Стівен Фрай. Герої.

 В цій книзі є такий момент, коли Ясон і його команда, яких за імʼям корабля назвали “аргонавтами”, після довгих приготувань, в решті-решт підіймаються на борт, і відпливають у свій круїз до Грузії за золотим руном. Рівень моїх знань про їх подорож до прочитання був приблизно такий: здається був у грецьких міфах такий собі Ясон, були ще такі собі аргонавти і якісь чуваки плавали за золотим руном (і хто його знає що воно те “руно” насправді таке), але в єдину історію вони якось в голові не складалися, просто якісь відокремлені факти. Тобто якщо б я розгадував кросворд і там було питання “а як називали тих панів що плавали за золотим руном” - без додаткових підказок я навряд вписав би в потрібні клітинки “аргонавти”. - Чому не “руноністи” які-небудь, наприклад?

Але, зараз читаючи про відплиття цієї дивної експедиції - я згадав що саме про це відплиття дуже-дуже давно я вже читав. В цей момент насправді нічого особливого не стається, крім суто технічних моментів, необхідних щоб… рушити на човні по морю, і запамʼятався він мені не подіями, а тим що колись я починав читати про цю подорож декілька раз, але просунутися далі так і не зміг, бо чи не після першого ж абзацу ставало нудно. “… і вони попливли від рідних берегів” - “добре, пливіть собі, а я піду краще посплю”. Так от: оповідь Фрая, на відміну від того що нам колись задавали читати - не нудна, а історія подорожі аргонавтів дуже навіть цікава, особливо з урахуванням “специфічної” діяльності Медеї у всій цій вакханалії (ще одна персонажка міфів про яку мені було відоме тільки ім’я).

Книга будується на декількох, великою мірою відокремлених, розповідях про окремих героїв, які автор намагався, наскільки це взагалі можливо, пов’язати хронологічно і певною мірою драматургічно. Починається все з життєписів Персея, Геракла та Беллерофонта, досить таки схожих. Добру половину подвигів Геракла важко відрізнити один від одного: була якась тварюка, Геракл її чи то вбив, чи привів її живою до “замовника”, та й все по тому, “вільна каса, наступний будь-ласка”. Якщо додати до цього Персея й Беллерофонта, то буде майже суцільна історія вбивств якихось потвор, най-най-найстрашніших і най-най-найнебезпечніших в усьому відомому світі. В якийсь момент цих тварюк і героїв вже важко стає відрізняти. Але потім на сцену виходить музикант Орфей, історії стають більш різноманітними, а жіночі персонажі додають варіативности щодо мотивів і способів вбивств, якими так перенасичена героїчна доба. В решті все доходить до кульмінації десь в районі оповіді про Едипа, з Тесеєм на закуску.

Крім нудних історій шкільні уроки літератури запам’ятовуються ще отими вічними питаннями “що хотів сказати автор?”, “чому нас вчить ця історія?”. І звичайно варіанти “нічого не хотів” і “нічому не вчить”, навіть якщо вони є найбільш очевидними, не підходять, - це ж школа в решті-решт, тут все повинно вчити, тому сидіть і думайте що мудрий грецький народ…., поки не придумаєте - нікуди не підете, дзвінок для вчителя.

Ми нещодавно на власному, нажаль, досвіді спостерігали виникнення міфічного героя - “Привида Києва”, і навіть міфічної істоти - пса Патрона. “Привида...” як тепер кажуть ніколи не існувало як окремої людини, це збірний образ, який надихав, вселяв надію у досить скрутний час. Пес Патрон, навпаки, цілком реальний, існує у вигляди окремого пса, також певною мірою був для когось променем світла серед суцільної темряви. Я не ставлю між цими двома міфічними образами знака дорівнює, вони дуже різні, але очевидно обидва стали героями міфів про цю війну, і наша власна здатність міфологізувати настільки різних персонажів може щось сказати про те наскільки випадковим може бути те що колись уособили який-небудь Геракл чи Калідонський кабан. Більш того, і історія “Привида..”, і історія Патрона не є “моральними” історіями, в яких “автор” збирався щось сказати, чи чомусь навчити. Проте це не означає що конкретний оповідач не може додати до оповіді якусь мораль, чи ідею, як он Фройд колись настільки вдало переповів історію Едипа, що тепер ми знаємо перш за все його версію, хоча в міфах все було зовсім не так.

Андре Жід. Іммораліст

 

Молодий, достатньо заможний пан грається в науку, філософію, подружнє життя, кохання, подорожі і ведення господарства свого панського маєтку. І наче все добре, але якось не те, ще чогось хочеться, щось трохи муляє, але не так щоб прям схопився і побіг щось робити, а так, трохи ліниво муляє, “добре було б звичайно, але ну нє, то й нє”. Не те не се, коротше. “Паризький сплін”, на фоні пейзажів Італії, французької колоніальної Африки (які дуже схожі на такі ж у Камю) та Нормандії. Від назви чекаєш прям чогось радикального, а все дуже мило, спокійно, іноді навіть наївно.

