Це якась пропаганда комунізму, трохи прикрита темами антиколоніалізму і розмаїття (diversity). Я десь розумію чому це популярне на Заході, але не можу зрозуміти чому це нікого не тригерить в нас, скоріше навпаки: цю книгу хвалять з усіх радіоточок.
Ну тобто люди вичищають свої бібліотеки від радянської літератури, а на звільнене місце ставлять ОЦЕ. Якби “Вавилон” був написаний років 40-50 тому, він би зайняв гідне місце на полицях радянських людей, поряд з… ну не знаю, “Тімуром і його командою”, чи ще якоюсь маячнею про юних лєнінцев та стройкі комунізма. Тут навіть не треба ідеологічно вивірений переклад і передмова від академіка, що звертає увагу на те як Дікенс, Хемінгвей, Сєлінджер чи ще хтось с дозволених, майстерно критикує буржуазію і передчуває занепад капіталізму, і як дєдушка Лєнін відчував те саме. Тут це зайве. Це в “Олівері Твісті" треба сконцентрувати увагу читача на класовому питанні, бо якось Дікенсу було не до того. А у “Вавилоні” це просто все є прямим текстом: і рівномірний розподіл прибутків, і класове питання, і революція.
Радянські пропагандисти були б цілком задоволені цим текстом. Насправді єдина проблема яка могла б виникнути при виданні лежить трохи глибше і стосується неочевидних для середнього віруючого в комунізм мешканця країни рад догм. Як в свій час християнське керівництво поцапалося між собою поділившись на католиків і православних, так і комуністи не могли знайти спільної мови з приводу певних елементів своєї ідеології. Хоча, звичайно, в обох випадках мова ще йшла про те щоб відхопити собі побільше влади і знищити конкурентів. І ті й інші дуже багато часу витратили на те щоб описати головну лінію партії і які відхилення від цієї лінії вважати єрессю. А потім за цю добре описану єресь зносили голови (хоча в решті-решт це завжди було питанням покори, а не догми). В комуністичному таборі, один з найбільш відомих розколів: це “суперечка” між Сталіним і Троцьким, ідеологічно це щось про “побудову комунізму в одній окремо взятій країні” (Сталін) супроти “експорт революцій, перманентна революція, революційний вогонь по всій планеті” (Троцький). Так от: у Ребекки Кван думка балансує час від часу між цими двома моментами, і в залежності від політичного моменту радянські цензори можливо бажали б цю думку трохи приборкати. Але в решті-решт, я тут говорю про невеличкі розбіжності між двома кривавими упирями, власне пофігу що вони там неподілили, вони криваві упирі, і книга видана в 2023-му році, цілком не проти обох, і йде досить таки в ногу з загальною канвою їх збочених концепцій.
Доречі про упирів. Двох я вже згадав, на сцені зʼявляється і третій. Отже громадянська війна на уламках імперії, Троцький як нарком оборони їздить фронтами, штовхає запальні промови перед червоноармійцями і перетворює все на криваву баню. Хирлявий, невпевнений в собі теоретик-інтелегент, перетворився в фанатичного, жорстокого упиря, що несе вогонь революції поки що в межах майбутнього СРСР, але мріє про такий самий “пєпєл” по всьому світу. Оскільки реальні революції спрацьовують тільки коли все горить, палає і руйнується, а потім вже на “пєпєліще”.. В той же час десь чи то в Пєтроградє чи вже в Кремлі сидить інший упир: Ульянов-Лєнін: пише відозви, декрети, накази, телеграми, статті, послання, etc - дофіга макулатури, про те що відбувається і як далі жити. Так от епізодичне протистояння бачення революції між Ентоні (листівки) і Гріффіном (трах-бах-тарарах) у цій книзі - дуже схоже на певною мірою клішовану історичну памʼять про цих двох упирів.
“Перемога[“революції”] не гарантована. Можливо, провіщена, але її треба вибороти насильством, стражданням, мучеництвом, кровʼю. Перемогу принесуть кмітливість, наполегливість і жертовність. Перемога - це гра моментів, історичних обставин, де все йде за планом, бо вони про це подбали”. - Це Ребекка Кван, не Троцький, і не Ленін. Дивіться не переплутайте.
Сам текст, доречі, дуже нагадує “Атланта..” Айн Ренд. Він, абсолютно протилежний ідеологічно, але дуже близький за тим як, що і чому. “Атлант”, очевидно, був написаний заради трьох-чотирьох лекцій на дуже багато сторінок, і фактично все інше що там відбувається: сюжет, герої, побудовані виключно як ілюстративний матеріал для цих лекцій, і відповідно до філософських поглядів авторки. Те що не стосується проявів цієї філософії в різних сферах життя пропущене, пошматоване, тому герої здаються трохи картонними, сюжет трохи штрих-пунктирним, а книга не дуже художньою. Так от, “Вавилон” такий самий, але без лекцій на тридцять сторінок.
