Оя Байдар. Котячі листи

 Ще одна книга про людей, написана котами. Ну майже. Люди тут не зовсім звичайні, вони вимушені поїхати з батьківщини, на новому місці почуваються не дуже, але й повернутися тривалий час не можуть. У них є коти, серед своїх буденних котячих справ, ті коти ще й листуються поміж собою й усвідомлюючи що хазяї не дуже звичні, намагаються зібрати більше відомостей про них і розгадати цю незвичність. Певною мірою це історія людей, розказана через призму їх котів, доволі сумна історія.

Люди - це турецькі комуністи, які після чергової “хунти” втекли до Німеччини, і після десятиліття імміграції опинилися у перших рядах глядачів розвалу соцтабору, розвалу того самого комунізму, у який вони колись вірили і хотіли будувати. Хтось розчарований, хтось зневірений, хтось все ще вірує але усвідомлює що вже нічого не можна змінити. Про комунізм як такий в книзі достатньо мало: трапляються імена і поняття, але без ідеології, здебільшого все таки про таку собі екзистенційну кризу. Люди в щось вірили, постраждали за свою віру, а потім ще й те в що вірили припинило існування, й що тепер робити? Відповідь намагаються шукати і люди і їхні коти, але яка тут в решті може бути відповідь.

Для нас зараз туга за Совком сприймається скоріше як туга за ковбасою по два-двадцять, і здебільшого воно так і є, бо під кінець майже ніхто в світлі комуністичні ідеали не вірив, просто навчилися вдавати. Так само як зараз вдають віру в Бога на Різдво і Великдень. В цій книзі все трохи по іншому. Це якби взяти упоротих комуністів з якої-небудь “Невеличкої драми” чи “Майстра корабля” і перенести їх на шістдесят років вперед. От вони б офігивали з того що відбувається напевно так само як герої “Котячих листів”.

“Концепція кота” тут не дуже прорахована і доволі непослідовна. В один момент коти можуть не розуміти чи не знати якихось дуже банальних речей з людського світу, а в інший - будуть сипати складними думками завʼязаними на дуже абстрактні поняття. Але, як би там не було, вони все одно залишаються котами: розумними, милими, примхливими, несподіваними, кожен зі своїм характером і непростою долею.

Шервуд Андерсон. Тріумф яйця

Цитуючи назву одного з оповідань: "із пустого в порожнє".

Щось дуже американське. Іноді навіть проступає умовний "Джо", який пафосно, урочисто, з гордістю, розповідає як на вихідних з'їздив в супермаркет і потім жарив барбекю на подвірʼї. Зрозуміло що сто років тому не було супермаркетів, там інші оповідки, але стиль той же, if you know what I mean. Я таке не люблю.

В анотації просили не прискіпуватись до расизмів, сексизмів і інших -ізмів, то не буду. Хоча збірку можна було б спокійно називати "не рожала - не мужик", норм так передало б суть жіночих страждань, за думкою автора, у десь так половині творів.

Сол Беллоу. Герцог

 Такий собі Мойсей Герцог усамітнюється в глушині в дивному стані свідомості і починає генерувати купу листів друзям, знайомим, відомим особам, і мертвим, і живим, і ненародженим (ок, ненароджених не було, фантазії не вистачило). Замануха на початку виглядає досить цікаво, але на те воно й замануха.

Насправді все трохи більш тривіально: єврейський хлопчик, сорок сім рочків, переживає розлучення з другою вже дружиною, і слідом за дружиною на волю попросилися орди тарганів в голові пацієнта. Хлопчик думав що дружина - то така безмовна і безкоштовна служниця, яка повинна у всьому догоджати пану, не цурався подружньої зради, і дуже сильно офігів коли дружина його кинула на гроші і зрадила з найкращим другом. Отакий от крах традиційних консервативних цінностей на старості років. Ги-ги-ги.

В той же час хлопчик так би мовити інтелектуал, еницклопедія в голові, викладає численні поради в епістолярному жанрі людям усього світу з приводу того як їм треба було б жити, але навіть з собою до пуття розібратись не може, бо ото все - пусте базікання, загорнуте по-розумному.

І це я тут над хлопчиком знущаюсь. А там то все неіронічно, камерно, сурьйозно.