Джозеф Конрад/Форд Медокс Геффер. Спадкоємці. Природа злочину

 Мабуть не найкраща ідея починати знайомство з творчістю Джозефа Конрада з творів написаних у співавторстві. Та вийшло як вийшло. Знайомство суперечливе.

Спадкоємці. Молодий письменник-початківець знайомиться з жінкою, яка каже що вона прибула з Четвертого Виміру, і головна її мета і мета “людей” її раси - захопити землю. Британія, кінець XIX-початок XX століття: політичні ігри, кінець Вікторіанської доби й традиційної моралі, зародження нового мистецтва, спіритичні спілки, Герберт Велс щойно написав “Війну світів”, а Зігмунд Фройд робить популярним психоаналіз. Оповідь може рухатись в будь-якому напрямку, а може й не в одному, і повинно було б бути цікаво. Звичайно, прибульці що розмахують світловими мечами і психічно хвора людина що думає про себе як про прибульця - це трохи різні “цікаво”, але чому б і ні. Власне інтрига того що це за прибульці такі тримається так само довго як і те як же це все закінчиться. Історія прикольна. Але…

… але. У весь час поки читав я думав що це “… але наскільки ж погано вона написана”, тільки потім зрозумів що це “… але наскільки ж погано вона перекладена”. Чомусь навіть в голову не приходило. Автори очевидно гралися з мовою, вона у них швидка, виразна, іноді замість повних речень, особливо в діалогах, можуть бути просто окремі шматки фраз etc. Переклад це певною мірою вбив, перекладач розривався між швидкими діалогами, “стандартним” середнім літературним текстом і подекуди: “не дуже замислювався, хай буде шо буде, пофігу, пʼятий том, хто його буде читати”.

Простий приклад, перша сторінка, самий початок:

“Ideas,” she said. “Oh, as for ideas—”

“Well?” I hazarded, “as for ideas—?”

- Ідеали, - сказала вона.- Ох, якщо мова про ідеали…

- І що ж, якщо мова про ідеали? - насмілився втрутитись я.

Англійською: дуже типова ситуація, коли ми с запитанням повторюємо останню фразу співрозмовника, який довго її не закінчує. Українською так також роблять. “Well” - тут майже не несе контексту, а от “І що ж”, трохи додаткового контексту несе і перетворює це запитання через останню недосказану фразу на.. цілком закінчене речення, з безглуздим повтором. Могло б, наприклад, бути “Отже, якщо мова про ідеали?…”. Ну й “Oh”, и “Ох” не дивлячись на абсолютну подібність трохи все-таки відрізняються, і “втрутитись” можливо не кращий вибір синоніму, якщо мова йде про діалог.

Або от:

“She made a motion with her head—half negative, half contemptuous.”

“Вона відповіла напівзаперечним і напівзневажливим рухом голови”.

Ups, трохи скинули швидкість, хай буде стандартна мова, нафіг оці зміни порядку слів. Ups, трохи змістили акценти, хоча далі автори будуть продовжувати концентрувати увагу на її “напів-…” поведінці (прибулиця, Четветий Вимір, etc) і тут скоріше за все порядок слів такий щоб звернути на це увагу читача. Вони читали цей текст вголос (про це є в обох передмовах від авторів)- текст вкінці відділявся паузою. Що там виділяється в перекладі? - факт руху головою? Дякую, дуже дякую.

“In conversations of any length one of the parties assumes the superiority—superiority of rank, intellectual or social.”

“У розмовах будь-якої тривалості одна зі сторін набуває вищості - вищості становища, інтелекту або суспільного стану”.

“Становище” і “суспільний стан” це просто таки одне й те саме. В оригіналі це “intellectual [rank] or social [rank]”, там нема третього пункту. Знову ж: динаміка змінена, акценти змінені, та ще й якась фігня суто за сенсом, дописали щоб було красівше, три краще ніж два, а сім - краще ніж шість - запитайте у блогерів.

Я не перекладач, не філолог, і взагалі не можу нормально писати жодною мовою (-:, але думка з дивану така: скоріше за все питання “чому ж воно так погано написано” при прочитанні оригіналу не стояло б. Хоча були б інші проблеми, бо це трохи не та англійська яку я використовую щодня. В школі в мене була стандартна оцінка за твори: зміст - 5, граматика - 2, от тут десь так само: зміст - 5, переклад - 1, середнє - 3.

