Жорж Бернанос. Під сонцем сатани. Щоденник сільського кюре

 Дуже-дуже “католицькі” романи. Прямо десь на грані пропаганди католицизму. Чи скоріше: іноді здається що ось-ось автора прорве і він розповість все що він думає про усіх цих клятих безбожників. Правда, потім, досить швидко, попускає, до наступного разу. Але при цьому:

а) тексти не потребують якихось спеціальних знань для розуміння того що відбувається. Автор, так чи інакше, задає певний сеттинг з описом “підмножини” християнства, що важлива для розуміння оповіді, перетворюючи для не-католиків ці твори в таке собі дуже складне філософське фентезі, і потім розвиває сюжет і ідеї в рамках цього сетингу.

б) в той же час, все що відбувається, може мати цілком буденну, матеріалістичну трактовку, і цілком непогано пояснюється психіатричними діагнозами чи алкоголізмом.

—

Під сонцем сатани. Молодий селянин вирішує стати священником. Відверто невисокий інтелектуальний рівень і відсутність будь-яких талантів компенсуються у нього щирістю віри доведеною до фанатизму. Кар’єру в церковній ієрархії з такими вихідними даними зробити не вийде, а от таким собі “святим” він стає. Першою його “жертвою” в якості святого буде молода дівчина, яка з необачності завагітніла і в досить екстремальний спосіб цю проблему вирішила. Інші жертви - щось на кшталт експлуатації людського горя в битві екстрасенсів.

От там де в анотації сказано про боротьбу добра і зла - це саме про цей роман. Причому, за доброю традицією: боротьба добра і зла відбувається в душі, а за відсутністю можливості описати душу, автор описує галюцинації. На стороні зла тут Сатана, або його заступники, а на стороні добра… власне впертий [бо дурний] сільський священник. Бог - “у п’єсі не з’являється”, навіть у якості головного судді змагань. Сатана настільки підступний, що може “проявлятись” не тільки у формі якогось очевидного зла, а і в цілком “божественних” речах, як то в радості, благодаті, чи що там у нас ще як правило асоціюється с добром. Відповідно весь світ який ми бачимо - створений Сатаною, є маніпуляцією, і єдина можливість протистояти всьому цьому - це мучеництво. Можливо побачивши страждання Бог зверне на тебе увагу і забере до себе. Цікава концепція.

Кінець дуже змазаний. Після прям епічної битви добра і зла, накалу страстей, оцього всього, останні розділи автор чомусь перетворює в “сміхопанараму”, кидаючи “дрібні обідки” в сучасне суспільство. Виглядає дуже дивно, хоча і не сильно портить враження, тому що основну історію на той момент вже закінчено.

—

Щоденник сільського кюре. Також молодий селянин і також вирішує стати священником. На цей раз без галюцинацій, але з алкоголізмом. Власне всю книгу він: бухає, веде філософські диспути с колегами чи знайомими, намагається якось впорядкувати поточні справи парафії і записує це все в щоденник. В практичній площині - це історія швидкого розладу особистості під впливом щоденного вживання помітної дози алкоголю. Філософська частина - обмусолення проблеми соціальної нерівності, чи скоріше бідності, матеріальної і духовної. Сільский кюре зі своїми співрозмовниками то намагаються винайти концепцію такого собі християнського комунізму, то розуміють що це не буде працювати, то кажуть що страждання бідних - це те що приведе цих бідних до Раю, то намагаються придумати концепцію згідно з якою і багаті туди також потраплять - бо якщо ні, то хто буде церкву фінансувати.

—

В обох випадках: там є сюжет, досить виразний, можливо навіть цікавий, він займає помітне, але не основне місце в оповіді, все таки це більше філософські романи. Досить складні, але можна читати. Той випадок коли навіть якщо не сильно погоджуєшся з автором, не виникає бажання викинути книгу в сміття з формулюванням “та, якась дурня”. Книги видані в 2002-му році, все ще можна купити нові, трохи несправедливо.

