Томас Пінчон. Веселка тяжіння

 1944 - початок 1945-го, Друга Світова в Європі наближається до завершення, німці обстрілюють Лондон своєю “зброєю помсти” - ФАУ-1 і ФАУ-2. 

ФАУ-1 - це крилата ракета, її навіть навчилися збивати, ФАУ-2 - надзвукова балістика, як ми, нажаль, знаємо з власного досвіду - збивати таке дуже складно, а тоді було просто неможливо. “Надзвукова” - в тому числі означає що спочатку вона прилітає, а потім ти її чуєш, якщо ще можеш чути.  ФАУ-2 - прямий пращур радянської і американської ракетних програм, військової і космічної, це, наприклад,  те що свого часу копіював, а потім модифікував Корольов.  “Веселка тяжіння” - роман про ФАУ-2, не можна сказати що Ракета є головним героєм, пафосно звучить, але скоріше все ж таки ні, проте все що відбувається так чи інакше крутиться навколо неї. 

Якщо поділити мапу Лондона на купу маленьких квадратиків і позначити місця “прильотів”, то виявиться що розподіл прильотів відповідає формулі розподілу [малоймовірних] випадкових подій Пуассона, принаймні в світі Пінчона, наскільки це правда - не знаю.  Людською мовою це означає що ви можете сказати, при заданій кількості запусків, в скільки квадратиків прилетить один раз, в скільки два і так далі. Але де саме розташований той квадрат в який прилетить визначити неможливо. Фактично єдине що ви можете: кожного ранку оновлювати мапу, виконувати перерахунок і констатувати той факт що так, усе все ще знаходиться в рамках того самого випадкового розподілу. Цим якийсь час і займається один з героїв. Жодної прямої практичної користі, людей не врятує, але цікаво, отака от вона жорстока ця наука: статистика. 

Як відомо, там  де офіційна наука не особливо може допомогти, псевдонаука і усякі маги і колдуни радо підставляють плечі. “Єдиний марафон” з псевдоекспертами і екстрасенсами тому дуже добра ілюстрація. Англійці також не проти погратися в цю гру, але німецького містицизму чи української забобонності в них нема, щоби просто так без питань в щось повірити; їм треба якось виміряти, обґрунтувати(, підшити в папку, здати в архів). І тут статистика стає в нагоді: якщо ви можете передбачити, розставити на мапі, величини які виглядають як цілковита випадковість, то це вагомий аргумент на користь того що це не просто співпадіння. Треба досліджувати далі.  Ну й зрозуміло, що цієї історії не було б, якби не знайшовся персонаж який може передбачати прильоти, у свій, дуже дивний, пост-модерновий, спосіб.

Потім війна закінчується [психологічні травми - ні], союзників цікавлять ракетні технології і все переростає в такий собі шпигунський роман. Там де шпигуни з різних сторін на якусь мить зустрічаються в кафешці, продовжують з середини розмову яка розпочалася в іншому місці в інший час, кидають один в одного парою загадкових напівзрозумілих фраз, за цей час встигають один одному вприснути отруту, проковиряти бронежилет, вистрілити, невлучити, прийняти протиотруту і розбігтися в різні сторони на середині речення, для того щоб ще колись, за інших обставин, повернутися до того де зупинилися. Параноя зростає, а разом з нею і абсурдність того що відбувається.

Звучить цікаво, і… воно дійсно цікаво, але в той же час оповідь дуже складна. Складність приходить з різних боків, вистачило б здається і якоїсь однієї Складності, але Пінчон, здається, вирішив зібрати колекцію. 

- Статистично :) очевидне:  пишуть що в книзі близько 400 персонажів,  це не абсолютний рекорд, але всеодно дуже багато. Навіть персонажів до яких оповідь час від часу повертається багацько, не плутаєшся, але вже десь на грані. Не знаю чи рахуються за персонажів установи і організації які згадуються, але з ними виникає набагато більше проблем. Якщо ви маєте звичку щось занотувати під час читання складних книг - накресліть схему організацій і звʼязків між ними, вийде цікава павутинка в кращих традиціях конспірології :)

- Науковість: це вже трохи очевидно зі згадки про розподіл Пуассона, але не Пуассоном єдиним.  Явища з математики, фізики, хімії, біології не просто згадуються, вони перетворюються в художні образи, шикуються в довільний асоціативний ряд і починають жити своїм життям. Навіть якщо ти здогадуєшся про що йде мова, спосіб яким автор вводить їх в текст досить складний: це як більшість шкільних підручників з фізики (боже, як же я їх ненавидів), які замість пояснити, структурувати, розкласти все по полицям все лише ускладнюють. 

