Войцех Тохман. Піяння півнів, плач псів

 Ще одна книга про яку важко сказати “сподобалася”, швидше “вражає”.

Як правило оминаю будь який нон-фік, включаючи й публіцистику, есеї, філософію, etc, бо завжди є ризик потрапити в якісь складні “лекції”, результат багаторічних досліджень автора з теми, де треба багато тримати в голові чи багато думати, щоб хоча б здогадуватись про що йдеться. Мені такого більше ніж достатньо на роботі, і з високою долею ймовірності такі книги будуть лежати недопрочитаними місяцями. Якщо автор хоче щоб читача розірвало від емоцій - без проблем, якщо ж він прийшов за мозком - то хай краще йде собі далі. Власне цю книгу купив випадково, зацікавила назва, навіть не читав про що вона, про автора також ніколи не чув (хоча здається хтось відомий у вузьких колах). Якби прочитав що це репортажі про післячервонокхмерську Камбоджу - скоріше за все пройшов би повз. Хоча, насправді, вражає. Репортажі скоріше про емоції, лекцій нема.

Якби ці репортажі були просто оповіданнями (а вони могли б бути, доволі красиво і художньо написано), це всеодно були б достатньо жорсткі, жахливі, в дечому химерні історії. В яких людей з психічними хворобами прив’язують у дворі і тримають на ціпку роками, а коли відпускають, то люди вже нікуди не йдуть; де люди ставлять намети в залі кінотеатру, і тут же поряд, в тій же залі починають накопичуватися відходи їх життєдіяльності, відходи стають токсичними для тих самих людей і ніхто не знає що з цим усім робити, і так далі. Але коли розумієш що це не дивна уява автора стимульована речовинами, стає ще більш моторошно.

Є що почитати, є про що подумати, але емоційно дуже важке читання.