, яка своїх власних дітей ніколи не мала. Батьки залишають дуже невеликий спадок, який теоретично міг би дозволити отримати освіту і професію яка буде приносити гроші. Фактично всю першу половину книги герой буде шукати себе і обирати чим би таким зайнятися, всю другу половину книги - буде шукати дружину, в обох випадках методом спроб і помилок, на фоні певних фінансових негараздів. Не автобіографія, але деякі частини оповіді автобіографічні.
Ця часткова автобіографічність часто шкодить, дуже сильно розмиваючи головного героя: іноді він - окрема “особистість”, іноді - це те що думає про нього автор, іноді - сам автор, іноді те що автор думає сам про себе, всі четверо частково перетинаються і можливо дуже схожі між собою, але так і не стають єдиним цілим.
Наприклад: головний герой росте самітником, дуже рано відкриває для себе світ книжок, автор розводиться довгим монологом про те наскільки це чудовий світ, і наскільки це дієвий засіб втечі, і як сильно він вплинув на все подальше життя, і якого надзвичайного інтелектуала зробили книжки з головного героя. Час від часу в різних комбінаціях ці мантри повторюються. При цьому, фактично, чи не єдина книга яка дійсно вплинула на головного героя по сюжету і до якої він повертається декілька разів: якийсь жахливий бульварний роман про життя мистецької богеми в Парижі, і прокачаного книжками інтелекту не вистачає на те щоб зрозуміти що це великою мірою романтична вигадка. Весь інший час: іноді герой читає, іноді не читає, але не те не інше ніяк не впливає ні на що, просто згадка в тексті що через чергову серію любовних пригод герой маже нічого не читав. Тим часом: жоден з тих з ким головний герой знайомиться не заводить з ним дружбу тому що він - розумна начитана молода людина з якою приємно поспілкуватися: багато персонажів з якими цікаво головному герою, але от чому іншим цікаво з ним - жодної згадки. Здається, що читання є в тексті - тому що автор любив читати [став письменником, написав багато книг], але вписати це в характер головного героя і в сюжет так щоб це не було пришите білими нитками не вийшло.
Або наприклад: герой - самітник, він ріс самітником у дядька с тіткою, був самітником в школі, знову ж таки звик знаходити собі компанію в книжках… і ось в якийсь момент він опиняється сам-один в Лондоні і… починає страждати від самотності. Але це не трансформація, потім він буде знову самотністю насолоджуватись.
Або: герой клишоногий, попереджає всіх хто пропонує йому прогулятися що дуже повільно ходить, на цьому побудовані майже всі діалоги-знайомства з новими людьми, а потім зʼясовується що він же ж дуже добре грає в теніс. Сомерсет Моем заїкався, очевидно свою ваду - заїкання, він замінив на клишоногість у головного героя, але теніс викидати не хотілося. Хоча теніс має незначну епізодичну роль, і якби там замість тенісу була гра в карти - нічого б не змінилося.
І так далі: дуже багато протиріч, роздвоєння, розтроєння, розмноження особистости головного героя, на кожному кроці, без очевидних причин, так що в решті-решт дуже важко уявити хто ж він такий і реконструювати в своїй голові якийсь єдиний цільний образ.
Можна звичайно припустити що автор настільки геніальний і зміг настільки глибоко описати всю багатогранність людської натури, що не кожен це осягне. Охоче в це вірю. Без проблем. Але, разом з цією чи то багатогранною чи то шизоїдною особистістю головного героя, існує абсолютно карикатурний головний жіночий образ. Цей головний жіночий образ займає добру третину книги, більш ніж будь-хто інший крім власне головного героя, цілком і повністю описується декількома словами: “хитра, меркантильна і бездушна тварюка”. Ніякої неоднозначності чи глибини. Треба була для сюжету гадюка у жіночій подобі - автор її створив, нічого зайвого, нічого людяного. Інші персонажі такі ж самі: досить компактно, функціонально і зрозуміло, можливо не настільки карикатурно, ну то таке.
Крім шизоїдності головного героя, довгий час я не міг зрозуміти назву. “Тягар пристрастей людських” - звучить красиво, але … а де власне пристрасті? Наскільки я можу здогадатися: переклад назви - це калька з російської, в оригіналі і в перекладах іншими мовами ні “тягар” ні “пристрасті” не фігурують. “Пристрасті” в назві починають набувати якийсь сенс, якщо допустити що це більше схоже “пристрасть до алкоголю”, ніж на “пристрасть що виникає між людьми”, тобто пристрасть як залежність або одержимість. Можна припустити що це така собі спроба дослідження автором одержимостей властивим молодим людям і їх згубному впливу. Хоча дослідження дуже поверхове і написане скоріше щоб засудити, ніж для того щоб розкрити.