- Якщо вам не вистачило науки, то численні посилання на німецьке й американське кіно 30-40-х, комікси і іншу поп-культуру точно добʼють.

- Порнографічність.. у цьому списку для того щоб не згадувати окремо. Це не складно, скоріше буває неприємно. Ок, копрофілія  - це не дуже приємно, якщо ви не отримуєте свої задоволення таким способом. І щоб два рази не вставати: гівна, в прямому сенсі, дуже багато. Взагалі гидотних епізодів вистачає. 

- Складна структура тексту. Суттєва  частина розділів виглядає десь отак:

 * Хтось… незнайомий чувак, їде в вантажівці по полю. 

 * В полі стоїть кінь

 * Випадкова історія з випадковим конем у вакуумі.

 * З лісу вибігає кабан, застрибує на коня і мчить вдалечінь.

 * А, стривайте, це не кабан, це - Слотроп в костюмі кабана (головний герой, типу як)

 * Тик-дик тик-дик тик-дик, поле, трава, ммм…

 * Секс з конем

 * Оркестр армії УНР на чолі зі Святославом Вакарчуком виконує відомий хіт “Ой чий то кінь стоїть” (ги-ги-ги “стоїть”)

 * Кабан продовжує скакати на коні вдалечінь, власне ніколи і не припиняв. 

Так, стоп, а секс з конем був чи ні? І взагалі: чувак у вантажівці, армія УНР, Вакарчук? - що це взагалі було? Наче зрозуміло що кінь і Слотроп знайшли одне одного, і загальна атмосфера їх єднання, але, бля… що відбувається? -  А пофігу.  Що відбувається - що відбувається? - історія продовжується. 

Якщо подивитися на це трохи під іншим кутом… Автор, коли пише текст, намагається балансувати емоції і логіку.  Наукова чи професійна література, особливо якщо це про точні чи природничі науки, - це майже повністю про логіку, про мислення. Художня література - це, як правило більше про емоції.  Автори художньої літератури намагаються тримати мислення в тонусі, звичайно, але більшу увагу спрямовують на відчуття і уяву, іноді виключно на відчуття і уяву, і коли з вами магія автора не спрацьовує і немає ніяких відчуттів і нічого не являється… неочікувано “включається мозок” і в найкращому випадку не знаходить ніякої поживи (ви просто не любите поезію, буває), а в найгіршому ви починаєте дивитися на нелогічний, непослідовний сюжет, нерозкритих, тупих персонажів, і… майже все інше на що ви тикаєте в книжці коли вона вам не подобається. 

Чому я про це пишу: оця перенасиченість деталями, складність структури, купа-купа усього за чим треба слідкувати призводить до того що ти ніби то читаєш і художній твір, але сприймаєш його радше як підручник з фізики, або, скоріше, як шизоїдну енциклопедію 30-40-х років XX століття. Це чимось схоже на читання “Улісса”, але у випадку з “Уліссом” певна частина складності повʼязана для нас з відсутністю контексту: ми не народилися в Ірландії початку XX століття, не вивчали давньогрецьку і латину на прикладі класичних творів, так що ці твори прям в’їлися б в кістковий мозок, Шекспір для нас.. ну Шекспір, був такий, один з.. тому окрім того ж “потоку свідомості” який тримає “мозок в тонусі” додається ще дуже багато чого що ми вимушені сприймати інтелектуально, бо на відміну від сучасників Джойса, інакше сприймати ми це не можемо. Пінчон же ж створює цей ефект цілком усвідомлено. Він фігачить складністю допоки не стає очевидним що за складністю треба слідкувати, зв’язки треба пам’ятати, “якщо цю тему не зрозумієш, далі буде ще гірше”… страх, параноя, чого і треба було досягти.  Одночасно, складність тримає під контролем емоції, відповідно тримає читача на певній відстані, не дозволяє повністю занурюватись в цей текст, цей світ, цих героїв, що хороша новина, насправді, це запобіжник від того що ваш дах почне протікати, як він тече у всіх без виключення основних персонажів.

В цілому: цікавий досвід.  Не стане улюбленою книгою, але сподобалось. Багато разів ловив себе на думці що якби це було написано трохи інакше, але про те ж саме:  Друга Світова, Ракета,- воно скоріш за все полетіло б в мусорку.  Секс, Бухло, Наркота, Ракета.. і Керуак, наприклад, - це рецепт ідеального американського лицемірного блювотиння.  А от Пінчон сконструював щось цікаве. 