Природа злочину. Це маленька лірично-філософська історія в листах про закоханого трохи-шахрая. Можна прочитати, може навіть трохи запамʼятатися, але нічого особливого.

Франц Кафка. Процес.

 Згадалося під час читання - не знаю чи є зараз таке, скоріш за все є, хоча можливо стало трохи краще: коли ми вивчали право, економіку, соціологію, чи щось таке в школі чи універі, у програмі завжди траплялася тема по типу: “розвиток поглядів про державу і право в Україні”. І незалежно від того про погляди на що саме йдеться, оповідь неодмінно містила погляди на це Т.Г. Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка, виявлялося що вони думали про геть усе на світі і чомусь це було дуже важливо для формування юридичної, економічної, політичної, соціологічної, etc думки. Цілком радянська традиція, де не те що в якихось гуманітарних дисциплінах… а можна було відкрити підручник з вищої математики, чи фізики, і не дивлячись на те що 500 сторінок там будуть лише формули і пояснення до них, в передмову неодмінно вставляли цитати з Лєніна і рішень чергового зʼїзду КПРС. Чому про це згадалося: тому що “Процес" - це певною мірою ілюстрація того як воно насправді виглядає коли автор у художній формі описує своє сприйняття державних інституцій,… а не оте от натягування сови на глобус з підручників “бо треба щось написати, а сильно занурюватись в тему не хочеться”.

В книзі декілька рівнів абсурду, безперечно “юридичний” абсурд є найпомітнішим, хоча в той же час, можливо, найнеабсурдніший. Замість таємничої “організації”, що є такою собі державою в державі, можна підставити будь-яку більш-менш помітну державну інституцію і не буде зрозуміло “це все ще абсурд, чи уже сатира, причому дуже близька до реальності”, присутні художні перебільшення, але в цілому десь так воно і є насправді. Так ніби головного героя з’їв Левіафан імені Томаса Гоббса , і він блукає його внутрішніми органами з дрібними клерками, адвокатами, різноманітними “рєшалами”, з такими самими зʼїденими як і він сам, на різних стадіях перетравлення, і намагається [разом з читачем] зрозуміти а що це таке і як воно взагалі працює.

Інші очевидні рівні абсурду це власне сюжет з різкою, ірреальною зміною “картинок” і дії самого головного героя. Принцип “якщо на стіні висить рушниця - обовʼязково пролунає постріл” тут не працює. Скоріше: спочатку пролунає постріл, потім на сцені зʼявиться холодильник, який там начебто завжди був, і в його морозильний камері знайдеться рушниця. Причому це нікого не здивує. Це все нагадує сон, подекуди еротичний. Можливо тому епізоди власне зі снами автор або недописав, або викреслив: навіщо “реальні” сни, якщо весь текст - це ніби запис сну, а сни в снах - це вже якийсь Inception, зайве воно тут.

Поки що єдина книга, в якій цікаво читати примітки з тим що закреслив автор, або з недописаними розділами, що не увійшли в канонічний варіант основного текста (роман видано посмертно, з чернеток, навіть послідовність розділів - це інтерпретація Макса Брода): прям дуже впадає в вічі як Кафка “викреслює логіку” з оповіді, або як його заносить в “нормальну” розлогу історію, але він її не дописує, бо якось не ліпиться нормальна розлога історія в скупий, химерний і водночас досить динамічний текст.

Генрик Сенкевич. Хрестоносці

 Насправді, не сильно відрізняється від фентезі: королі, князі, рицарі, дами серця, пригоди, погоні, битви, і мирне населення яке страждає поки пани зʼясовують у кого пірʼя на шоломі довше, але кому до того є якесь діло. Магії нема, але є магічне мислення. Єдине що: деяких персонажів і події можна загуглити і дізнатися більше, але в цьому випадку це може й трохи сумнівний бонус.

1385р - Кревська Унія: Польща і Велике Князівство Литовське домовляються про утворення такої собі “Союзної держави”, на ”віки вічні”. Польська королева Ядвіга виходить заміж за Великого Князя Литовського Ягайла, Ягайло стає королем польським, Литва окатоличується. В Литві не всі в захваті від такого обʼєднання, починається громадянська війна, яка підносить в якості лідера двоюрідного брата Ягайла Вітовта. В решті-решт брати якось домовляються. Формально визнаючи себе васалом Польщі, Велике Князівство Литовське продовжує своє існування як незалежної держави ще на майже 200 років до утворення Речі Посполитої (Люблінська унія, 1569р). Більш того: завдяки бурхливій політичний і військовій діяльності Вітовта, що забирав під свій контроль все що погано лежало, Велике Князівство Литовське стає найбільшою державою Європи. В той же самий час на півночі тодішньої Польщі і ВКЛ тривають перманентні прикордонні конфлікти з Тевтонським Орденом.