Примітивний приклад. Ви дивитесь презентацію нового iPhone. Хоча “новий” не так вже й сильно відрізняється від старого, і мозок вам говорить що старий може ще декілька років спокійно працювати, десь в глибині підсвідомості зароджується “хочу!”. Між датою презентації і тим коли нові телефони з’являються в продажу проходить якийсь час: місяць, два, увесь цей час ви дивитесь якісь огляди, читаєте новини, облизуєтеся на нову іграшку, і всередині у вас точиться боротьба між “мммм. Хочу! Дуже хочу! ” і "нафіг воно тобі треба, гроші на вітер, війна на дворі, краще задонать ото все”. З плином часу “Хочу!” перетворюється в певну маніакальну одержимість, і не хоче слухати доводи логіки. Потім телефони зʼявляються в магазинах, боротьба всередині продовжується. В решті-решт в якийсь момент одержимість переростає в “нічого не можу більше робити, хочу нову іграшку!” - логіка опускає руки “$лять, роби шо хочеш, сподіваюсь попустить і ти повернешся до нормального стану”, і новий iPhone їде до вас з модного інтернет магазину на “нову пошту”. “Хочу!” - втішене, відступає, і на сцену пролазить “і от нафіга”, воно багатолике “і тобі не стидно зараз такі гроші витрачати?”, “можна ж було якось і обійтись?” - з пошти додому ти приносиш те що ще недавно так сильно хотів вже якось не дуже задоволеним. Починаєш користуватися, захоплення не стається, виявляється що таки так, не сильно то все відрізняється від того що було, … Сомерсет Моем, може ти й мені трохи лікті покусаєш, для профілактики? Потихеньку все якось заспокоюється… до наступного разу.
От якщо уявити собі цей приклад. То в книзі з цього всього процесу буде згадано “презентацію нового iPhone” (тобто зародження ідеї) і потім певний час з неоднозначними враженнями герой буде ним користуватися. Всі інші елементи процесу пропущені. Між першим “хочу!” і “ось уже герой копирсається у наслідках свого наступного навʼязливого стану” або пустота або швидка перемотка, без внутрішніх переживань і отієї всієї вашої психології. Очевидно що у самітника-інтелекутала схильного до самоаналізу немає внутрішнього життя (-: .
Повертаючись до початку: можливо це зроблено спеціально, щоб додатково підкреслити: замість того щоб кидатись з боку в бік, захоплюватись новими ідеями, експериментувати… замість цього всього “ви повинні мовчати, слухати і виконувати”. В решті-решт, роман писався під час Першої Світової, і от ця риторика “старші люди/вчителі/уряд/держава краще за вас молодих людей знають що вам робити і як і за що вмирати” була частиною військової пропаганди якою накачували молодь до і під час війни, власне “втрачене покоління” якраз виникло на уламках цієї пропаганди. Образ шкільного вчителя який заливає патріотизм в вуха довірливих школярів дуже розповсюджений в міжвоєнній літературі. Може бути що Сомерсет Моем якраз був з іншого боку, на боці того самого вчителя, тобто скоріше за “можем повторіть” ніж за “never again“.
Не можу сказати що це варто читати. Є підозра що інші книги автора можуть бути набагато більш адекватними і цікавими (або я просто себе втішаю бо в мене є ще дві, а це перше знайомство точно не було приємним).
—
Книга має 122 розділи на 767-ми сторінках, відповідно кожен розділ досить маленький: 5-7 сторінок. Як правило: один розділ - один мікро-епізод. Суто з такої структури, виглядає так що це швидка, динамічна оповідь, а потім ти розумієш що не дивлячись на те що постійно щось відбувається, глобально нічого не змінюється дуже довгий час. Виникає такий собі розсинхрон між швидкістю тексту і швидкістю часу в оповіді, і тому іноді стає дуже дуже дуже нудно.
—
Особливості видання від Bookchef/2023: багато одруківок (як правило я не помічаю ні власні, ні чужі, тому якщо вже я трохи помітив, то їх там може бути прям дуже дуже багато), відверто дивні примітки чи то перекладача, чи то редактора. Примітки які зроблені просто “щоб було” - це власне не новина, але тут іноді примітки стосуються не того контексту який мав на увазі автор - оце дивує, невже настільки було всеодно, що не звернули увагу на те що ви намагаєтесь пояснити щось геть інше, що не стосується власне тексту.
Публікації