Роман Воронков. Стрьомні нетрі Аллервельту

 Дивна асоціація, але саме вона переслідувала під час читання: це якби дія трилогії про “Нейроманта” Гібсона розгорталася в українському селі, але при цьому б і кіберпанкова похмурість, і художність “кібер-“ складової, були б витіснені “стендапом”. Особливо враження підсилилося після початку боротьби Аллервельту і Вільтхеру.

Прямі посилання, непрямі посилання, і просто думки про те що це на щось схоже, переслідують усю книгу. Така собі каша з багатьох компонентів: їстівна, але не шедевр кулінарного мистецтва, могла б бути кращою. Навіть на загальному рівні - це трохи каша. В книзі чотири розділи і ці розділи досить помітно відрізняються.

Перший розділ. Таке собі знайомство зі світом. Якби “Дизель-шоу” вирішили додати в свій побутовий гумор фантастичні елементи - це для них чудовий сценарій, який особливо навіть не прийшлось би переробляти. От тупо: ха-ха-ха задтроти - на сцену виходить типовий задрот - жарти про те як же ми їх не ненавидимо, бо вони зарозумілі і в них умови проживання кращі - публіка регоче, аж падає з крісел, моржі ревуть, у роялі тихо плавають шпроти.

Другий розділ. “Дизель-шоу” потроху перемішується з пєлєвінщиною, стає гірше. Складається враження що автора сильно недолайкали в інстаграмі, і він видає брєдову хейтерську теорію всього, за лекалами п’яти-десятирічної давності, яка зводиться до того що соціальні мережі - то все напоказ, несправжнє, зомбаки втикають в телефони а інші цим живляться. Дякую, ми це вже давно перетравили, але й дякую що було коротко і не має ніякого практичного впливу на подальший сюжет.

Третій розділ. На сцені з’являється його величність Абсурд, стає набагато краще. Біси займають належне їм центральне місце в оповіді і видають офігенну історію про борщ. Хейт до соціальних мереж переходить від брєдової теорії, до цілком пристойної практики. Починає розгортатися основна сюжетна лінія, помірно цікава, з інтригою. “Дизель-шоу” йде зі сцени.

Четвертий розділ. Це, нарешті, - просто нормальний кінець історії, написаний з гумором.

Третій-четвертий розділи цілком ок. Хотілося б звичайно більше деталей, більше сюжету, краще промальованих персонажів, але навіть в такому вигляді цілком можна читати. Початок - він навіть не дуже потрібний, якісь елементи могли б просто бути поступово вплетені в основу історію, а щось не варто було б взагалі чіпати.

Скоріше за все я не цільова аудиторія цієї книги. Особисто для мене це більше в кошик “такі книги також потрібні [але я не хочу їх читати]”. Хоча допомогло зрозуміти, що гумор, коли чи не єдиною метою автора є розсмішити, в друкованому вигляді мені геть не заходить.

Жан Марі Ґюстав Ле Клезіо. Ритурнель голоду

Заможна паризька родина тріщить по швах. Чоловік літає в хмарах, зраджує, вкидає гроші в сумнівні фінансові оборудки, постійні сварки. Родичи і знайомі які приходять в гості ненавидять лівий уряд Леона Блюма і покладають великі надії на Гітлера, що врятує Францію від комунізму. Єдиною адекватною людиною виявляється дитина, яку трохи заразила більш практичним поглядом на життя подружка-росіянка (збідніла дворянська родина що втекла від революції). Потім приходе Друга Світова і … стає гірше.

Написано як таке собі “навіювання” спогадів: ліричне, химерне, не дуже послідовне. У другій половині ще й трохи втрачається логіка. Таке враження що у одинадцятирічної дівчинки спогади більш консистентні, - не дивлячись на те що вони трохи вкриті туманом і вона не завжди розуміє що відбувається, - ніж у 18-20-річної, коли вона вже все чітко усвідомлює і приймає активну участь. Наприклад: війна, їжі мало, гроші закінчуються, та на них вже й нічого не купиш, але.. ну так, ми віддавали рис, бо не так він нам був і потрібний. То для вас голод - це не коли ви не маєте чого їсти в принципі, а коли ви не маєте того чого ви хочете?

Кінець сильно розмитий. Виникло враження що він написаний декількома різними людьми, які боролися за друкарську машинку. З одного боку і коло (соціальних) проблем (післявоєнної Франції) ніби-то окреслене, з іншого: його елементи, крім одного (який неочікувано виринув наприкінці), дуже розмиті.