Суттєва проблема Європи тих часів: різного роду знаті стало набагато більше ніж територій і титулів. Перший син успадковував за батьком землю й титул, а от інші мали лише красиве прізвище з шляхетним префіксом, і, можливо, або освіту, або хоча б військові навички. Ті що мали освіту могли робити церковну карʼєру, а от куди податися з військовими навичками не завжди було зрозуміло, особливо якщо довго не було війни. Для того щоб якось позбавитись від натовпів навчених, озброєних бомжів з знатних європейських родин, видумали Хрестові походи. Майже всі не мали особливого успіху, а от мету зменшення популяції озброєних альфа-самців виконували бездоганно. Більшість Хрестових походів, звичайно, була на Близький Схід, за звільнення Гробу Господнього, але й були спроби пошукати кого там ще в Європі можна охрестити: так хрестоносці опинилися на узбережжі Балтики. І хоча хрестити на кінець XIV століття там вже не було кого, викурити звідти цей зброд було досить важко.

Де-факто, склалося дивне статус кво. Для того щоб або трохи розжитися “благородним грабунком” , або звитяжно загинути, західноєвропейським альфа-бомжам вже не треба було їхати до Єрусалиму, вони могли податися до держави Тевтонського ордену і приймати участь у прикордонних набігах на Польщу й Литву. В той же час польська дрібна шляхта з іншого боку кордону займалася приблизно тим самим, приблизно з тією ж метою. І там вже як Бог пошле. Західна Європа спостерігала за цим жабо-гадюкінгом з поп-корном і глибоким занепокоєнням, тут нічого нового. В решті-решт поляків і литвинів це дістало, сталася велика війна, Грюнвальдська битва (1410), де обʼєднані війська людей, ельфів, гномів… пардон: поляків, литовців, русинів, молдаван, чехів, татар, і ще багато-кого, розбили тевтонських рицарів, що поклало кінець могутності ордену. Хоча на повну скористатися наслідками перемоги поляки и литвини не змогли, і.. багато ще чого там потім було. Іронічно: покоцана держава тевтонського ордену, що в решті-решт вжалася до території маленького Прусського герцогства… зараз називається Калінінградською областю і є європейським анклавом рф. Пороблено там, чи що.

В будь-якому разі: приблизно таке історичне тло: від Кревської Унії до Грюнвальдської битви. Пам’ятаючи про те що це все ж “прикордонний жабо-гадюкінг”, основним мотиватором для більшості “благородних” героїв зі всіх боків в романі слугують три речі:

а) доїба…домахитися. Молода гаряча кров шляхетних пацанчиків, що живуть по рицарським понятіям, вимагає жертв. Навіть просто так.

b) нажива.

с) розгрібання наслідків перших двох пунктів.

Типова гопота. Так само як тоді головний герой давав обіцянку принести дамі серця пірʼїни з шоломів трьох німців, так зараз це було б "гопнути трьох лохів, з останніми iPhone”. Звичайно рицарська гопота мала більший вибір “колящє-рєжущіх”. Але суть та сама. Потім, випадково, гопнули мєнта шо прогулювався з “вором в законі” і попали на.. суд до короля. Десь так виглядає перша велика пригода головного героя. І продовжувати далі конвертувати “Хрестоносців” в умовний [вибачте] “Бандітскій Пітєрбург” от взагалі не важко, але я на цьому зупинюсь - не моя тема, не бачив жодної серії, “друзі розповідали”.

При цьому, не дивлячись на те що більшість подій - це по факту розборки високородних банд, поляки тут представлені як чисте добро, а тевтонці - як чисте зло, литвини - як м’ясо (“баби ще народять” - це цитата з роману). Якоюсь мірою це було очікувано, але все таки полякоцентризму місцями аж занадто багато, більш схоже на пропаганду, ніж на героїчний епос. Без цієї пропаганди обʼєм міг би бути десь на чверть меншим. І повертаючись до порівняння з фентезі: теж саме у видуманому фентезійному світі сприймалося б набагато легше, фентезійні історії часто будуються на казковому протистоянні “чистого добра” і “чистого зла”, це нормально. Але у Сенкевича і поляки і тевтонці діють як дуже-сильно-не-святі, це історично виправдано, і в той же час з одних він робить майже святих, а з інших друзів сатани (іноді буквально). Це єдине що не сподобалось, але не сподобалось дуже сильно, бо цим пронизаний весь текст.

Не дивлячись на попередній абзац: в цілому скоріше ок, ніж ні. Цікава, трохи трагічна пригодницька сюжетна лінія, цікаве історичне тло, дуже динамічно, точно не нудно.