Джонатан Свіфт. Оповідь про діжку та Історія Мартіна

 Приклад тролінгу зразка початку XVIII століття. Розлогий, з численними уклонами, поклонами, присіданнями, реверансами, помахами руками, коли важко втримати в голові думку, і не відразу розумієш як саме і кого ображає автор в даний момент тексту.

Як приклад - дуже ок, як щось більше - навряд. Основна історія крутиться навколо церковної Реформації і протистояння католиків, лютеран, кальвіністів, прибічників англіканської церкви, пуритан, пресвітеріан, гугенотів, і-може-ще-кого-забув-з-тих-що-згадані-в-оповіді, і просто знати що вони були - трохи замало щоб зрозуміти всі тонкощі. Нотатки допомагають, але як читальник ти скоріше залишаєшся спостерігачем за майстерністю автора, без занурення. Для занурення треба було б або жити в ті часи, або мати PhD з історії релігії. Теж саме великою мірою стосується і чисельних відступів (чи задовгої передмови, що розтягнута по всьому тексту), хоча деякі відступи частково торкаються зрозумілих і більш актуальних для нас речей.

Можна прочитати для загальної ерудиції, воно відносно невелике, але точно не легке чтиво. Схоже на початок в "Ім'я Рози" Умберто Еко, але автор не переповідає історію, а стібеться з неї: і здогадайся з чого він стібеться якщо ти про ті події лише краєм вуха чув (і не факт що саме про ті події, і не факт шо чув).

Кормак Маккарті. Кривавий Меридіан.

 Якщо ви залишите надкусане яблуко в музеї сучасного мистецтва, то у наступних відвідувачів можуть зʼявитися сумніви: це експонат, чи це хтось настільки захопився побаченим, що забув за перекус. А може й бути експонат, що символізує захоплених відвідувачів. Звичайно ж, можна угледіти й більш “традиційні” мотиви, яблука досить таки відзначилися в історії людської цивілізації: від того, самого першого, що колись з’їла Єва, до тих що намальовані на зворотній стороні вашого новітнього смартфона. І поступове почорніння того самого огризка в музеї може, наприклад, значити наростаючу безбожність сучасної цивілізації, чи неминучий її крах через збільшення залежності людства від нетривких технологічних новинок. Різне може бути, якщо прибиральниця вчасно не помітить і не прибере. А може то й не прибиральниця, а перепровадження огризка в мусорку - то частина перформансу? Що взагалі робити? - дивитися й аплодувати? Залишити подію непоміченою, а потім прочитати в інтернеті де експерти все пояснять? Є ж спеціально треновані люди, які вміють відрізняти мистецтво від сміття? Вони ж є? Так?

Поціновувачі сучасного мистецтва, а не просто ті хто шастає по відомим музеям, опинившись за кордоном, “бо треба окультурюватися”, скажуть що ситуація надумана, такого не може бути, бо не може бути ніколи, бо будь хто хто в темі відразу зрозуміє перед ним шедевр чи сміття. А якщо вже ну зовсім нічого не буде зрозуміло, то завжди знайдуться критики, які все розтлумачать і пояснять, адже критики є такою ж неодмінною складовою художнього твору, як і сам “художній обʼєкт”, в додачу ще й до місця де він виставлений, чи скажімо соціальної позиції автора, чи.. та ще до багато чого. Ну не існують шедеври в своєму відокремленому світі - кажуть нам ті самі критики. З практичної точки зору це означає що для створення успішного художнього твору автору треба не тільки щось створити, але й бажано мати впливових друзів які будуть гучно цей твір хвалити. Кормак Маккарті цих друзів очевидно мав.