В цілому: якщо інші книги написані в такому ж стилі, буде цікаво почитати. Але тут, можливо тому що хотілося сказати дуже багато особистого, в відносно малому обʼємі, “втримати” оповідь не вийшло.

Тімоті Снайдер, Тоні Джадт. Роздуми про двадцяте століття

 Ця книга - це запис розмов Тімоті Снайдера з Тоні Джадтом. Тоні Джадт на той час вже невиліковно хворий, не має змоги писати, але може говорити - звідси такий трохи нестандартний формат. Тімоті Снайдер виступає в ролі інтерв’юера: ставить питання, певною мірою скеровує розмову, Тоні Джадт висловлює свої міркування. Основна тема розмови - інтелектуальна історія XX століття, з декількома зауваженнями:

а) співрозмовників цікавлять перш за все інтелектуали які були заглиблені в політичні і економічні питання. Певним антигероєм більшості розмов є Сартр, якраз за те що він довгий час ігнорував політику.

б) Тоні Джадт - єврей, і у нього є очевидна особиста зацікавленість в темі ролі євреїв в інтелектуальному житті Європи і Сполучених Штатів.

В будь якому випадку: це - розмова, вона субʼєктивна, вона не має на меті побудувати цілісну картину чи розказати читачу про все на світі, більше про відрефлексувати те що цікавить. Ближче до кінця книги один з розділів присвячений історії як науці, і, поміж іншим, Тоні Джадт там жаліється що зараз історію люблять викладати через призму оцінок: тобто учні/студенти можуть ще навіть не знати про що саме йдеться, що саме відбулося, коли/хто/яким чином, а їм уже кажуть що про це думали різні люди і чому вони були не праві. Не знав що таке буває, але цілком вкладається в логіку нашого часу. Так от: почасти ця розмова також така: іноді Джадт задає контекст, іноді вже треба мати уяву про що йдеться. Буває заскладно, написано/проговорено без особливого співчуття до потенційного читача: не проблема, але треба мати на увазі.

Буде, мабуть, дивно звучати, але як є: особисто мені для набагато більш комфортного сприйняття великої частини цих роздумів не вистачає знань про праці Карла Маркса і марксизм як такий. Колись-десь-щось ми вчили, я можу зрозуміти тезу про розділення Маркса-аналітика і Маркса-віщуна, але коли заходить мова про те хто/як/чому інтерпретував догми цього віровчення - стає дуже тяжко, приблизно так якби ви не знали б про що йдеться в Біблії а вам розповідали про різницю між православними, католиками і протестантами.

--

Я не дуже люблю теми типу “Україна в творчості Джойса”, але … ну якщо є - то чому б і ні. Тоні Джадт як історик не займався темою України, але в розмові вона згадується, і тим це й може бути цікавим, бо це скоріше не професійна оцінка, а думки які базуються на “тому що люди кажуть”, де, звичайно, “люди” здебільшого мають наукові ступені.

Взагалі картинка Східної Європи в розмові виглядає десь так, якщо застосувати терміни Римської Імперії: румуни, поляки, і деякі інші на захід від України і Білорусі - це такі собі окультурені варвари, на яких трохи вплинула цивілізація, вони спромоглись на свої поганенькі державні утворення; а українці і білоруси - то цілком варварські племена, які чубляться одне з одним, та й по тому. І ті і інші варвари ненавидять євреїв, що й продемонстрували під час Другої Світової, а євреї ненавидять ці території, бо їх там вбивали. Єдині ознаки справжньої високорозвиненої цивілізації доступні в великих містах бувшої Австро-Угорщини, перш за все у Відні, Празі і Будапешті, там євреї асимілювалися з місцевими і мали змогу зробити великий внесок в інтелектуальну спадщину Європи, перед тим як змушені були тікати або були вбиті.

Якщо не вірите, ось кілька цитат.

“Поясню схематично: через мовні поділи й інституційну нестабільність східна частина Європи стала регіоном, особливо негостинним до численних чужинців на зразок євреїв. Поки українці, словаки, білоруси й інші розвʼязували власні проблеми з визначенням і утвердженням національного простору, відмінного від сусідського, присутність євреїв могла лише ускладнити ситуацію і наразитися на протидію, стаючи мішенню для вираження національної непевності.” [с. 35].