До того ж: єврейська громада з якої хлопчик походить - мігранти з Санкт-Петербургу, і книга почасти переповнена отою от ”біло-іммігрантською” тоскою за Росією Толстого, з лакеями і французькими булками. Гидота, причому доволі нелогічна, бо вони ніякі не білі іммігранти і з тієї самої Росії Толстого їх виперли ногою під зад.

Я можу здогадатися що в цій книзі може подобатися, але як на мій плебейській смак: це - стилістично бездоганна хєрня.

Кассандра Клер. Місто Кісток

 Я бачив серіал на Netflix і мені було цікаво дізнатися як це написано. Дізнавсь. В серіалі дивні підлітки бігають, вбивають якихось почвар, а в проміжках між екшоном, дивно і невмотивовано реагують одне на одного, принаймні на початку, потім реакції вирівнюються. Підлітки в серіалі виглядають так ніби дизайнер намагався натягувати на Барбі і Кена одяг у різних стилях і вони усвідомлюючи свою стилістичну неперевершеність поводяться наче плаксиві, трохи істеричні, манерні моделі, навіть якщо за сюжетом є тренованими машинами для вбивства несьогосвітніх сутностей. Книга трохи відрізняється за сюжетом, але вайби вцілому десь такі самі.

Фентезійний світ тут будується на ідеї що “всі оповідки - це правда”, яку неодноразово виголошують герої, і над якою час від часу жартують, тому що все-таки “майже всі” і “майже правда”. При цьому магічна частина світу, - на відміну від того ж “Гаррі Поттера” в якому цивілізація чарівників зупинилася в своєму розвитку десь у XIX столітті і так в ньому і продовжує жити, - досить навіть добре інтегрована в сучасність. Ба більше усі ці чаклуни, вовкулаки, вампіри, фейрі, нефіліми - це такі типові сучасні субкультури у великому місті, представники яких не дуже товаришують між собою. Навіть головний злодій - типовий релігійний фанатик, який відколовся від [субкультури] інших релігійних фанатиків, які були недостатньо фанатичні, як на його смак, та ще й зав’язли у бюрократії й самозбагаченні, забувши про те що насправді слід робити: вогнем і мечем сіяти добро. Дуже американська тема. Ну й звичайно представників різних субкультур більше вирізняє їх субкультурна ідентифікація, ніж … в даному випадку, їх магічні особливості. І зрозуміло що ті хто до цих тусовок не належить - вони просто “нормальні” й особливо нікого не цікавлять, існують собі на фоні, хай собі існують. Ідея будувати вигаданий світ на такому підґрунті не нова, але доволі цікава. Реалізація - ну от прям якось не дуже.

Не перше що я читаю тому що щось до того подивився, але вперше задумався про те, а зрозумів би я взагалі що тут відбувається, що як працює, якби спочатку прочитав. Не маю однозначної відповіді, але от прямо дуже невпевнений. У подібних книгах, якщо вони не містять “лекцій” про світ, а деталі вводяться поступово, як правило, те що важливе для сприйняття світу повторюється багато разів, щоб читач точно запамʼятав і міг вільно себе почувати в контексті, а те що не дуже важливе - ну загадали та й забули. Таке враження що тут все навпаки. Про роботу мотоцикла на демонічній енергії ми дізнаємось загалом приблизно стільки ж (якщо не більше), скільки про руни - хоча руни - це основний “робочий” інструмент головних героїв, а мотоцикл - дрібна цікавинка, мало важлива для будь-чого.

Вцілому текст - це нескінченні діалоги з перебивками на:

a) детальний опис того хто як одягнений

б) згадку про те що саме зараз сонце сходить/заходить забарвлюючи усе в який-небудь-відтінок червоного

в) перелік мостів Нью-Йорка які перетинають герої

г) те щоб сказати що транспортний засіб яким користуються герої в даний момент “врізається в потік машин”.

а)-г) - чи не єдине художнє забарвлення, у випадковому порядку повторюється багато разів.

Точно не шедевр, щось більше з категорії “чтиво”, “чтиво” не погане, хоча могло б бути й кращим. І з цим дуже контрастує шедевральна якість українського видання і … відповідно вартість, особливо якщо без знижок. Це прям якось дуже круто, як для такого. Якщо цинічно: цікавості тут гривень на 200, а хочуть за нього 750.