Насправді ця історія про яблуко мені не дуже подобається, бо в залежності від нюансів оповіді вона може перетворюватися або в абсолютне знецінення геть усього культурного продукту що його зараз нам пропонують, або ж, навпаки, в суцільну образу на усе те бидло, якому не вистачає знань та смаку для того щоб зрозуміти. Але в цьому випадку оте саме надкусане яблуко переслідувало мене добру половину твору, тому про нього й згадав. Ближче до кінця яблуко зникло з асоціацій, головним чином тому що справа йшла до фіналу і зʼявилась якась додаткова динаміка у розвитку подій, але потім я прочитав післямову перекладача і яблуко знову з’явилось на підвіконні, в оточенні японських туристів з камерами, які нещадно його фотографують і щось по-свому, по-японському активно обговорюють. Нічого не можу з собою зробити. (Причому до післямови питань нема: це підбірка того що про книгу говорили і писали інші, цілком зрозуміла. Але не робить книгу ближчою і не створює якогось aha moment, типу “а, так от що воно було”)

Звичайно, в творах сучасного мистецтва глядач/слухач/читач має свою неабияку роль, і я навряд є ідеальним читачем для цієї книги. Ідеальний читач “Кривавого Меридіану” повинен би був народитись і жити в США, зовсім в ідеалі: десь там де події книги відбуваються. Можливо тоді оті всі релігійні підтексти про які йдеться в післямові були б більш очевидними. Бо потребують вони не просто якогось звичайного християнського Бога, про якого ми всі так чи інакше чули, а отого особливого американського Бога, який все ще пронизує кожен атом життя маленьких громад, який тяжіє до створення сект, якій тяжіє до авторитарних сектантських лідерів, масових самогубств і кривавих штурмів з залученням армії віддалених ранчо на яких окопалися релігійні фанатики. Від звички бачити Бога в усьому, причому іноді бачити дуже своєрідно, до, в найкращому випадку, звички святити паски на Паску раз на рік, дуже велика відстань. В Європі Бог, так чи інакше, таки помер. Може воно й на краще.

Тому далі, враження від книги, так ніби я знайшов її без обкладинки, мені ніхто не сказав що це “великий американський роман” з купую релігійних підтекстів.

Якщо використовувати кіношні аналогії, сюжет - це “Бомж з дробовиком” в антуражі Дикого Заходу, кожна частина якого непогано описується мемом з тупого серіалу “у нас труп, по коням”. Правда спочатку відбувається “по коням”, в результаті чого стається труп. Взагалі це дуже схоже на так звані “процесуальні” серіали: спочатку серії майже відокремлені одна від одної, герої просто існують і просто займаються тим що їм призначено “по процесу”, потім під кінець сезону стається велика фінальна заруба, яка можливо трохи більш “персональна” для героїв, трохи більш їх зачіпає, але все одно все більш-менш в рамках того ж процесу що ми бачили в кожній з попередніх серій.

Причому, так само як в детективному серіалі, глядачі знають що в кінці кожної серії скоріше за все вбивство буде розкрите, всі таємниці будуть розгадані, і герої упродовж серії роблять вчинки які ведуть їх до цього фіналу, так і тут: ми гарантовано отримаємо труп(и) наприкінці, і герої роблять все щоб максимізувати їх кількість. Тобто, умовно, якщо, в певній точці сюжету, хтось з героїв має вибір що робити, то вибір буде зроблений на користь максимально кривавої розвʼязки, навіть, якщо ситуація взагалі не передбачала необхідності когось вбивати. [Спайс] Кров повинна текти.

Кожна серія-глава містить купу загальних планів - описів місцевості, десь на грані дуже нудних, але не переходячи за цю грань; купу доволі скупих діалогів, з вкрапленнями більш тривалих історій, лекцій, і псевдо-філософської маячні; а також, іноді, досить детальні описи батальних” сцен.

Ближче до кінця, в одному з приступів псевдо-філософської маячні, автор чомусь називає випадкові вбивства бандою всього що рухається війною, і заводить “стандартну” шарманку про те що війна - це нормальний стан людства і бла-бла-бла. В принципі війна, як нормальний стан людства, у Маккарті - це “F35 проти бомжів на мопедах”, де він на F35.

Загальне враження: доволі поганенький вестерн: занадто схематичний для того щоб бути повноцінною цікавою пригодницькою історією, і не викликає бажання шукати в цій схематичності подвійного дна. Але: яблуко на підвіконні - кожен може робити з ним що захоче. Я б викинув.