Або:

“Східноєвропейські євреї […] навряд чи могли ідентифікуватися з мовою та культурою вороже налаштованих поляків, українців чи румунів, серед яких жили: стосунки з ними ґрунтувалися здебільшого на самому лише неприйнятті, незнані та взаємному страхові” [с. 32]

Або:

“... мої батьки і діди, попри своє походження, нічого не знали про Польщу й Литву, Галичину чи Румунію. Вони знали імперію: зрештою для більшості євреїв важили тільки рішення, які приймав центр, і протекція, надана згори. Євреї жили здебільшого не периферії, проте звʼязки інтересів та ідентифікації поєднували їх лише з імперським центром. Люди на кшталт моєї бабусі […] нічого не знали про світ довкола. Як і бабуся, вони знали тільки штелт, знали столицю своєї частини імперії, […] - а далі світ. Усе решта - регіон, довколишнє населення, місцеві християнські практики тощо - було для них не більше, ніж порожнім простором, у якому їм судилося жити. Сьогодні часто зауважують - і цілком слушно, - що їхні християнські сусіди (українці, білоруси, поляки, словаки та інші) мізерно мало знали про єврейські громади. Не надто цікавилися, і плекали прадавні упередження. Однак те саме неабияк стосувалось і євреїв, з їхніми почуттями до “ґоїм”. Ці взаємини, безперечно, були глибоко нерівними. Але принаймні в одному була певна симетрія.” [c. 35-36]

Мені не цікаво коментувати самі твердження, скоріше, тут цікавить “якщо така логіка має місце бути, то де ще вона може бути застосована”. Наприклад, останнє дуже нагадує росіян в Україні, та й не тільки, після розпаду Радянського Союзу: продовжують дрочити на Москву і потім на “Руський мір”, місцеве їх не обходить, більш того, вони ставляться до нього вороже. І тут є прямий логічний перехід до “распятого мальчіка”, “дамбілі бамбас” з неодмінним висновком “всьо нє так однозначно”, за аналогією з “спочатку вони не любили євреїв, потім приймали участь у їх знищенні”.

В будь-якому разі, в ідеї того що Східна Європа, і відповідно вся Європа закінчується на східному кордоні Польщі немає нічого особливо нового, очевидно ідея ідіотська, але проскакує. Примішування в цю тему антисемітизму виглядає дивно, але ок, якщо перенестись в сьогоднішні реалії, це напевно камінчик до пояснень чому держава Ізраїль взахльоб цілується з росіянами, а українцям після повномасштабного вторгнення закрили в’їзд. (сарказм)

Але це не основна тема оповіді, просто побіжні згадки, хоча й помітні. Можна було б і не звернути увагу, але стає прям дуже цікаво якщо додати в це рівняння теми які пронизують майже всі розмови: Голокост і комунізм (або вже згаданий марксизм, але комунізму як такого також вистачає). Власне перша розмова великою мірою присвячена Голокосту і відповідальності за нього.

З різних кутів Джадт приходить до тези що злочини Голокосту - це не лише проблема нацистів які вбивали і євреїв яких вбивали, і певною мірою покладає провину і відповідно принаймні моральну і етичну відповідальність на всіх мешканців територій на яких це відбувалося, тому що допустили, толерували, були зайняті справами власного виживання і так далі. Думка суперечлива, трохи далі він критикує державу Ізраїль, яка активно експлуатує цю ідею колективної провини, але ідею колективної провини як таку не чіпає. Знову ж, в цій ідеї цікаво не сперечатись з нею, а трохи інше: якщо ми вважаємо таку логіку справедливою, давайте тепер поговоримо про злочини комуністів. І.. Тімоті Стайндер ставить ці питання, і… Тоні Джадт віртуозно з цих питань з'їжджає. “Шо за фігня?” - думає читач що зміг продертися через усі ті -ізми, і ще не втратив можливості конструювати схеми в голові, і правильно думає в принципі.

А фігня ось у чому. Голокост - це знищення євреїв, нацистами, які засновувались на брєднях Адольфа Алоїзовича і його скаженого оточення. Нацизм, як і багато інших тоталітарних режимів, доволі естетичний, але безглуздий. Там нема простору для інтелектуалів. Ті хто в певний момент співчував, якось потім відхрестилися, хоча питаннячка залишилися, абсолютної довіри нема. Але таких всеодно мало. Тобто нацисти і чинили погано, і доробку не те щоб залишили. А от комунізм - “єто другоє”. Комунізм - це улюблена іграшка інтелектуалів XX століття, тут є проблема.