Також, на відміну від “Атланта”, в “Вавилоні” помітні два технічні новаторства, обидва, вочевидь, витікають з того що авторка не сильно високої думки про інтелектуальні спроможності читачів, та й взагалі, якось без особливої поваги до цих читачів ставиться. Тому там є купа авторських приміток, одні із серії “тут я вам ще більше поясню ідеологічних моментів, щоб ви, ідіоти, чогось іншого не дай боже не подумали”, інші “мені вже не хотілось вписувати цей епізод в основний текст, та ви й не запам’ятали б, тому ось тут в примітках я про нього розповім”. В додаток до останнього, під кінець, стає помітним ще одна штука: герої починають віршувати проблеми, які треба було б вирішити, але авторка ніколи не розповідала про те що ті проблеми були. Виглядає це так: несподівано в тексті зʼявляється “Там, корочє, у них ще в домі було вікно розбите - голуб вдарився в шибку місяць назад, всі перелякалися, у вікно дуже надувало, вони всі мерзли, так от: вони його скотчем заклеїли. А скотч привезли розбійники, я вам про них також не говорила, але вони були” - не зрозуміло тіки навіщо ти зараз про це розповідаєш, а так все ок, заклеїли - молодці.
А, да, це ж фентезі. Ну як фентезі: там є магічне “срібло” і повʼязана з ним магія слів. Ідея цікава. А от роль і використання цієї ідеї в сюжеті - таке собі. Очевидно авторка має шо сказати про слова і їх походження, прагне нести “китайську” в маси, і власне велика частина тексту - це розповідь ще одної цікавої лінгвістичної байки про переклад або походження слова, просто шоб було не 300 сторінок, а 500.
Глобально ж в сюжеті роль “срібла” цікавіше. “Срібло” - це, очевидно, “технології” в широкому розумінні. Власне всі можливості які дає срібляна магія - це все що людство отримувало і вдосконалювало за допомогою науки і технологій. Це міг би бути псевдо-історичний роман, без усякої магії, і для цього фактично в ньому не треба було б багато змінювати.
То нафіг там срібло і магія? Тут треба трохи повернутись до комунізму. “Ліві” вміють дуже добре бачити соціально-економічні проблеми: нерівність, несправедливість, різні форми дискримінації і так далі, вони навіть навчилися заглиблюватись на сотні і тисячі років тому назад і відстежувати поступовий розвиток всіх цих проблем (ок, власне Карл Маркс і його дружбан саме цим і займалися свого часу). Але у них якось дуже погано виходить з розумінням того “а як би воно повинно було б бути”. Навіть в рамках вигаданої реальності “Вавилону”, важко дати несуперечливу відповідь на питання “а чого ж ви все-таки хочете?”, ну тобто там очевидно що хотілося б просто “всьо отнять і подєліть”, але далі туманного принципу не йде. Причому “всьо" - тут очевидно срібло, тобто фізична речовина (з магічними властивостями), накопичена клятими імперіалістами-експлуататорами. І навіть з фізичною речовиною виникає купа питань, починаючи з “а як ділити будемо?”.
А от в реальному світі де замість срібла була б наука і технології - все було б ще складніше. Ну тобто: ось телефон, продукт купи коштовних наукових досліджень, купи технологічних винаходів, і ви кажете що було б непогано просто роздати всі ці технології, нехай інші роблять такі ж телефони і користуються… а стоп, так Китай саме те й робить що тирить чужі розробки :). Стає дуже слизько. А от зі сріблом ок, якось норм.
Можна було б очікувати що в якийсь момент в книзі зʼявиться бригада дивних людей з “Ми к вам проффєссор, і вот по какому поводу”, або якийсь берлінський студент з листівкою що починається з “Привид ходе по Європі, привид комунізму” (насправді колишній берлінський студент напише ці слова через 10 років після подій що описані в книзі, натхненний лондонським таємним гуртком, можливо, одного з членів цього гуртка звали Робін), але, на жаль, чи на щастя, обійшлось без них.
Мене ця книга налякала. Починаю думати що замість того щоб нести на смітник стару радянську макулатуру, її треба старанно зберігати, читати і вивчати, тримаючи в голові що оці добродії, під оцими лозунгами, з оцими формулюваннями, породили страшний людожерський режим наслідки якого ми до сих пір відхаркуємо і будемо відхаркувати ще дуже довго. Можливо, важко зрозуміти як виглядає пропаганда в літературі, якщо ти про це тільки чув, і ніколи не читав і не відчував. І тому це лайно б’є топи продажів, і буде породжувати наступні покоління у яких “всьо нє так однозначно” буде непомітно прошите. І хто його знає що саме буде “неоднозначно”. Але, головне, що обкладинка шикарна, і книга дуже красиво виглядає на полиці.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар