Сибілла Берґ. GRM. Мозкотрах

 Четвірка дітей/підлітків зростає у неблагополучному місті, такому собі гетто в яке “зсилають" тих хто не зміг знайти або втратив більш достойне місце в суспільстві. Нестача грошей, зубожіння, погана освіта, домашнє насильство, алкоголізм, наркоманія, педофілія, інші види сексуальних збочень, вбивства тварин, etc - будуть блимати протягом усієї історії, бо поступово вся Британія перетворюється на одне велике гетто. Більш-менш нормально себе почувають в суспільстві що руйнується технічним прогресом: стара аристократія, яка вироджується-вироджується та ніяк не виродиться до кінця, заможні китайці-араби-росіяни що скуповують все що рухається, але так і не можуть заслужити поваги тієї самої аристократії, і новий середній клас - кляті IT-шники, та й то не всі.

Якщо усілякі антиутопії і пост-апокаліптичні історії здебільшого концентруються на “чудовому новому світі” і місці в ньому (переважно “старої”, тобто сучасної для нас, читачів) людини, залишаючи десь на фоні питання “як так сталося, що…”, то GRM - це якраз про дослідження процесу трансформації, логіка якої базується на тому що ситуація розвивається по шляху найменшого спротиву, нічого особливого не відбувається (на цьому наголошується декілька раз, поки читач не запамʼятає, хоча твердження достатньо суперечливе в тому числі в контексті цієї історії). Це найбільш очевидне що можна думати про книгу, і анотація й цитати на звороті натякають що десь так про неї і думають.

З таким баченням в мене виникає одна проблема. Логіка суспільних перетворень яку нам у весь час пропонують виглядає десь приблизно так: була у нас людина, яка десь-там працювала, робила дуже важливу справу, а саме: перекладала папери з одного стосику в інший, можливо навіть дуже важливі папери, можливо навіть не тільки перекладала. І ось прийшли кляті IT-шники і замінили цю людину роботом зі штучним інтелектом, і тепер робот сидить і перекладає папери, а людині нема на що жити. З індустрії перекладальників паперів звільнено 20 тисяч людей. Не конкретний приклад з книги, хоча здається там трапляється і прям от таке, один-в-один, скоріше приклад рівня роздумів про майбутнє. Адже не треба, насправді, ніякого робота - це дуже дорого, складно і неефективно; необхідно прибрати папери, розробити формати і способи зберігання даних які спрощують автоматичну обробку. Це й є та сама дітжиталізація.

Ідея з роботом може виникнути, якщо ви заходите в офіс, сідаєте біля окремого працівника, спостерігаєте за його нудною непотрібною працею і думаєте … “да, замість тебе можна й робота посадити”, нічого не знаючи про роботів. Як тільки ви починаєте дивитися на проблему трохи ширше, хоча б на цифровізацію окремого бізнес-процесу, ця маячня з роботами зникає. Але якраз це те що робить авторка: бере один елемент за раз (не обовʼязково професію, може бути галузь, напрямок, etc) й відокремлено його трансформує, ігноруючи системні наслідки цієї трансформації. Тому у нас в якийсь момент 90% зубожілого населення, частина з якого винаймає навіть не кімнати, а просто дивани у вітальнях на ніч, спокійно уживається з ринковою економікою, і ринки.. себе непогано почувають. І це не ринок “Мівіни”, це, наприклад, ринок [роботизованих] сексуальних послуг. Бо.. треба зубожіння “розвинути” - ось воно, треба секс-роботів - ось вони, разом не ліпиться - та і фіг з ним, отакий от парадокс, це ж література.

В цьому різнобої розвитку окремих елементів легко вгадуються популярні теми: щось з теорій змови, щось з суспільних обговорень, щось з “Чорного дзеркала”, щось з бачення майбутнього стартаперами, але якось воно не тримається купи, повсякчас хочеться сказати “от тут начебто і логічно… а далі… ну не так воно працює”. Я довго не міг зрозуміти як можна доволі очевидну окрему ідею перетворювати так як це робиться в книзі, бо той самий шлях найменшого супротиву - він інший, якщо трохи подумати… А потім зрозумів. Це не ідеї справджені у недалекому майбутньому, це не те що нам обіцяють стартапери, це не ті технології які зараз на хайпі, а тоді вже мають вийти на “плато продуктивності”, це - газетні заголовки. Напівправда, напівапокаліпсис, для того щоб привернути увагу читачів, від журналістів, програмні промови - “оберіть мене, буде краще” - від різного штибу політиків, і таке інше. “Єдиний марафон” який справдився, але оскільки він ігнорував окрему людину створюючи загальний образ нації (що цілком логічно), то і людині в новій реальності якось того… не дуже.

Але, якщо правдивими стають газетні заголовки, то мова, очевидно, мала б йти не про роздуми про майбутнє, а про таке собі чисте мистецтво, не про антиутопічність, а про абсурд. І іноді абсурд пролазить, але більшу частину часу йому заважає міцний зв’язок з сьогоденням. Оповідь буквально насичена цим звʼязком. Оповідь увесь час перемикається між персонажами (і головними героями, і не дуже, і цілком випадковими особами), це маленькі шматочки, у яких розповідь про події пов’язані з кимось конкретним, часто перетікає просто в потік свідомості оповідача з рефлексіями на сьогодення. Тобі увесь час кажуть: ось так воно є, ось так воно буде, а те що буде - це не результат аналізу, це маячня з газет. Ніби то треба налякатися, замислитися, а-с-т-а-н-а-в-і-т-є-с-ь!, а ніби то й не зрозуміло навіщо.

Коротше не можу визначитись як правильно про цю книгу думати, так щоб геть усе мало сенс. Скоріше схиляюсь до думки що це просто прикольно написане (стиль мені сподобався) “щось”: трохи безглуздо про найближче майбутнє. Та й по тому.

Салман Рушді. Джозеф Антон. Спогади

 Спогади Салмана Рушді, переважно про період після написання “Сатанинських віршів” й оголошення йому заочного смертного вироку іранцями, хоча й є частина про більш ранній період життя та творчості. Я не читав жодного іншого твору Рушді і не впевнений що хочу, - тематика, проблематика, східні мотиви - якось не дуже зачіпають, а от автобіографія - чом би й ні.

Настрій був поганий сам по собі (а в кого він зараз добрий), та ще й я до того з горем пополам “домучив” другу частину “Дон Кіхота” яка мені геть не сподобалась, один з найгірших досвідів читання що я коли-небудь мав, і я був впевнений що адекватно сприймати художній текст зможу ще не скоро. Зовсім випадково взяв погортати “Джозефа Антона”, якого до того зовсім випадково купив, скоріше “для колекції”, не знаючи що це і про що воно, і… зрозумів що не можу відірватися.

Десь перша третина - захоплива, цікава, почасти з їдким гумором. Іноді здається що Рушді вирішив образити усих кого він не образив “Сатанинськими віршами”. Потім, поступово, з такої собі художньої автобіографії, насиченої історіями, книга поступово перетворюється на класичні “політичні” мемуари, поки повністю ними і не стає. Автор виливає на читача нескінчений потік подій, людей і свої оцінок того що відбувалося. “Захопливо і цікаво” трансформується в “просто цікаво”, і “цікаво” трохи по-іншому, так як цікавим може бути історичний текст написаний свідком подій, а не як художній твір.

Рушді торкається дуже багатьох тем: від історії написання деяких книг і того як він в принципі їх пише, до зустрічей з безліччю відомих і не дуже письменників (зʼявляються Пінчон, Зонтаг, Ішигуро, Баєт і багато-багато інших), політиків, і навіть музикантів (у U2 є пісня на слова Рушді). Звичайно, основна тема - це пошук шляхів вирішення проблем породжених іранською фетвою, де все зводиться до того що ніщо з того що ти робиш не має значення, крім того що має значення, але що саме мало значення можна дізнатися лише пост-фактум.

Сама назва “Джозеф Антон” - це псевдонім яким користувався Рушді коли знаходився під захистом поліції, складена з імен Джозефа Конрада і Антона Чехова. Як не дивно: і Конрад, і Чехов мають безпосереднє відношення до України, хоча свою літературну карʼєру робили в інших літературах (так само як і Рушді який будучи народженим в Індії все таки є Британо-Американським письменником). Якщо шо: у тексті є згадки російських письменників, один з розділів називається і починається з цитати з “Майстра і Маргарити”, проте щодо сучасників Рушді не дуже компліментарний (скорше навіть навпаки).

Оповідь йде від третьої особи, що досить незвично як для автобіографії, і місцями це грає злі жарти з сприйняттям тексту. Умовно: якщо у попередньому реченні “Він” зустрічається зі знайомим, то не дуже зрозуміло “він” у наступному реченні - це Рушді чи цей знайомий (і кожного розу коли “він” - це Рушді трохи “відловлюєшся”, що “а, ну да, третя особа”). Може бути також “особливістю” перекладу/редактури, бо місцями текст не дуже вичитаний, трапляються помилки, можливо англійською і третя особа трохи адекватніша :) Як би там не було, вцілому воно не сильно заважає.

PS: Просто як людина, Рушді - та ще тварюка.

Карін Боє. Каллокаїн

 Антиутопія. Орвелоподібна (чи навпаки, бо “Каллокаїн” вийшов раніше на 8 років). Не настільки драматична як “1984” або “Ми”. Тобто “антиутопічний” світ не менш жорсткий, але, на відміну Орвела чи Замятіна, Карін Боє не доводить ситуацію до крайньої межі, не намагається досліджувати екстремальні форми в екстремальному сеттінгу. Тому цю книгу майже ніколи не побачиш в списку антиутопій: вона не погана, але нічого нового в ній нема, а те що є розкрите достатньо посередньо.

Єдине що: спіймав себе на думці що тепер при описі тоталітарного суспільства шукаєш не історичні паралелі, а думаєш “цікаво, а наскільки довго від нас до них”, тут скоріше в контексті доведення до абсолюту якихось речей, які суспільство може вважати (і цілком справедливо) корисними чи раціональними. Умовно: попередження злочинності - ніби то і ок, камери відеонагляду на вулиці - ніби то і ок, відеонагляд на підприємствах - ніби то і ок, відеонагляд в домівках - також буває, а тут вже один крок від “буває” до “обовʼязково” і давайте приєднаємо це до центральної поліційної системи, де бравий штучний інтелект.. ups, тоталітарне суспільство :)

Ян ван Акен. Досвіток.

 Класична пригодницька книга: там де герой потрапляє в халепу, якось з неї виплутується для того щоб потім потрапити в нову халепу і так до нескінченності. З приємним бонусом: більшість персонажів - реальні історичні фігури, їх можна загуглити, і в цьому випадку стаття в Вікіпедії не буде спойлером, бо ще на початку сказано що вони всі помруть.

Добра половина нагадує Vikings: Valhalla від Netflix. І за локаціями, і за динамікою, і за тим що схожі речі трапляються з героями +/- в тих же місцях. Іноді ловив себе на думці що це одна й та сама історія багато разів переказана і спотворена так що деякі елементи все ще схожі, але що там насправді відбулося і з ким - то вже хто його зна. Так само як в серіалі - декорації X століття, але герої розмовляють сучасною мовою, з відносно сучасним поглядом на проблеми, жартують сучасні жарти.

Якщо коротко про сюжет: головний герой, якому б особливо в житті нічого не світило, вимушено вирушає в мандри, мандрує всім відомим у X столітті світом, потрапляє в неприємності, знайомиться з відомим людьми того часу, бухає, веде розмаїте і трохи мізогінне сексуальне життя, і.. читає книжки. Часом події досить криваві, а повороти сюжету відверто жорстокі, але автор не загострює на цьому уваги.

Написано легко, без оцих-от довгих описів на декілька сторінок, з мільйоном подробиць, з яких ніхто крім автора не може собі уявити того що він описує, та й автор може виключно тому що дивиться на зображення :)

Книга перекладена/видана в 2005’му році і її ще можна купити нову, якось прям не дуже заслуженно.

Томас Пінчон. Веселка тяжіння

 1944 - початок 1945-го, Друга Світова в Європі наближається до завершення, німці обстрілюють Лондон своєю “зброєю помсти” - ФАУ-1 і ФАУ-2. 

ФАУ-1 - це крилата ракета, її навіть навчилися збивати, ФАУ-2 - надзвукова балістика, як ми, нажаль, знаємо з власного досвіду - збивати таке дуже складно, а тоді було просто неможливо. “Надзвукова” - в тому числі означає що спочатку вона прилітає, а потім ти її чуєш, якщо ще можеш чути.  ФАУ-2 - прямий пращур радянської і американської ракетних програм, військової і космічної, це, наприклад,  те що свого часу копіював, а потім модифікував Корольов.  “Веселка тяжіння” - роман про ФАУ-2, не можна сказати що Ракета є головним героєм, пафосно звучить, але скоріше все ж таки ні, проте все що відбувається так чи інакше крутиться навколо неї. 

Якщо поділити мапу Лондона на купу маленьких квадратиків і позначити місця “прильотів”, то виявиться що розподіл прильотів відповідає формулі розподілу [малоймовірних] випадкових подій Пуассона, принаймні в світі Пінчона, наскільки це правда - не знаю.  Людською мовою це означає що ви можете сказати, при заданій кількості запусків, в скільки квадратиків прилетить один раз, в скільки два і так далі. Але де саме розташований той квадрат в який прилетить визначити неможливо. Фактично єдине що ви можете: кожного ранку оновлювати мапу, виконувати перерахунок і констатувати той факт що так, усе все ще знаходиться в рамках того самого випадкового розподілу. Цим якийсь час і займається один з героїв. Жодної прямої практичної користі, людей не врятує, але цікаво, отака от вона жорстока ця наука: статистика. 

Як відомо, там  де офіційна наука не особливо може допомогти, псевдонаука і усякі маги і колдуни радо підставляють плечі. “Єдиний марафон” з псевдоекспертами і екстрасенсами тому дуже добра ілюстрація. Англійці також не проти погратися в цю гру, але німецького містицизму чи української забобонності в них нема, щоби просто так без питань в щось повірити; їм треба якось виміряти, обґрунтувати(, підшити в папку, здати в архів). І тут статистика стає в нагоді: якщо ви можете передбачити, розставити на мапі, величини які виглядають як цілковита випадковість, то це вагомий аргумент на користь того що це не просто співпадіння. Треба досліджувати далі.  Ну й зрозуміло, що цієї історії не було б, якби не знайшовся персонаж який може передбачати прильоти, у свій, дуже дивний, пост-модерновий, спосіб.

Потім війна закінчується [психологічні травми - ні], союзників цікавлять ракетні технології і все переростає в такий собі шпигунський роман. Там де шпигуни з різних сторін на якусь мить зустрічаються в кафешці, продовжують з середини розмову яка розпочалася в іншому місці в інший час, кидають один в одного парою загадкових напівзрозумілих фраз, за цей час встигають один одному вприснути отруту, проковиряти бронежилет, вистрілити, невлучити, прийняти протиотруту і розбігтися в різні сторони на середині речення, для того щоб ще колись, за інших обставин, повернутися до того де зупинилися. Параноя зростає, а разом з нею і абсурдність того що відбувається.

Звучить цікаво, і… воно дійсно цікаво, але в той же час оповідь дуже складна. Складність приходить з різних боків, вистачило б здається і якоїсь однієї Складності, але Пінчон, здається, вирішив зібрати колекцію. 

- Статистично :) очевидне:  пишуть що в книзі близько 400 персонажів,  це не абсолютний рекорд, але всеодно дуже багато. Навіть персонажів до яких оповідь час від часу повертається багацько, не плутаєшся, але вже десь на грані. Не знаю чи рахуються за персонажів установи і організації які згадуються, але з ними виникає набагато більше проблем. Якщо ви маєте звичку щось занотувати під час читання складних книг - накресліть схему організацій і звʼязків між ними, вийде цікава павутинка в кращих традиціях конспірології :)

- Науковість: це вже трохи очевидно зі згадки про розподіл Пуассона, але не Пуассоном єдиним.  Явища з математики, фізики, хімії, біології не просто згадуються, вони перетворюються в художні образи, шикуються в довільний асоціативний ряд і починають жити своїм життям. Навіть якщо ти здогадуєшся про що йде мова, спосіб яким автор вводить їх в текст досить складний: це як більшість шкільних підручників з фізики (боже, як же я їх ненавидів), які замість пояснити, структурувати, розкласти все по полицям все лише ускладнюють. 

- Якщо вам не вистачило науки, то численні посилання на німецьке й американське кіно 30-40-х, комікси і іншу поп-культуру точно добʼють.

- Порнографічність.. у цьому списку для того щоб не згадувати окремо. Це не складно, скоріше буває неприємно. Ок, копрофілія  - це не дуже приємно, якщо ви не отримуєте свої задоволення таким способом. І щоб два рази не вставати: гівна, в прямому сенсі, дуже багато. Взагалі гидотних епізодів вистачає. 

- Складна структура тексту. Суттєва  частина розділів виглядає десь отак:

 * Хтось… незнайомий чувак, їде в вантажівці по полю. 

 * В полі стоїть кінь

 * Випадкова історія з випадковим конем у вакуумі.

 * З лісу вибігає кабан, застрибує на коня і мчить вдалечінь.

 * А, стривайте, це не кабан, це - Слотроп в костюмі кабана (головний герой, типу як)

 * Тик-дик тик-дик тик-дик, поле, трава, ммм…

 * Секс з конем

 * Оркестр армії УНР на чолі зі Святославом Вакарчуком виконує відомий хіт “Ой чий то кінь стоїть” (ги-ги-ги “стоїть”)

 * Кабан продовжує скакати на коні вдалечінь, власне ніколи і не припиняв. 

Так, стоп, а секс з конем був чи ні? І взагалі: чувак у вантажівці, армія УНР, Вакарчук? - що це взагалі було? Наче зрозуміло що кінь і Слотроп знайшли одне одного, і загальна атмосфера їх єднання, але, бля… що відбувається? -  А пофігу.  Що відбувається - що відбувається? - історія продовжується. 

Якщо подивитися на це трохи під іншим кутом… Автор, коли пише текст, намагається балансувати емоції і логіку.  Наукова чи професійна література, особливо якщо це про точні чи природничі науки, - це майже повністю про логіку, про мислення. Художня література - це, як правило більше про емоції.  Автори художньої літератури намагаються тримати мислення в тонусі, звичайно, але більшу увагу спрямовують на відчуття і уяву, іноді виключно на відчуття і уяву, і коли з вами магія автора не спрацьовує і немає ніяких відчуттів і нічого не являється… неочікувано “включається мозок” і в найкращому випадку не знаходить ніякої поживи (ви просто не любите поезію, буває), а в найгіршому ви починаєте дивитися на нелогічний, непослідовний сюжет, нерозкритих, тупих персонажів, і… майже все інше на що ви тикаєте в книжці коли вона вам не подобається. 

Чому я про це пишу: оця перенасиченість деталями, складність структури, купа-купа усього за чим треба слідкувати призводить до того що ти ніби то читаєш і художній твір, але сприймаєш його радше як підручник з фізики, або, скоріше, як шизоїдну енциклопедію 30-40-х років XX століття. Це чимось схоже на читання “Улісса”, але у випадку з “Уліссом” певна частина складності повʼязана для нас з відсутністю контексту: ми не народилися в Ірландії початку XX століття, не вивчали давньогрецьку і латину на прикладі класичних творів, так що ці твори прям в’їлися б в кістковий мозок, Шекспір для нас.. ну Шекспір, був такий, один з.. тому окрім того ж “потоку свідомості” який тримає “мозок в тонусі” додається ще дуже багато чого що ми вимушені сприймати інтелектуально, бо на відміну від сучасників Джойса, інакше сприймати ми це не можемо. Пінчон же ж створює цей ефект цілком усвідомлено. Він фігачить складністю допоки не стає очевидним що за складністю треба слідкувати, зв’язки треба пам’ятати, “якщо цю тему не зрозумієш, далі буде ще гірше”… страх, параноя, чого і треба було досягти.  Одночасно, складність тримає під контролем емоції, відповідно тримає читача на певній відстані, не дозволяє повністю занурюватись в цей текст, цей світ, цих героїв, що хороша новина, насправді, це запобіжник від того що ваш дах почне протікати, як він тече у всіх без виключення основних персонажів.

В цілому: цікавий досвід.  Не стане улюбленою книгою, але сподобалось. Багато разів ловив себе на думці що якби це було написано трохи інакше, але про те ж саме:  Друга Світова, Ракета,- воно скоріш за все полетіло б в мусорку.  Секс, Бухло, Наркота, Ракета.. і Керуак, наприклад, - це рецепт ідеального американського лицемірного блювотиння.  А от Пінчон сконструював щось цікаве.