Якщо на всіх хто в певний момент надрочував на комунізм, на Радянський Союз, або будував навколо комунізму повітряні замки своїх глибоких мисленнєвих експериментів, поставити печатку “неадекват, на довіру не заслуговує”, то… виявиться що майже весь інтелектуально-політичний продукт XX століття було згенеровано неадекватами. Але є вихід: можна сказати що Голодомор і розстріли 30-х - то злочини Сталіна (“війна Путіна”, ага). Голокост - то колективна відповідальність, а не злочин Гітлера, а от Голодомор - то все Сталін, а якщо вам щось не подобається - то ти не професіонал, для того щоб це оцінювати.

Тим більше що.. (повертаємось на початок) то все відбувалось на “варварських” територіях які нічого світу не дали і дати не могли, то чого особливо переживати. І новини сьогодення перестають дивувати: Байден, Шольц і далі за списком, можуть спокійно толерувати знищення українців, розмірковувати про швидкість цього знищення “швидкість не дуже велика, поки нічого страшного”, і все норм, бо якщо їх найвищі морально-етичні авторитети доволі паскудні, й упродовж майже ста років займались тим самим і не муляло, то чого зараз почне муляти. Відповідальність можлива тільки перед одним народом.

І.. так, Тоні Джадт велику частину своєї карʼєри досліджував ліві рухи, товаришував з західними комуністами і.. якось йому оте все ліве ще й на рівні особистих уподобань ближче.

Тому: дуже неоднозначне ставлення до книги. Мабуть можна зупинитися на тому що це подорож в чужий спосіб мислення, він не обовʼязково повинен подобатися.

Жорж Перек. Речі. Людина що спить.

 Речі. Пишуть що це критика суспільства споживання, і вона там дійсно є, але більше скидається на те що це критика того факту що молодим людям властиво досліджувати світ і себе в цьому світі. Половину першої частини я взагалі не міг зрозуміти чому автор перелічує цілком адекватні і приємні вайби, але оцінює їх як щось погане. В наших реаліях дуже схоже на те як батьки кажуть “ми 40 років пропрацювали на заводі - і ти повинен”, і будь-що що ти робиш, що не веде тебе до заводу - це неправильно.

За формою це скоріше не художній текст, а вигаданий репортаж, з нагромадженням оціночних суджень, тому якщо оцінки що їх розставляє автор не дуже близькі - майже немає на що відволіктись. З іншого боку: це всього близько ста сторінок, не встигає вибісити. 

—

Людина що спить. Не зайшло. Якщо в “Речах” проглядається любов автора до ліричних відступів, які майже повністю побудовані на довжелезних списках (іноді випадкових речей, перелічених через кому), і воно виглядає цікаво, то тут цей прийом експлуатується ледь не на кожній сторінці і це відверто набридає. Виникає враження що автора більш цікавить просто красивий текст, ніж те про що саме йдеться. 

В центрі оповіді студент, який певним чином відмежовується від світу. Оповідь ведеться від другої особи, тобто тебе просять уявити себе цим студентом: уяви що ти прокидаєшся, дивишся в дзеркало, і далі і далі. Хоча всю оповідь обʼєднує відмежування від світу, відмежування не дуже однорідне: починається все як таке собі вигорання, чи депресія, дуже грубо: лежиш і нічого не хочеш; далі йде спроба такої собі медитації, коли ти примушуєш/навчаєш себе ні на що не звертати увагу; і в решті-решт третій стан - коли здається у тебе це вийшло і тобі ні до чого нема діла. 

Всі три стани відразу здаються трохи фейковими, така собі хіпстерська депресія, хіпстерська медитація і хіпстерський сон наяву. Головний симптом фейковості: автора, а відповідно і тебе, адже автор весь час звертається до тебе, дуже турбує щоб не дивлячись ні на що, всі ці переживання, або радше їх відсутність, виглядали естетично привабливими. Як в кіно: герой грає страждання, але кадр красивий, деталі красиві, страждання красиве. Під кінець ще й виявляється що герой якому 100 сторінок було на все пофігу, страждає від самотності, хвилюється з приводу того а що скажуть інші, і взагалі у нього є досить чіткий розклад справ на день/тиждень/місяць. Далі автор підводить риску відверто кажучи що так це все фейк, не треба так робити, це не має практичного сенсу. “Вигорання? Депресія? Перевтома? - не треба оцього всього, не витрачайте марно час.” - виглядає десь так. Хоча ще раз повторю: це більше скидається на спробу написати красивий текст, ніж на спробу донести якусь конкретну думку.