Альфред Деблін. Берлін Александерплац

 Франц Біберкопф, сутенер, виходить з в’язниці, відсидівши там чотири роки за вбивство з необережності (чи скоріше за спричинення тяжких тілесних ушкоджень що потягли смерть потерпілої, “по п’яні”) своєї подруги/нареченої/“підлеглої”, і вирішує стати добропорядним громадянином. Неважко здогадатися що буде далі і що могло піти не так. Якщо дивитись суто по сюжету, зараз це був би такий собі “кримінальний трилер” чи “кримінальна драма”, з трохи затягнутим початком.

Є деяка схожість з “Реквіємом по мрії” (чи радше навпаки), і по тому що відбувається, і по стилю, але Деблін більш різноманітний в авторських засобах. І якщо в “Реквіємі…” особливості написання відчувались скоріше як певний вибрик, “я художник - я так бачу”, то тут це результат кропіткої інтелектуальної роботи. Якими б різними по контенту і контексту не були сусідні речення, скільки б не переключався Деблін від майже-газентних-повідомлень до пісень, і навпаки: все прораховано і знаходиться на своєму місці. Чому я взагалі згадав про “Ревієм..”: коли читав, в якийсь момент почало здаватися що Селбі-молодший взяв з “Берлін Александерплац” тему, особливості побудови діалогів, вуличну мову, і вирішив написати щось схоже але про Нью Йорк і без додаткових елементів, які могли б бути аж занадто складними для американської публіки, хоча скоріше за все це не так.

Крім певних, цілком передбачуваних, подій, від історії про злочинця який вирішив стати “хорошим” вийшовши з тюрми, очікуєш ще одного елементу: конфлікту з суспільством. Це велике, жахливе, всюдисуще СУСПІЛЬСТВО, без якого нікуди й кроку не ступиш, повинно лицемірити, засуджувати, виштовхувати, вселяти зневіру, опускати на саме дно, а потім, коли ти вже на самому дні, знову лицемірити і засуджувати. Певною мірою, наскільки це дозволяє автору талант, бажання і потужність білого коня з я кого автор веде оповідь, така історія повинна була б звучати як вирок для того самого суспільства і окремих його членів. Нічого такого тут немає, на жаль, чи на щастя, концепція суспільства виявилася абсолютно непотрібною для того щоб розповісти всю цю історію, герой зміг “досягнути” всього самотужки, або за допомогою “колег”, а цілком безстороннє суспільство на сторінках книги проявляє себе в основному через газетні заголовки, політичні конфлікти (це якраз час коли нацисти починали йти до влади й мали активну зарубу з німецькими комуністами), і наявність судової влади та пенітенціарної системи.

А якщо немає суспільного левіафану, з яким треба боротись герою, то і герой буде такий собі, зовсім не герой. Рішення яке він ухвалює на початку книги: бути хорошим - це майже єдине усвідомлене рішення яке він ухвалює протягом усієї книги. І навіть тут щодо усвідомлення можуть бути питання. Все інше просто якось саме по собі трапляється. Умовно: от потрапляєш ти в “погану компанію”, компанія вирішує піти пограбувати магазин, ти ніколи цього не робив, тебе починають мучити сумніви, гризе сумління, ти не знаєш що вибрати: йти чи не йти, і врешті-решт робиш якись вибір після тяжкої внутрішньої роботи. Воно в книжках дуже часто так, бо книжки дуже часто - це “моральна” історія з сумлінням і сумнівами. А в житті воно якось по-іншому трапляється: “всі пішли - і я пішов, не було причини відмовитись”, або “щось мене затримало в той день, якби не те щось, то сидів би зараз разом з усіма”. От тут більше як в житті: на розвилках просто відбуваються найбільш вірогідні події.

Крім, власне, сюжету, ця книга - це ще велика клаптикова ковдра з тодішніх новин, популярних пісень, книг, які перемішані з основним сюжетом. Треба деякий час щоб до такої оповіді звикнути, але якщо звикнути - то дуже прикольно.

Цікаві статті в кінці видання від Жупанського. Вони власне не змінюють враження від прочитанного, але дійсно якщо дивитися на цей роман як на епічну прозу, і так як її бачення викладає Деблін, то це багато що пояснює, в тому числі й деякі особливості про які йшлося вище.