Дійсно це схоже на “Улісса”, але за відсутності Стівена з його травмами від католицизму, Шекспіра і алкоголізму, й за відсутності власне Джойса з його прагненням перетворити “сюжет” на величний абсурдний бал-маскарад, все стає набагато легшим. Тобто ви не дізнаєтесь що їла на сніданок місіс Делловей, як пахло в її туалеті, і що вона при відвідинах цієї кімнати думала, але воно й може на краще. Потік свідомості є, але меншої інтенсивності, почасти переходить у “нормальний” текст. Цей потік свідомості, як і в “Уліссі” захоплює, повністю занурює в чужу голову, в чужі думки, ізолює від реальності, але ця подорож набагато менш виснажлива. Можливо хороший варіант щоб відчути що воно таке, але без додаткового навантаження, чи скоріше без “перенавантаження”.
[сенсетів контент] Крім Джойса, тут може трапитись ще одна зустріч, більш неприємна. Десь під час “сцени в парку”, поки пан Септімус ловив приходи, а його жінка не могла зрозуміти за що це їй і чому вона така нещасна, з кущів почувся голос “Всі щасливі сім’ї щасливі однаково, усі нещасні - нещасливі по своєму”. І скільки тривала ця сцена, і як я не відмахувався мов “йди звідси, падло, чому приперся” - він ото шепотів і шепотів. В решті-решт не витерпів, пішов гуглити, і таки так, навіть в статті Вікіпедії про цю книгу, в цитатах з щоденника Вірджинії Вульф про “Улісса”, Джойс гуляє під ручку з Толстим. Чи, власне, вона їх порівнює, скоріше не на користь Джойса (дивне порівняння, дивна асоціація). І хоча в щоденниках йдеться про “Війну і мир”, а не про “Анну Карєніну”, скоріш за все Лєв Ніколаєч мав якесь відношення до зародження цієї книги. Але що саме він робив в кущах Ріджентс-парку, мені важко сказати, “Анну Карєніну” читав дуже-дуже-дуже давно, а “Війну і мир” навіть не дочитав. В “Міссіс Делловей” як і у Толстого майже усюди фігурують сімʼї і певною мірою те як ці сімʼї склалися, але це занадто прямо і грубо для порівняння. Як би там не було, після того випадку в парку, привиди в кущах більше не турбували, і добре. (Якщо вас турбують привиди в Лондоні зверніться до агенції Локвуд і Ко, вони зможуть дати ним раду (: )
Якщо згадати відоме висловлювання про те що “є час розкидати каміння, а є час збирати каміння”, то в принципі ця книга якраз про “збирання каміння”. Власне: декілька друзів, з англійського вищого світу, трохи за пʼятдесят, протягом одного дня перетинаються в Лондоні, побіжно пригадуючи і рефлексуючи події останніх тридцяти років: хто що робив, хто як жив, як все починалось, і як воно зараз. За великим рахунком у них все добре: ніхто не учадів, ніхто не втопивсь, гроші більш-менш є, не жебракують, так.. трохи муляють певні спогади і почуття, але жити можна. Без особливих прозрінь і спецефектів. Але цікаво. На відміну від “Улісса” це прям закінчена історія.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар